Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
«Просвіта» · “Відстоював усе найкраще, що виростало, зацвітало на ланах української культури”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

БЕРЕЖІТЬ СОБОРИ СВОЇХ ДУШ

Слово Просвіти, №15 за 2011 рік

ЦЕ “КРИШТАЛЕВИЙ ДЗВІН УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ” Олександр ПОНОМАРІВ, доктор філологічних наук, про+ фесор У прозових творах Олеся Гонча! ра виблискують усі барви україн! ської землі. Костянтин Паустов! ський найточніше схарактеризував таке письмо: “Справжня проза пройнята поезією, як яблука со! ком”. Усю свою художньо!публі! цистичну творчість Олесь Гончар присвячував рідному народові на! віть тоді, коли писав про інші наро! ди, інші країни. Його герої — справжні патріоти української зем! лі, хоч репрезентують різні про! шарки нації. Олесь Гончар дбав і про нашу мову, й про збереження природних скарбів української землі з її мальовничими левадами, греблями, ставками. Він відкривав дуже багато зна! кових явищ у нашому житті: Уста! новчі збори Товариства української мови імені Тараса Шевченка, Уста! новчі збори Народного руху Украї! ни, перше в незалежній Україні зі! брання Міжнародної асоціації ук! раїністів тощо. Олесь Гончар зали! шив нам багато заповітів. Найваж! ливіший — “Бережіть собори своїх душ”. Ми зібралися сьогодні, щоб поговорити про його внесок у роз! виток української духовності. Пригадую, як він прийшов до музею відомого скульптора, укра! їнського подвижника Івана Гончара і вже своєю присутністю підтримав його. Той музей був справжнім вог! нищем української культури. Захо! дили туди представники населен! ня, а виходили славні сини й донь! ки українського народу. Коли Іван Дзюба написав свою відому працю “Інтернаціоналізм чи русифікація”, її переписували від руки саме в цьому музеї (на той час це була просто хата, садиба Івана Гонча! ра). Незважаючи на величезний тиск проти українства з боку влади, тоді було надзвичайне піднесення. У мене була знайома друкарка, ет! нічна росіянка. Вона друкувала ме! ні виступи, коли я готував свої пе! редачі на радіо. Одного разу ска! зав їй: “Мені треба одну річ пере! друкувати, обсягову. Друкувати треба так, щоб ніхто не знав”. Пообіцяла зробити за тиждень. Раптом через два дні дзвінок: “Олександре Даниловичу, я друку! вала цю працю на одному подиху, не могла від неї відірватися”. Вся Україна друкувала, переписувала цей твір, його поширювали. І од! ним із тих, хто запалював, неофі! ційно очолював нас, був саме Олесь Гончар. Чим далі ми віддаля! ємося від нього в часі, тим частіше про нього згадуємо, бо він належав до тих людей, які незамінні. У Польщі про твори Гончара на! писали: “Це кришталевий дзвін ук! раїнської мови”. У ТОЙ ЧАС КОЖНА ВИДАТНА ПОСТАТЬ БУЛА СУПЕРЕЧЛИВА Анатолій ШПИТАЛЬ, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту літератури НАНУ 1980 року відбувалося засідан! ня “Солідарності”. На це засідання запросили журналіста Анатолія Друзенка з газети “Известия”. Ко! ли хтось вимовив фразу: “Придут ли русские солдаты?”, Анатолій Друзенко промовив: “Они уже здесь”. У присутніх шок. Друзенко пояснив: “600 тысяч лежит в брат! ских могилах”. Це тільки в Польщі, а скільки ще в Угорщині, інших кра! їнах. В одній із тих могил лежить і герой “Прапороносців” Брянський. І зараз, коли почалося аналітич! не дослідження літератури, звичай! но, страшно чути, що з бібліотек Угорщини викинуто твір “Прапоро! носці” як “окупаційний роман”. Але ж цей роман везли повз ті братські могили, повз тих наших солдатів, які там загинули. Про історію рома! ну “Прапороносці” можна написати дослідження, яке буде більше за обсягом, ніж сам цей роман. Роман “Людина і зброя”, на! приклад, треба читати в журналі “Вітчизна” за 1960 рік. Тому що в пізніших виданнях дещо було вже викинуто. Досліджуючи Гончара, дізнаєш! ся багато цікавого. Наприклад, 1963 року були висунуті на здобут! тя Ленінської премії два письмен! ники: Олесь Гончар за “Тронку” і Олександр Солженіцин за “Один день Ивана Денисовича”. На Політ! бюро була величезна дискусія. Група Суслова тоді перемогла, і премію отримав Олесь Гончар. Молоді письменники іноді просто відкидають його творчість. Це почалося з Джорджа Грабовича, американського професора, який сказав, що літературу соціалістич! ного реалізму треба дати одним розділом, таким “апендицитом” від магістрального шляху літератури. То що, тоді тільки “Собор” там і за! лишиться і ранні оповідання? Але є інші думки. Наприклад, один із фронтовиків піхотинець Григорій Свірський, який на Воло! коламському шосе захищав Мос! кву, написав унікальну статтю “Про! за військова чи проза мілітаристич! на?” Аналізуючи твори військової тематики, він зазначив, що в Гонча! ра проза не мілітаристична. Тому що романом “Прапороносці” Гон! чар ніби закриває війну, не готує читачів до майбутніх боїв. Шкода, що ми мало знаємо, мало друкуємо таких матеріалів про Гончара. Треба пам’ятати також, що укра! їнська війна почалася 17 квітня 1939 року із наступу Угорщини на Закар! паття, а не 1 вересня 1939 року. У романах “Людина і зброя” чи “Циклон” Гончар також ніби закрив війну. Коли читаєш ці твори, згаду! ються найкращі твори про війну: “В окопах Сталинграда” В. Нєкрасова тощо. До речі, коли Віктора Нєкра! сова переслідували за погляди, не! сумісні з лінією партії, Олесь Гончар передавав йому таємно гроші. Вивчаючи творчість кожного письменника, треба уявляти його епоху. Коли Олесь Гончар у романі “Собор” зобразив компартійного діяча, він не знав, що перший сек! ретар Дніпропетровського обкому партії Олексій Ватченко віддав батька у будинок відпочинку почес! них металургів (будинок для літніх людей). Після цього було організо! вано цькування роману й автора. І кого цькували? Лауреата Ле! нінської премії, інших високих на! город. Окрема тема — Гончар!публі! цист. Варто згадати, як шість разів викидали з планів книжку Василя Симоненка, з передмовою Олеся Гончара. А наші молоді літератори! критикани закидають: “Чого Гончар не написав про те чи про те…”? Та лише одну фразу в “Соборі”: “І льотчики носи закривають, коли летять над Кременчуцьким мо! рем”, — тричі викреслювали з тек! сту. Письменникові доводилося виборювати чи не кожне слово. А “Тронка”, надрукована 1962 року — це було унікальне явище! Особливо яскравий образ — ма! йор, начальник концтабору Яцуба, який на півдні України збудував со! бі дачу. А щоб йому краще жилося, цю дачу відгородив парканом із ко! лючим дротом. Олесь Гончар — світла постать, це письменник, вписаний у соціаліс! тичний контекст української літера! тури й культури, але він сам ламав його рамки. Це всі відчували вже в той час. Пам’ятаю, як студенти в 1972—1977 роках, почувши, що десь виступає Олесь Гончар або Дмитро Павличко, одразу туди бігли. БЕРЕГ ЛЮБОВІ, ДО ЯКОГО ПРЯМУЄМО Петро ОСАДЧУК, поет, перекладач, літературний критик Олесь Гончар був членом ЦК КПРС, але навіть через ту систему проводив українську політику, і в творчості, і в публіцистичних висту! пах відстоював українську культу! ру. У різних варіантах, різній то! нальності. Але стрижнева ідея його життя — це була Україна і її свобо! да. Він один із найвидатніших у так званій українській радянській літе! ратурі, яка в найкращих своїх тво! рах залишалася українською. У неї був “псевдонім” радянська. Олесь Терентійович один із перших ство! рив образи українців у романі “Прапороносці”. Дехто зараз каже: то була література, яка обслугову! вала систему, була наскрізь партій! на, комуністична. Ні, це була літе! ратура, яка робила реверанси у бік так би мовити “партійної церкви”, але відстоювала нашу душу, укра! їнську мову. Олесь Гончар на посту першого секретаря Спілки письменників Ук! раїни проводив дуже продуману, дипломатичну, розумну українську політику і відстоював усе найкра! ще, що виростало, зацвітало на ла! нах української культури. Він писав передмови, давав літераторам пу! тівки в життя. Одним із прикладів є відома багатостраждальна перед! мова до книжки Василя Симонен! ка, яка називалася “Молодий ви! тязь української поезії”. Ми говоримо про людину, яка відійшла. Але великий письменник після фізичної смерті починає жити по!справжньому. І я вважаю, що творчість Олеся Гончара — один великий острів, великий берег, до якого ми прямуємо. Це берег лю! бові. Ми йдемо до цього берега й ще довго йтимемо. Завдяки мудрій політиці, яку вів у сфері культури Олесь Гончар, у видавництві “Радянський письмен! ник” виходили українські книжки. Він у тій системі залишався україн! цем і нас так виховував. Ми маємо пронести цю еста! фету далі. ТІ ВТРАТИ ВІДЧУВАЄМО ДОСІ Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ, письменник, сценарист Історичний твір повинен місти! ти історичну правду. Історична правда у “Прапороносцях” — в ок! ремих образах людей, ідеї україн! ства, участі українців у війні тощо. Але мушу зазначити, що навіть ди! тяча свідомість у той час непросто сприймала цей твір, бо всі пам’ята! ли війну, знали, що вона була зов! сім не такою, що ця велика орда, яка йшла зі Сходу, грабувала все, що траплялося, навіть на власній українській землі. Гончар ідеалізу! вав і радянську армію, й окремих її представників, не знаходив нічого негативного в тому, що вона окупу! вала Європу. Але разом із тим письменник, роблячи владі цей глибокий реверанс, щоб зайняти якусь позицію в суспільстві, віді! грав значну роль у тому, що укра! їнство не було так затоптане ра! дянською владою. 1972 року почалися арешти ук! раїнської інтелігенції, арешти шіст! десятників. Олесь Терентійович підтримував шістдесятників і деко! го рятував. Багато зробив для Іва! на Гончара, відомого скульптора, підтримав, допоміг йому зберегти свій музей. Іван Макарович хвалив! ся: “Олесь привіз мені в подарунок козацьку люльку”. Такі речі Іван Ма! карович дуже цінував. Навіть те, що Олесь Гончар відвідував цю люди! ну, безперечно, мало велике зна! чення. Коли почалися масові репресії української інтелігенції у 1970!х ро! ках, Олеся Терентійовича усунули від керівництва Спілкою. На жаль, минулі втрати ми від! чуваємо й досі. ЛЮДИНА ПОДВИЖНИЦЬКОГО ДУХУ Олександер ШОКАЛО, письменник, культуролог Те, що митець являє в худож! ньому творі — це те, що збулося в народі. “Кришталевий дзвін мови”, це мова збірної особи від народу. Як сприймали “Прапороносці” Гончара, згадую з дитинства. Цю книжку читали вголос по хатах, бо вона була одна на все село. Люди збиралися, слухали. Зачитана книжка — показовий факт. Коли письменника читають вголос, із ним спілкуються наживо — це зна! чить, що він близький до душі на! роду. Сила творчості й Олеся Гон! чара, й Олександра Довженка в то! му, що вони у своїх творах показа! ли простих людей, їхні болі й радо! щі. Це невигідно тим, хто хоче на! род перетворити на дику, неосвіче! ну, знеособлену масу. У багатьох творах змалювання війни зводило! ся до показу вождів, полководців. Але все це страхіття насправді ви! тримав народ. Мені колись одна жінка з Івано! Франківщини сказала: “Коли спос! терігала, як рядилися одні й ті самі вдень в одну форму, вночі в іншу, я зрозуміла: все робилося й робить! ся лише для того, щоб нас не було на світі”. У її словах є доля істини. Такі люди, як Олесь Гончар — люди подвижницького духу. Вони не живуть лише для власного інте! ресу, як сучасна “еліта”, а стають на захист людей. У цьому їхнє по! кликання. Світла йому пам’ять. Ми повинні досліджувати, вивчати й використовувати його спадщину. Матеріал підготувала Надія КИР’ЯН Фото Олеся ДМИТРЕНКА У квітні українська громадськість відзначила 93 річницю від дня народження видатного ук* раїнського письменника й громадського діяча Олеся Гончара. З цієї нагоди Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка 6 квітня провело “круглий стіл” на тему “Олесь Гончар і українська мова”. Надаємо слово письменникам, громадським діячам, які виступили на цьому заході.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин