СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗
Михайло ОРЕСТ (1901—1963) ДІМ ВІЧНОСТІ
Слово Просвіти, №15 за 2012 рік
Упорядник і автор літературно#критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
У домі вічности, могутнім домі Всякчасні будем ми і незникомі. М. Орест оет загадковий, складний, критично прочитаний одиницями. Першу книжку видав у 43 роки. Сліди учнівства, як і фрагменти підрадянської біографії, губляться в тумані невідомості. Постав як
* * *
Священної ностальгії години Зближаються. Я тихо входжу в храм Блаженних спогадів; лунають дзвони, Що їх розхитує нестримний вітер, Гість і посол з покинутого краю.
Я упадаю ниць коло престолу — І серця щиру і гарячу сповідь Дух батьківщини, дальній, чуйно ловить:
“Ти відаєш, о душе всеблагий: У місті, що, як лебідь гордовитий, Стоїть над синню вічної ріки, А в синь небес підноситься беззвучно Молитва свіжа злотосяйних бань — У місті тім росла душа моя, Ліси прилеглі (вівтарі шумливі Нерукотворної краси!) науку Душі моєї гідно довершили — І в цих часах, і в вічності душа Їм дякуватиме, лісам отчизни.
Як часто в їх чертогах був зо мною Учитель мій — нехай легкими будуть Його дороги у ненашім світі! Ласкаво підіймав для мене він Завісу мерехтливу понад входом В гієратичну, безграничну мудрість — І в ті години лісових казань Значливішою видавалась тиша, Розлита між деревами й кущами,
жуть, що вони не від світу цього. У нього мало конкретних ознак земного. З молока повсякдення він збирав вершки: домагався синтезу. Як людина віруюча, поривався до Абсолюту. Це горня муза, яка отрясає порох землі і дивиться в небо. Улюблена лексема Ореста — оболоки. Він, який збагнув “жах тілесності”, усе життя намагався наблизитися до “безбережності сутей”. У цьому його унікальність в українській поезії, де він помилково зареєстрований як “молодший неокласик”. Неокласицизм Ореста вторинний. До нього чи не цілком прикладаються слова, сказані ним про Стефана Георге, якого охоче перекладав: “Його творчість пливла в основному в річищі символізму, але не чужими були
* * *
Пониження духові
* * *
1926
для С. Георге також чари клясицистичного стилю”. Звичайно ж, у сув’язі з ідеалістичною філософією і її “спасенних формул”. Філософія М. Ореста еклектична. Це філософія поета, підвладного захопленням. То маємо чисте християнство, то індуїзм, то суміш того з тим, то буддизм у тій своїй частині, яка не суперечить постулатові “Упанішад” про перевтілення душі згідно із законом карми. Для освоєння Ореста потрібна обізнаність. Тільки тоді стане зрозумілим, чому риби в нього обертаються на птахів, квіти — на мотилів, а гілля дерев — на руки. Орест хотів, щоб його називали поетом лісу. Повторимо услід за І. Качуровським і Соломією Павличко — він справді був ним. Але
Смерть
Лиш сонце молитов спроможне прикликать Сліпучих ангелів непереможну рать.
О смертний часе мій! Уже недовго ждати! Потужне зло заллє свічу мою й кімнати, Ніхто не віджене неситу пітьму пріч — За трепетним вікном клекоче грізно ніч.
1938
Те, що будує святий, руйнує тиран темнодухий, І вівтарі мудреця воїн рубає мечем; Краще б мені не родитись, ніж бачити псів нечестивих, Краще убити себе, ніж загибати від них!
* * *
1939 (у в’язниці).
Тіло собрата, оковане смертю, лежить перед нами; Чуємо туги тягар, чуєм пониження гніт. Що ж несемо ми в глибинах своїх, що видовищем смерті Тяжко понижене в нас? Дух несмертельний. Амінь.
1946
Вгорнулись парки і сади У шати млисті. Дитя, чого шукаєш ти В пожовклім листі?
Квіток не знайдеш ти під ним, Минули квіти. Минає все, як легкий дим, — О тлінний світе!
Весняним кленом я буяв: Та вгасли весни — І цвіт побляк, мій лист опав І не воскресне.
* * *
Я — сум, я — попіл забуття, Я — далі млисті. Кого шукаєш, о дитя, В опалім листі?
1939
його ліс — це не тільки видима реальність, а й ноосфера Вернадського, а й безліч інших значень, тайнопис яких захоплюючий привід для майбутніх досліджень. Оспівані ним дерева постають у найнесподіваніших ракурсах, не раз змушуючи згадати ті сторінки з Фрезера, де йдеться про культ дерев у первісних народів. Пантеїзм, антропоморфізм, як і загалом натурфілософія Ореста підігрівалися ще й близькими йому поетами. Закономірно, що у його перекладацькому набуткові “Дуби” Гельдерліна, “Брати” Бруно Вілле, “Гімн деревам” Отто Ернста, “Липень” Макса Давтендая та інші твори. Езотерика, містика, есхатологія Ореста живилися духом серед-
В глибокому сні моя мила, Незрима очам, говорила:
Я лукам, дібровам, садам Цвітіння душі віддам; Джерела блакиттю очей напою І в них заспіваю про радість мою — І пов’ється в садах голубий фіміам, І стане земля, як храм.
О любі дерева, мовчіть, не шепчіть! Клоніте відраду своїх верховіть: Під вами — мій друг. Він спить.
1935
Я згадую дім старовинний В країні любові гостинній, І парк, і тополі старі Круг нього на тихій горі.
Я згадую сад тріумфальний; Дозвілля моє безпечальне В тім саді, притулку відрад, Чинило свій мудрий обряд.
Там, подруго світла, з тобою Впивав я меди супокою, — Але, коли день западав, Нас голос далекості звав
За межі древесного храму; Обтяжена вітами брама — Спокійна, ясна, без окрас — На поле виводила нас.
Покоїлись доли шавлійні, На обрії піски біблійні Жовтіли; близька небесам, Ріка розливалася там.
А заходу благосне тління Будило по горніх томліннях; На злотний дивилась ти шлях — І сльози сіяли в очах.
1937
Як перейти поріг непереступний, Нерозімкненний розірвати круг, Впустити в мислі пошум життєлюбний І звуки свіжі в запустілий слух?
Хтось глибший є в мені, що він носити Не хоче нуд постарілого Я.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
