Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 15 (704), 11—17 квітня 2013 Ю Юрріійй Л ЛУУЦ ЦЕЕН НК КО О:: «У будь-якій країні опозиція має силу, коли вона працює з людьми»

Слово Просвіти, №15 за 2013 рік

Два роки, три місяці й кілька днів був ув’язненим екс-міністр внутрішніх справ Луценко. Перше телефонне інтерв’ю Юрія Віталійовича Луценка прозвучало на благовіщенському мітингу біля пам’ятника Т. Шевченку. А 8 квітня подружжя Луценків завітало в студію телеканалу ТВі на розмову з ведучою Ілоною Довгань. Пропонуємо увазі читачів “Слова Просвіти” скорочений варіант цього полілогу. — Вітаємо Вас! Говоритимемо про те, що було, про те, що є зараз, і про те, що буде потім, — Ваші найближчі плани. Ваші відчуття другого дня на волі? Як почуваєтеся? — Усвідомив, що я на волі, сьогодні: прокинувся, як уже звик, о шостій ранку. Іра ще спала. Дивлячись на неї, чуючи синів у сусідній кімнаті, зрозумів: я вдома. І тоді щастя прийшло до мене. Передати це словами дуже важко, бо насправді воля! А бути зі своїми — це, напевно, найважливіше. Я завжди цитую Ліну Костенко, яка писала: “Найголовніше у цьому житті — набутися зі своїми”. Коли сидиш у камері й відчуваєш, як пісок часу просипається (а його не так багато відпущено кожній людині), то розумієш, що діти ростуть, дружина чекає і ти втрачаєш цю можливість. Це найважче — оце просипання цього золотого піску часу. — Як Ви почали по-філософськи говорити… “Пісок часу”, “просипається” — ось такі філософські зміни відбулися. — Триста книжок прочитав — мав час і натхнення думати й говорити. Не збираюся красуватися, просто я сидів у камері з Шекспіром, із Бродським, із Кізі, із Фаулзом — із прекрасними письменниками. — Ірино Семенівно, інколи кажуть, що важко витримати стрес не тільки від горя, а й від радості. Як Ви його пережили? Ірина Луценко: Стрес, мабуть, від наповненості: за цей період, постійно перебуваючи з дітьми і з собакою, я відчувала незаповненість оцього сімейного буття, яким ми прожили з Юрою 26 років. Постійна прихована думка — він там. Ми їмо — що він там робить? Ми радіємо — він не радується. Постійна думка, що він там хворий, що він там сам, що умови не ті… Весь час тиснуло, що не можеш закрити собою, не можеш допомогти, не можеш замкнути це коло. Отака з’явилася прогалина. І ось учора нарешті вона закрилася, ця порожнеча. Закінчена, завершена дія. Та, яка відбувалася протягом двох років, націлена на єдину мету — Луценко повинен бути разом із нами, Луценко повинен бути тут. Два роки колосальної переоцінки цінностей. Ці два роки розлуки, цей бермудський трикутник між тюрмою, домом і судом, дали можливість зрозуміти, що найцінніше — сім’я, те, що було у нас із Луценком 26 років. Найцінніше — це діти, народжені й вирощені з любов’ю, гарні й розумні діти. Спогади, які залишилися, — ото було найцінніше в цьому житті. Два роки досягнення мети — повернути чоловіка в сім’ю. Ми досягли цього результату. Є завершена дія — я дуже рада. — Ви народний депутат, продовжуєте працювати в парламенті. Ірина Луценко: Звичайно. Спілкування з тюремниками, вивчення недоречностей і прогалин, які є в нашому законодавстві та кримінально-виконавчому кодексі, новий Кримінально-процесуальний кодекс, моменти спілкування засуджених із родичами в СІЗО і в тюрмі, — надали мені колосального практичного досвіду. Юрій Луценко: Я знав, що у мене найкраща дружина, — але дивуюсь тому, як вона вписалася в політичну діяльність. Тепер вона зобов’язана так, як допомогла мені, допомогти іншим людям, які перебувають у несправедливості, в біді. — А які були у Вас за цей час найважчі моменти? Що було найважче, що було найгірше і що Вам допомогло вистояти? — Це ж не вперше йдуть випробування. Я, напевно, занурюся трошки в історію… Моя Ірина заплакала вперше через політику (напевно, взагалі вперше, бо ми ніколи не сварилися у сім’ї до сліз), коли під час акції “Україна без Кучми” показали Харків, у якому під дощ зігнали працівників бюджетної сфери з плакатами “Кучма — наш президент”. Дружина заплакала і сказала: “Ти ризикуєш свободою, життям, здоров’ям на майдані, як і всі наші, а їм це не потрібно. Вони щасливі в рабстві, коли їм наказують виходити з якимись плакатами”. Я кажу: “Іро, ти не права. Люди там із різними думками стоять, і рано чи пізно вони будуть іншими. Але їм потрібно, щоби хтось почав ту дорогу”. Ще одне мушу згадати… Мене часто везли в автозаку вулицею Лесі Українки і я проїжджав свій власний будинок на вулиці Лесі Українки, 3. Я пригадував, як я на другий день Помаранчевої революції на чолі колосальної колони ішов до ЦВК, а Іра з меншим, ще на ручках був, з вікна кухні махали маленькою помаранчевою стрічкою. Я прекрасно розумів, що вона відчуває: чи чоловік повернеться, не знав ніхто, як і всі, хто був у цій колоні. А третє випробування виявилося найскладнішим: я опинився віч-на-віч із собою у дев’яти квадратних метрах, як у казці, за сімома замками. Чотири ряди ґрат та багато іншого. Ага — і в сусідній камері вбивця чотирьох міліціонерів. Очевидно, щоби підкреслити… Я не говоритиму про “зручності” у цій камері, бо вона була побудована 1861-го. Очевидно, що мене випробовували. Відсутність вікна, з’їдені грибком стіни… Але найстрашніше — коли ти був весь час у русі, а тут тебе раптом кинули — і в тебе нема ні книжки, ні телефона, про інтернет дарма й говорити, і нема навіть до кого озватись. І ти не розумієш, чи ще комусь потрібен… Тюрма легше дається тим, у кого є про що згадати. У мене було дуже багато про що згадати — і доброго, і поганого. Я вів величезну дискусію сам із собою. Повірте, я собі ставив найприскіпливіші оцінки. Детально записував і почуття, і події. Більше — думки і почуття, бо зовнішнє виявилося вторинним уже дуже швидко. Найбільше мені допомогло кілька ре- Колаж Олександра Литвиненка чей. Насамперед Іра, бо я кожен день знав, що до мене прийде як захисник моя дружина, яка принесе не просто новини, а відчуття потрібності. А для мене як для людини соціальної це найважливіше. Вважаю, якщо я потрібен — я існую. Якщо не потрібен — немає жодного сенсу в такому бутті. До мене приходила людина, яка також давала мені ін’єкції оптимізму і впевненості, що ми переможемо. Хоч я й сам оптиміст, але інколи й на мене нападала хандра. Тому Іринина робота зі мною була найважливіша. Друга подія — лист Адама Міхніка. Він для мене був надзвичайно важливий. Він писав, що ти, Юро, вийдеш із високо піднятою головою. Я не намагався саме так учора йти, але з подивом учора згадав таке закінчення його листа. Міхнік мене дуже підтримав. Бо сказав: ти не перший на цій дорозі, всі ми її пройшли, це випробування дуже корисне для тебе як для людини. І він мав рацію. Звичайно, потім було дуже дивно, що адміністрація США, євроінституції говорять про політв’язнів і безпосередньо про Луценка. Скажемо чесно: у нас у країні довго насаджувалася ідея, що американські заяви про необхідність демократичних стандартів є, мовляв, про зовнішнє око. Мовляв, вони циніки і насправді бачать тільки бізнес. А виявилося, що ці, начебто плакатні істини, для них є правилами. І вони реально допомагають людині, якої взагалі не знають, доля якої є частиною більшої проблеми: потягнути за Луценка — і ти витягнеш Україну. Закінчення на стор. 3

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин