Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Постать · “Його талант дав йому таку відомість, такі висоти, що будь"які епітети вже не потрібні”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

«Життя як джерело»

Слово Просвіти, №15 за 2013 рік

Під такою назвою у Дніпропетровську, в музеї “Літературне Придніпров’я” відкрилася виставка до 95-річчя з дня народження видатного письменника й громадського діяча, Героя України, академіка, лауреата Державної премії України імені Т. Шевченка, інших державних премій Олеся Терентійовича Гончара (1918—1995). Світлана МАРТИНОВА, ст. науковий співробітник музею “Літературне Придніпров’я” Дніпропетровськ — центральна географічна точка у його біографії. Саме тут, у козацькій Ломівці, на околиці міста, народився Олесь Гончар. Сюди повернувся обпалений війною, аби в Дніпропетровському університеті продовжити перерване війною навчання. У будиночку сестри по вул. Клубній, 25, де мешкав під час навчання, написав перші твори-новели “Модри Камінь”, “Весна за Моравою”, нариси “Аспірантка”, “Співачка”, роман “Прапороносці” (кн. 1 і кн. 2), з яким одразу яскраво увійшов в українську літературу та був визнаний наймолодшим її класиком. Із 1947 року, після переїзду до Києва, щорічно до 1984 року навідувався в Ломівку. Приїздив сам, із родиною, зі своїми іменитими друзями. “Вся Клубна наче пахла поезією”, — писав Павло Загребельний і зауважував, що “…справжні твори тільки й можуть народжуватися у таких блаженних куточках, як Ломівка!”. Тому не випадково “добра половина творів” Гончара, як він сам зізнавався, створювалися і задумувалися саме в Ломівці, на “незабутній Клубній”, де “сама атмосфера, середовище людей трудових” схиляли до творчості. Нашим степовим духом навіяні і “Тронка”, і “Таврія”, і новели з циклу “Південь”. Тут писалися “Людина і зброя”, “Перекоп”. Тут “визрів” і роман “Собор”. Сам Олесь Гончар неодноразово називав дніпропетровські роки найхарактернішими, найвизначальнішими для свого формування. Тож саме в Ломівці, серед “добрих”, “гарних, незлобивих людей”, які “живуть змістовним життям”, “полишають глибокий слід на землі — променистий світ любові…” визріла і головна риса творчості письменника — уміння вивищити людину, уміння звертати увагу більше на добрі, приязні, сонячні аспекти життя своїх героїв, ніж на темні його прояви (хоча вони й не зникають із поля бачення письменника). Виставка “Життя як джерело” засобами музейної експозиції різнопланово відтворює відомі й маловідомі сторінки життя і творчості письменника-земляка. На виставці представлені унікальні фото з колекції музею; листи Гончара до свого товариша по Харківському газетярському технікуму Василя Бережного, в яких говориться про драматичний період у житті студента Гончара, пов’язаний із нищівною критикою його новели “Модри Камінь”; рукописи ранніх оповідань і фронтових поезій, рукопис “Голубого Дунаю”, що вважався втраченим Дніпропетровським обласним книжковим видавництвом, яке так і не спромоглося опублікувати його 1946 року та рукописи незавершеного й неопублікованого твору “Великий Луг”. Цей твір шанувальникам творчості письменника представили вперше. У перші роки після повернення з війни Олесь Гончар відвідав Великий Луг. Під кінець життя хворий автор “Собору” згадував у своєму Щоденнику (запис 5 листопада 1993 року): “Ще до того, як диявольське Каховське море затопило Великий Луг і козацьку Січ, не раз бував я влітку на Нікопольщині, ніби передчував біду, ніби хотілося надивитись востаннє на все, що невдовзі мало зникнути… Щось мене так тягло в ці заповітні краї. Ще не чути було про сталінську злочинну “будову віку”, але в повітрі вже висіла тривога, чула душа, що буде завдано по Україні ще й такий удар… Бував я тоді в Капулівці, схилявся перед могилою Івана Сірка (перенесений при затопленні на нове місце, той надмогильний камінь, кажуть, ще й досі “плаче”), найдовше бував я тоді в с. Покровському, де стояла колись січова церква, оглядав острів на річці Підпільній, де трималась до останнього Нова Січ і звідки Калнишевському лягла дорога на Соловки… … Нема вже Великого Лугу…”. Цьому незавершеному роману присвячена окрема зала виставки. Рукописи роману проілюстровані унікальними фотографіями затоплених дніпровських плавнів з архіву Нікопольського краєзнавчого музею. Дніпропетровський національний історичний музей ім. Д. Яворницького володіє безцінною колекцією меморіальних предметів Олеся Гончара. У музеєзнавстві дедалі частіше побутує думка про близькість музею до храму. Адже в музеї експонат, реліквія зберігається, вивчається, виставляється для споглядання та поклоніння. Відбувається те ж розкриття сакрального чи історичного змісту, його духовної чи історичної цінності. У цьому можна пересвідчитися, відвідавши виставку “Життя як джерело” у музеї “Літературне Придніпров’я” та виставку “Історичні постаті XX століття: Олесь Гончар” у Національному музеї історії Великої Вітчизняної війни (1941—1943) у Києві, де в ці дні експонуються чи не найбільші гончарівські раритети з фондів нашого музею, а саме “кабінет за грубкою в Ломівці”. Там стіл, за яким писалися згадані вище перші класичні твори письменника, книжкова шафа з будинку в Ломівці, куплена Гончарем наприкінці 1940-х років, коли він почав формувати свою бібліотеку, воєнний кітель Олеся Гончара, в якому він повернувся з фронту і якийсь час ходив на заняття в університет, карбідка, при світлі якої ночами працював над своїми літературними творами, та інші. Кажучи музейною мовою, кожен із цих предметів має свою “легенду”. Зі старого, знищеного в роки війни будинку Терентія Біличенка — батька О. Т. Гончара, вціліли дві речі: стіл 30-х років із точеними ніжками та ікона Спасителя. Ікона під час вибуху вилетіла через відчинену кватирку, а стіл незадовго до цього батько виніс на подвір’я. Ікона зараз висить у хаті сестри письменника Олександри Терентіївни Сови на Клубній, 25, перед якою молиться “баба Шура” за болящих (вона лікує молитвою), а стіл — власність музею — сьогодні експонується в Києві. Отак символічно поєдналися ці дві речі: ікона Спасителя, який захистив молодого хлопця в роки війни, провівши через усі випробування, щоб той пізніше, ставши письменником, прихистив усю українську літературу.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин