Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
15 Арт-калейдоскоп “Народне українське вбрання було практичним, красивим і різнилося від одягу інших народів”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Сад його любові

Слово Просвіти, №15 за 2013 рік

Микола ТАБОРИТ Одна з відвідувачок поцікавилася, що надихає митця на таку активну та багатогранну роботу. У відповідь почула: любов до України, до наших людей. — Ось там, за горбами, моя Зелена (село на Поділлі, де народився художник — Авт.), — показав на одну зі своїх картин Валерій Франчук, — як і все в нас за горбами, її ще не видно, але вона там є, ми родом звідти, ми всі ще в дорозі, в пошуках своєї землі. Натхнення приходить не лише з прекрасними спогадами дитинства, а й завдяки численним зустрічам із моїми односельцями, друзями, які несуть у собі любов до цього світу. Більшість виставлених полотен Франчука — це Україна в живих почуттєвих, характерних тільки його стилеві, пейзажах, квіткових композиціях. Представлена серія графічних робіт — це творчий звіт із мандрів дорогами Європи: Греції, Італії, Німеччини, Польщі тощо. Під час поїздок він робить багато замальовок, які, повернувшись додому, доопрацьовує, відшліфовуючи кожний штрих, кожну лінію. І в графіці, і в живописі Франчук неповторний, оригінальний, що так цінується в справжньому мистецтві. Окрема сторінка його творчості — мала дерев’яна скульптура, якою почав займатися порівняно недавно, кілька років тому. Його композиції об’єднуються в серії, кожна робота з яких — яскраво-промовисті символи нашої історії — хай то буде Скіфія, Козаччина чи Шевченкіана. І тут, у скульптурі, він теж іде своїм шляхом. Валерій Франчук — ми- Микола ЦИМБАЛЮК За роки насаджування ідеї імпер-соціалізму в цю просту всесезонну дешеву куфайку Москва одягнула десятки мільйонів тих, кого вважала своїми ворогами, заточивши їх у тюрми й кинувши в ГУЛА- Гівські концтабори. Окуфайованими були не лише кати-енкаведисти, які охороняли ув’язнених, а й бійці і командири “моґучєй і нєпобєдімой” армії. Зрештою, в куфайку одягнули будівника соціалізму — його величність робітничий клас і поголовно все селянство. Що це не вигадка і не дотепна метафора, підтверджує навіть совєтське мистецтво (соцреалізм) ХХ століття, яке здебільшого тяжіло до натуралістичного відтворення дійсності. Згадаймо фільми цього періоду, де першопроходці сибірських просторів, герої і статисти будівництв, вугільних копалень, доменних цехів, хлібних полів, фронтових окопів і т. ін., несли на собі цей символ. Його перенесли в свої п’єси драматурги, письменники — у романи й повісті, художники — у картини, скульптори — у статуї… Дух того часу, відповідність епосі без цього образу просто немислимий. Не тьмяніє він і нині, набуваючи дедалі більшої художньо-образної виражальної сили. Це засвідчила виставка-інсталяція, що кілька днів тому відкрилася в Києві, в Музеї Івана Гончара. З цього приводу директор музею Петро Гончар так пояснив свій втілений задум: — Це проект, де все загострено, а представлені етнографічні предмети є надзвичайно яскравою і сильною формою вираження. Зроблено інсталяцію на межі музейної експозиції і художнього проекту. Вона дуже натуралістична, має глибоку ідею і таким чином збурює розум, душу людини. Читач може уявити: просторе, з чисто вибіленими стінами приміщення, на кожній з яких, по периметець успішний. Це засвідчують хай і нечисленні (з причин недорозвинутості мистецького менеджменту, безгрошів’я, байдужості держави) його художні виставки за кордоном. Тим прикріше було чути від заслуженого художника розповідь про його постійні поневіряння з майстернею. Чверть віку він є членом Національної спілки художників України. Упродовж цього часу він не мав свого кутка, де міг би спокійно працювати. Відому серію “Розгойдані дзвони пам’яті”, яку написав на тему Голодомору і передав у дар музею, робив удома, в дитячій кімнаті доньки. Останні роки його прихистили в дитсадку, в аварійному приміщенні, де взимку холодно, а в дощову пору затікає. За це крім пристойної орендної плати Франчук добровільно та безоплатно веде художню студію для дітей. Але попри все місцева влада (Ватутінська РДА) повсякчас намагається позбавити художника й цього благенького приміщення. Нещодавно звільнилася майстерня на Хрещатику, 25, що перебуває на балансі Комунального підприємства з утримання житлового господарства Печерського району в м. Києві “Хрещатик”. Здавалося, що проблему художника, нарешті, хай і через чверть століття, буде вирішено. Тим паче, що творчі майстерні в цьому будинку були побудовані на виконання наказу Кабміну УРСР ще півстоліття тому і відтоді використовувалися за призначенням, хоча йне були власністю НСХУ. Але Київрада вчинила за принципом “своя рука — владика”, і віддала майстерню нібито фотохудожнику. Втім, попри все художник мусить працювати, нести спраглим людським душам красу, любов і життєдайне світло навколишнього світу. Валерій Франчук вважає, що Божий дар, яким наділив його, які більшість митців, Всевишній, він зобов’язаний віддавати людям у вигляді своїх талановитих творінь. І він їх дарує не лише в переносному, а й у прямому розумінні. У тому-таки Музеї Шевченка, на другому поверсі, експонується його великоформатне полотно за мотивами Кобзаря “Три літа”, подарова- Бережко мають далекосяжні плани. Існує творча концепція розвитку телеканалу “Культура”, підписана Кабміном, їх підтримує Держтелерадіо. У переліку заходів — організація і висвітлення творчих подій, проведення у рамках телевізійного проекту прес-конференцій, мистецьких зустрічей, створення телефільмів про митців. У суботу стартували вже новим фільмом із цього циклу. Мріють вони й про арт-клуб, де могли б збиратися українські митці-однодумці, проводити літературні вечори, на рівних спілкуватися молоді й старші колеги. Щоб атмосферу наповнював дух творчості, так, приміром, як це було свого часу на популярному фестивалі “Молодість”… А поки що разом із Валерієм Франчуком збирають і обдаровують красою і високими почуттями усіх, хто завітає у його “Сад любові”. за те, що носили під піджаком вишиванки. Левова частка вини лежить і на нас самих. Зрештою, своє неповторне обличчя втратила більшість народів Совєтського Союзу, бо стали піддатливим матеріалом-біомасою в руках кремлівських “майстрів”. Усі народи “од молдованина до фінна” підстригли під один фасон — куфайку. Це була своєрідна мода, яку Москва диктувала. Мода на бідність, вимога бути всім як один. Ця ідеологія сформувала Совєтський Союз, кувала й виховувала “новую общность — совєтскій народ”. І виставка-інсталяція яскраво засвідчила наслідки такої політики. Ідея показу не однопланова, вона багатозмістовна. Має кілька рівнів прочитання: соціологічне, політичне, економічне, культурне. Кожна куфайка по-своєму, даруйте за слово, живописна в своїй засмальцьованості чи бозна-яких патьоках. За кожною — яскравий портрет колишніх господарів, що викликають гаму почуттів: жаль, сором, трепет, подив, гидливість, сум, якісь філософські роздуми. Розумієш, що це результат не одних божевільних ідей лєнінів-сталінів-каґановичів. Це й смертельний подих наступаючої глобалізації. Тому представлений мистецький проект можна з повним правом назвати і глобалізаційним. Ота купа неповторно-барвистого національного вбрання, яке суспільно-політичні процеси перетворюють у нібито сміття, є українськими символами нарівні з мовою, прапором, гербом, гімном. Це те, що відрізняє нас від інших народів і держав, робить нас цікавими для світу, шанованими іншими. Це особливо гостро відчувається на контрасті куфайка—вишиванка. Те, що культура попередніх століть зберегла, вивела і піднесла до рангу національного символу, змушує ще раз замислится, що відбувається з нами. Напередодні Благовіщення телеканал “Культура” разом із галереєю “Арка” розпочали третій захід у рамках нового артпроекту “Культура + Р2 = мистецтво”. Нинішня акція — відкриття 149-ї виставки живопису, графіки та дерев’яної скульптури лауреата Шевченківської премії Валерія ФРАНЧУКА відбулося в переповненій галереї Національного музею Тараса Шевченка. “Сад любові” — таку назву виставці дав сам художник. Напевно, і це підтверджували організатори й самі глядачі, вона найточніше відображає зміст і форми творчості митця.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин