15 Арт-калейдоскоп “Народне українське вбрання було практичним, красивим і різнилося від одягу інших народів”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
Куфайка як символ недавньої епохи
Слово Просвіти, №15 за 2013 рік
Будь-який народ має свій, притаманний лише йому особливий символ. Він — квінтесенція, спресований зміст, ідея, уособлення всього суспільно-державного життя: особистого, політичного, економічного, науково-технічного, соціального, культурного. Для народів колишнього Совєтського Союзу таким символом став навіть не піднятий на п’єдестали образ “вождя світового пролетаріату” з викинутою вперед правицею, а… куфайка. Звичайнісінька куфайка, стьобана ватяна куртка, що впродовж 70 з гаком років була невід’ємним образом життя переважної більшості громадян 1/6 суші планети.
тру, безвільно-приречено висять куфайки: чисті й засмальцьовані, де з латками чи без ґудзиків, де з надірваним рукавом чи полою, звідки стирчить руда вата. Розумієш, що багато побачили на своєму віку ці ватники, бо служили вони власникам не один рік. Зібрані куфайки, як засвідчують написи, походять з усіх регіонів України: Слобожанщини, Полісся, Донеччини, Криму, Поділля, Київщини тощо. А посеред кімнати, у повному безладі купа різноманітного українського народного вбрання: вишиті сорочки й спідниці, кептарики й керсетки, запаски й плахти тощо. І все барвисте, красиве й охайне таке, що аж очі вбирає… Петру Івановичу ідея цього проекту прийшла несподівано. Каже: “Мені це було послано з неба!”. Можливо, але вся критична маса спостережень, вражень, думок накопичувалася впродовж його численних етнографічних експедицій Україною. — Отак їздиш по селах, — розповідав він, — заходиш то в одну, тов другу хату й питаєш господарів: ачи немає у вас чого-небудь зі старовинного вбрання, вишитих рушників, ікон, посуду? Відповідають: “Ой, і було ж, але ми все попалили. Бо нащо нам той мотлох?”. Таке доводилося чути під час експедицій чи не в кожній господі. “Як же таке може бути?” — запитував сам себе. Якось сяйнуло: “Якщо вони попалили такі безцінні речі, то що ж тоді зберігають?”. Зайшов до одних людей і попросив показати, що ж зберігають вони у дідівських скринях. Господи! Чого там тільки не було — від драних куфайок до старих бушлатів, — справді різний непотріб. Ощадливі селяни зберігали те про всяк випадок: щось там накрити чи й самому одягнутися до брудної роботи. Тоді вирішив Гончар поїхати в інші райони України, подивитися, у що ж ми, українці, переодягнулися. Раніше, до жовтневого перевороту 1917-го, кожне вкраїнське село, кожна місцевість мали свій неповторний, колоритний національний одяг, що увібрав і зберігав давні наші традиції. Вони поєднували в собі, з одного боку, загальноукраїнські риси, з іншого — місцеві особливості. Народне українське вбрання було практичним, красивим і різнилося від одягу інших народів. Відтак і кожна людина мала свій образ. Проїхав Петро Іванович усю Україну. Ніде не побачив, щоб ходили в національних вбраннях. Куфайка була типовою і для Центральної, і для Східної і Південної України. Сподівався, що бодай Західна Україна, котра жила під Росією значно менше часу, не втратила свого обличчя. Яке ж було його здивування, розчарування і... радість, коли він попоїздив по тій стороні. Радість від того, що ми все-таки єдині, об’єднані куфайкою, бо куфайчана інфекція, як він каже, проникла навіть туди, де й досі вважається, що національні традиції, звичаї і вбрання збереглися найбільше. Сумно, боляче і гірко стало від того, що ми, українці, так хутко забуваємо своє “Я”. І причиною тому не лише зайди — муравйовці чи денікінці, які розстрілювали киян лиш
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
