З блокнота письменника · “Збагачують нашу мову, надають їй тієї досконалості, яка робить українців багатими і шляхетними”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Алгебра поетики
Слово Просвіти, №15 за 2014 рік
Володимир ВОЙТЕНКО, професор Словесний (мовний) складник художнього твору є єдиним матеріальним носієм його сенсу. Він дозволяє (аналітично чи інтуїтивно) реконструювати чи відчути авторський план, знайти його місце в культурі плинних епох. Ідеться про особливості лексики (відбору слів) і синтаксису (поєднання слів), що є основою поетики. З більшим чи меншим успіхом для вивчення художнього тексту використовується також “поезія граматики”. “De arte poetica” Ф. Прокоповича (1681—1736), видатного професора Могилянки (а в подальшому видатного зрадника, залюбленого в Петра Першого), започаткувала ужиткову аналітику поетичних текстів і мала багато відгалужень. Передовсім треба послатися на О. О. Потебню; бувши послідовником лінгвістичних ідей В. Гумбольдта, він трактував психологію поетичної творчості як активну мовну діяльність. Слово (і вірш) є не фіксацією “готової” ідеї, а процесом її творення. Метою вивчення художнього тексту є, вважав Потебня, не трактування змісту, а вивчення його образного підґрунтя, особистісного психотипу поета (словесна діагностика того, що творець має в душі взагалі і що видобув із неї в конкретному творі). Графомани римують загальновідоме (банальнощі), а поети в момент істини списують із мозкового монітора те, що — бувши щойно народженим — є новиною і для них, і для читачів. Не торкатимусь інших підходів до цієї проблеми, бо кожна дослідницька модель має право на існування. Імена В. Шкловського, Ю. Тинянова, М. Бахтіна, Р. Якобсона, де Соссюра (та багатьох інших) уособлюють здобутки і невдачі людського інтелекту на шляху до самопізнання. Розкривши Біблію, читаємо “Спочатку було Слово, // І Слово було у Бога, // і Слово було Бог” — 5 іменників і 3 дієслова, проте безліч теологічних, філософських і лінгвістичних трактувань, жодне з яких не має переваг над іншими. Мусимо миритися з тим, що наш мозок не може пізнати себе, як барон Мюнхаузен не міг (хай не бреше) за волосся витягти себе з болота. Ignoramus ignorabi- mus (лат. не знаємо і не знатимемо) є гаслом середньовічного агностицизму; сьогодні — в епоху моделювання — це гасло також стало модельним, а відтак одним із багатьох. Повернувшись до згаданого біблійного тексту, наголошу на слові “Спочатку”, бо щойно почув про фіксацію спеціальною апаратурою т. зв. реліктового випромінювання. Це стверджує коректність моделі Великого Вибуху, внаслідок якого з одного атома виник Усесвіт. Отже, спочатку було Слово і був 1-й атом, а сьогодні є лінгвістика, теоретична фізика, ми з вами, шановне товариство, і наші намагання упорядкувати в голові цей гармидер… Останнє речення прошу вважати за іронічну модель Усесвіту — вона корисна тим, що не дозволяє задирати носа. Автор завжди є “внеположен своему творению” втому сенсі, що жодний із компонентів вірша чи прози не може бути безпосередньо (поза системою художніх засобів) зведений до особистості письменника (Литературный энциклопедический словарь, М., 1987). Проте у творах автобіографічної чи ліричної тональності Автор — хоче чи ні — виявляє себе не лише як “відсторонений продюсер”, а й як учасник художнього дійства, його ліричний герой. Повернувшись до концепції В. Гумбольдта і О. О. Потебні (“Не ми говоримо, а мова говорить нами”), мусимо вивчати і подібність, і розбіжності між Автором-людиною та його художньою іпостассю. Неусвідомлені (на рівні словесного викладу) інтуїтивні мотивації дуже вправно водять пером письменника. Ба — чим більшим є їхній внесок у твір, тим більшою може бути його напівмістична художня сила, той її складник, якого ніколи не побачимо в графоманських опусах. Узагальнюючи лінгвістичні підходи до цієї проблеми, відомий фахівець В. В. Віноградов (1894—1969) назвав Автора “мовним образом” письменника, який (образ) нагадує електромагнітне поле: його можна зафіксувати спеціальним приладдям, але не можна торкнутися пальцем. Оскільки “приладдям” є читачі й критики, ставлення до Автора (і його “мовного образу”) дуже різняться. Про це йшлося в попередніх публікаціях: кожна людина має етичні та естетичні преференції, що миттєво спрацьовують у відповідь на дії чи слова до неї (на неї) спрямовані. Відтак невід’ємним у сприйнятті персони Автора є соціально-культурний складник; на певному етапі творчості він може ставати домінуючим — масові в селянських хатах та інтелігентських помешканнях портрети Шевченка поруч із образами це засвідчують. Міцкєвича майже так сприймають поляки, натомість у росіян сталого пророка не було і немає. Сьогодні це — Путін; за популярністю трохи поступаючись Гітлерові, він стрімко наздоганяє фюрера. Обидва, свідомо бувши брехунами і блазнями, саме через цю якість нагадують авторські постаті епохи авангардизму, модернізму й постмодернізму — з поправкою на те, що літературні війни ведуться лише на папері і, головне, попри акцентуацію життєвого абсурду, мають гуманітарний потенціал (Джойс, Кафка, Камю, Пруст). Шевченко отримав замовлення на портрет графа Кляйнміхеля; замовникові портрет не сподобався, він його не забрав і не заплатив. Увага: домалювавши графові рушник через руку, молодий і веселий Тарас подарував портрет знайомому перукареві, а той почепив його біля входу в свою робітню. І це, товариство, був акт мистецького модерну, який спричинився до скандалу: Кляйнміхель терся при дворі, а цар, проїздивши, побачив портрет через віконце карети. Цю історію можна сприйняти як анекдот, коли б не йшлося про “нормальний” мистецький жанр (парадно-реалістичний портрет), свідомо зіштовхнутий долі (рушник через руку і комічне місце експозиції). Інша історія визначила випадкові, проте демонстративно постмодерністські фрагментики “Енеїди” Котляревського. Пародіювавши Віргілія, полтавський насмішник не вилучив із тексту сцени зволікання і оплакування мертвих воїнів (події дуже специфічні). В одній сцені Котляревський сяк-так тримається міри: “Жінки, порозпускавши коси, // Розхристані і без свиток, // Розтрьопані, простоволосі // Галасовали на весь рот”. В іншій сцені гірше: “Як мати вість таку почула, // То тільки вічно не заснула. // Побігла з криком вокруг вала // І голову коли пізнала // Синочка свого Евруся, // Кувікала, мов порося”. Ніяково переписувати; пародіюючи все поспіль, Котляревський загнав себе у пастку. Цитую, щоб наголосити: модерністська й постмодерністська автура, в будь-яких колізіях людського існування бачивши абсурдні компоненти, трощить усе підряд (приблизно з таких міркувань, з яких сита Америка надумалася ходити в подертих і залатаних джинсах). “Забрав чорт Івася, хай бере й колиску”, — ось українське неперевершено постмодерністське прислів’я. Похмура тональність, що є сутністю постмодерністських будяків, завжди впливала на літераторів і літературу. Ф. Рабле (1494—1553) народився і помер до більшості канонічних літературних епох, що передують (пост)модернізмові, проте його роман “Гаргантюа і Пантагрюель” годен прикрасити будь-яку хрестоматію цього стилю. Коли йдеться про Шевченка, щоб зануритися в екзистенціальну безнадію, здригнутися від демонстрації Каїнівських коренів, що живляться соками людської душі, перечитаймо “Москалеву криницю” і “Варнака” (1847, 1857). Можемо похвалитися: такий наш Шевченко постмодерніст! Але це буде необачно; не важко здогадатися, чому завила поетова Муза на першому році заслання. До слова, “Марко Проклятий” Олекси Стороженка (1806—1874), написаний прозою, є блискучий взірець постмодерністського Апокаліпсису в одній душі; його обов’язково треба читати всім, хто хоче вивчитися на письменника. Використання широкої лінгвістичної бази дає можливість виокремити чотири головні частини мови: іменник, дієслово, прикметник і прислівник. Вони існують у всіх мовах, і скрізь вони є тими категоріями, під дію яких підпадають усі інші. Синтаксичні функції (тобто “місце роботи” в реченні) випливають із лексичних значень: іменник — підмет; прикметник — означення до іменника; дієслово — присудок; прислівник — означення до дієслова. Отже, речення типу Чорний пес голосно гавкав; Біленький котик тихесенько нявчав віддзеркалюють структуру засадничого мовного шаблону, придатного для віддзеркалення більшості ситуацій, вивчення яких є сутністю лінгвістики. Категоріальним значенням іменника є значення субстанції (сутності), дієслова — процесу; атрибут субстанції є категоріальне значення прикметника, атрибут процесу — категоріальне значення прислівника. Концепція чотирикомпонентної системи частин мови домінує в сучасній лінгвістиці. Синтаксичне функціонування частин мови віддзеркалюється в їхніх морфологічних характеристиках; у східнослов’янських мовах іменникам властиві самостійні форми роду, числа і відмінка, дієсловам — форми способу, часу і виду. Прикметники дублюють іменникові категорії відмінка, числа і роду. Натомість прислівники… Стоп! Кожний прикметник, бувши гнучким, як дріт, ідеально підлаштовується під потреби Його Величності Іменника. Натомість прислівник непорушно бовваніє при дієслові, жодним чином не реагуючи на морфологічні варіації останнього в реченні (ширше — в контексті): скоро біг, бігла, бігло, бігли; скоро біжить, біжать, побіжать, побіжить; скоро бігати, бігти; скоро біжи, побіжи, біжіть, побіжіть; скоро біг би, бігла б, бігло б, бігли б. Слушно називають прислівник “прикметником дієслова”, проте насправді чим є така специфічна частина мови, що прислівник уособлює — непорушний сенс чи неповоротку впертість? Відповідь така: прислівник не має окремішнього лексичного значення; воно є вторинним, бо ґрунтується на лексичних значення прикметника, дієслова та іменника. Л. В. Щерба наголошував, що прислівники становлять “виключно формальну категорію, тому що значення її збігається із значенням категорії прикметників, як це стає очевидним із порівняння таких пар — легкий/легко, бадьорий/бадьоро і т. ін”. Об’єднання прислівників у понятті “ознака ознаки” ґрунтується не на їхньому змісті, а на тому, що прислівники граматично підпорядковуються дієсловам, дієприкметникам, дієприслівникам, деякі — навіть прикметникам. Слугуючи всім зразу, прислівник утратив гнучкість, а разом із нею власне лексичне значення. Отже, граматика (яку не люблять не лише учні, а й багато вчителів) насправді є різновидом лінгвістики — такої, що спирається не на цікаві теоретичні концепції, ана практику мовлення й писання, що її кожний має при собі. Для мене сенс цього фрагмента є вирішальним при виборі частин мови для порівняльного математичного аналізу їхньої поширеності й взаємодії в різних художніх текстах — у текстах Т. Г. Шевченка передовсім. Це іменник, прикметник і дієслово. Ось так: Реве та стогне Дніпр широкий. Сердитий вітер завива. Не жди сподіваної волі. Вечірня зіронька встає. Ой умер старий батько. Тече вода в синє море. Са-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
