Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Освіта, як ніяка інша сфера, завжди суттєво впливає на розвиток інтелектуальних, моральних потенціалів особистості”. Етнополітика · с. 12сторінка оригіналу ↗

Дух, що творить майбутнє

Слово Просвіти, №15 за 2014 рік

— Нещодавно на просвітянській прес-конференції Ви згадували про працю київського цензораукраїнофоба С. Щоголєва “Украинское движение как современный этап южно-русского сепаратизма” (1912 р.), в якій давалися рекомендації з денаціоналізації українства. Зокрема там окреслювалися такі напрями, як позбавлення шкільної освіти національного ґрунту; відучення молодого покоління від української мови; заборони українського книгодруку; недопущення українського Божого слова в церквах. Наскільки співзвучними є ці сентенції для часів нинішніх? — На жаль, мусимо визнати, що і через століття Україну продовжують переслідувати ці наболілі проблеми. Тоді, 1914 року цар Микола ІІ заборонив українську пресу, погрожував війною австроугорському цісарю, якщо у Львові відкриється український університет. Трохи раніше Столипін (діяння якого нещодавно в Києві так запопадливо намагалися вшановувати деякі представники колишньої кримінально-антиукраїнської влади, зокрема Дмитро Табачник) повністю заборонив усі українські організації, а по всій Україні було заборонено “Просвіту”, а в рік створення СРСР (1922- го) вона перестала існувати і на Кубані, і на Зеленому Клину. Але повернімося бодай до окремих фактів днів сучасних. 2008 рік — зупинка діяльності Українського освітнього центру в Москві; 2009-й — переслідування національно-культурної автономії українців у Росії; 2010-й — закриття бібліотек української літератури в Москві. Щодо надуманого жупела насильницької “українізації” російськомовного населення, то приведу лише один приклад. У Криму, де за офіційним переписом 2001 року проживає 576 тис. українців, усього 0,2 % учнів та студентів навчаються українською мовою! — Конкретизуймо проблему: на що держава і наше суспільство в цій ситуації мусить насамперед відповідно реагувати? — На освіту, національну освіту й виховання. Бо після хліба, як говорив Дантон, найважливішою є школа. Освіта, як ніяка інша сфера, завжди суттєво впливає на розвиток інтелектуальних, моральних потенціалів особистості, матеріального і духовного життя суспільства, рівень конкурентоспроможності держав і народів. Щоб уможливити вирішення найголовнішого цивілізаційного завдання — зберегти людське в людині в умовах науково-технічного прогресу, наступу глобалізму і новітніх технологій, — кожному народу потрібна культура і освіта як головні і невід’ємні складові. Без них неможливий не лише поступ, а й виживання людства. Причому гуманна освіта завжди має крокувати попереду реальної, створюючи умови для духовного збагачування людини культурою. Тому такими суголосними для нинішнього часу є слова етнічного поляка і водночас видатного сина України В. Липинського, сказані 90 років тому: “…Вавилон розложився і загинув старий Рим, тому що його матеріальна техніка переросла його громадську мораль…”. У цьому контексті варто усвідомити особливу значущість проголошеної ідеї як універсальної цінності на саміті в Ріо-де- Жанейро (2012 р.), що “кожна культура має бути почутою”. Справді, немає великих і малих культур, не існує перед Всевишнім переваг різнобарв’я ні “елліна”, ні “іудея”, бо всі самодостатні, спроможні творити національні й загальнолюдські вартості. А тому глобальний світ мусить долати усталену тенденцію духовного, культурно-освітнього, політичного імперіалізму у відносинах між народами, націями, державами, пам’ятаючи кредо римського історика Курція: “Найміцніша дружба між рівними”. — Чи означає розуміння національної освіти певну замкнутість, локальність? — Ні. Такій освіті необхідний постійний діалог як синтез, взаємовплив, взаємозбагачення національних культур. Гадаю, культурологічна парадигма в освіті, педагогіці, коли на планеті 1930 року проживало всього 2 млрд людей, і коли нині їх більше 7 млрд, — була гуманістичною спробою виробляти об’єктивний, інтелектуальний, естетичний, етичний погляд на події, явища, факти, процеси, значущі для власної і світової історії. Її роль у найрізноманітніших сферах життєдіяльності народів, націй, держав буде і надалі визначальною, адже спілкування людства в широкому контексті відбувається передовсім завдяки культурі. Але пропагуючи, обстоюючи полікультурність, загальнолюдськість, надважливо усвідомити сенс і етичну цінність культурності, етнокультурності, оскільки найсучасніша педагогічна система, наймодерніші суспільні технології неспроможні виховати гідного громадянина світу без поваги до своєї Вітчизни, землі, історії, рідної мови і літератури, традиції, власного “Я”. Від Сократа і до Я. Коменського та Г. Сковороди народам і цивілізаціям передавалося найбільш ціннісне і культуровідповідне правило — “пізнай самого себе”, без якого неможливо формувати позитивну Я-концепцію людського розвитку. — Очевидно, що така парадигма потребує іншої, не сталінської педагогіки, якщо необхідно формувати високу етичність у ставленні до особистісного, національного, загальнолюдського? — Від того, яку педагогіку (традиційну чи класичну, авторитарну чи гуманну) оберуть нації, держави, значного мірою залежатиме суспільний прогрес. Але за будьяких умов вона має бути не монологічною, а діалогічною; не примусовою, а людиноцентристською; не загальною, а національною. Важливо також усвідомити, що досвід інших народів у справі виховання є дорогоцінною спадщиною, його необхідно знати, поважати, творчо використовувати. Проте не можна виховувати за чужою педагогічною системою, писав К. Ушинський, оскільки “виховання, створене самим народом, має ту виховну силу, якої немає в найкращих системах…”, а Софія Русова зазначала, що виховання лише тоді матиме успіх, якщо воно на національному ґрунті. “Міцнішою нацією в наші часи виявляє себе та, яка краще других вичерпала в своєму вихованню свої глибокі національні скарби”. Отже, лише така освіта, що сповідує базові цінності особистісно-орієнтованого виховання, поєднує загальнолюдські й національні якості, здатна творити безпечну особистість, яка не таїть у собі небезпеки, захищає людину, природу, саму себе. — Але в сучасному світі не завжди сповідуються класичні гуманістичні принципи, ігноруються цінності культури, народності… — Мушу стверджувати, що тоді важко дається становлення громадянського суспільства, бо достойний громадянин народжується тоді, коли він навчився бути людиною, яка поважає особисту, національну і державну гідність. І щораз, коли здійснюється наруга над мовою, історією народу, рідною школою, традицією, то відбувається не просто ігнорування універсальних, вищевиокремлених канонів, а й передовсім обезлюднення і збезчещення людини. Повністю руйнуються підвалини національної освіти, головним завданням якої для всіх народів було створення, духовне і матеріальне зміцнення нації. Така освіта не є особливою, але вона мусить бути добротною щодо моральності, науковості, художності, щоби оберігати, творчо розвивати народ. Інакше вона не може називатися національною. — Як виводити з кризи освіту в Україні? Яким пріоритетам слід надавати перевагу? — Активізувати національні ресурси, людський капітал суспільство здатне лише тоді, коли соціальний і моральний статус педагога буде високим, коли соціокультурні й економічні, правові й політичні умови дозволятимуть значно підвищити престиж учительської професії, а сам педагог матиме мотивацію і можливість безперервно вдосконалюватися. Разом з тим аналіз 2013 року засвідчує, що сфера освіти входить до п’ятірки найнижче оплачуваних галузей в Україні. Порівняно з європейськими країнами, до сім’ї яких прагне Україна, рівень зарплати у нас на порядок нижчий. Удесятеро вона менша, ніж в американських, і втричі менша, ніж у польських колег. Попри всі декларативні заяви й оптимістичні оцінки, маємо визнати, що бюджетна політика є найсконцентрованішим і найоб’єктивнішим ставленням держави та суспільства до педагога. Цей реперний знак дуже посутній і його слід розглядати в широкому контексті: від належного забезпечення книгою (навчальною, науковою, художньою), професійними журналами до наявності у навчальному закладі сучасного інструментарію; створення в ньому і навколо нього середовища, що зберігає здоров’я; присутності тут такого педагога, який власним прикладом здатен виховувати, допомагаючи особистості правильно знаходити шляхи до Майбутнього. — Напевно, доля освіти, її перспектива залежатиме і від впливу на цю сферу громадянського суспільства? Які питання слід ставити йому, зокрема державі, щоби якісно реформувати цю суспільно значущу галузь? — Стосуються вони насамперед змісту сучасної освіти. Чи спроможна вітчизняна освіта у найближчій перспективі стати врівень розвинених країн; чи забезпечить її конкурентоспроможність наявний комплекс нинішніх реформ; чи сприятиме вона в умовах глобалізації подоланню кризових явищ і викликів, які характеризуються наростаючою тенденцією; чи здатна захистити від уніфікації історико-культурні, духовні, етичні, світоглядні цінності власного :народу; чи допоможе розвинути потенціал культурності новонароджуваної нації, яка була б корисною і цікавою в загальнолюдській спільноті; урешті-решт, чи освіта стане головним чинником суспільного прогресу й повернення історичної справедливості, позбавивши народ денаціоналізаційного мороку, повертаючи йому пам’ять, честь і гідність, — це сутнісні питання, які потребують всебічного аналізу й етичної відповідальності. — Які, на Ваш погляд, найважливіші завдання, цілі, функції мають бути характерні для сучасної української національної освіти? — Найперше, творення духовності народу, олюднення людини, бо спочатку в собі слід знайти людину. Історичний досвід людства переконує, що народ може втратити все — територію, державу, могутність і знову, виборюючи, повернути втрачене. Але ніколи не відроджувався народ, якщо не збережено й загублено його дух, національний дух. Бо лише така моральна сила, свідомість, мислення, духовний внутрішній стан народу робить його міцним, етично відповідальним перед наступними поколіннями, інтелектуальним, творчим, продуктивним, гідним і відповідальним серед “інших”. Завданнями є: — упровадження націокультурної парадигми, оскільки відчуження людини від наріжних педагогічних принципів культуроі природовідповідності, народності, формування штучних культурно-освітніх монополій вважатиметься і надалі найбільш антигуманним, антидемократичним підходом, спрямованим проти особистості, що породжує соціальний, духовний, політичний дискомфорт у суспільстві; — долання національного нігілізму, бездуховності, політичного сепаратизму як негативного спадку національного розвитку та недосконалої організації сучасного націотворчого духовного життя; — якісно нове осмислення державної культурно-освітньої мовної політики в період незалежності, що зумовлює сутнісну переорієнтацію у сприйнятті українського чинника як суб’єкта, а не об’єкта суспільно-історичного розвитку, позбавляючись негативних світоглядних рудиментів бездержавного минулого; — зміцнення, особливо в культурно-освітньому, інформаційному, правовому просторі, авторитету української мови як державної, що відповідає національним інтересам, досвіду сучасних європейських держав. Прогрес у цій сфері стимулюватиме інтелектуальний, культурний, соціальний, громадський розвиток особистості і жодним чином не стримуватиме мовно-культурні процеси національних меншин, а консолідуватиме суспільство, об’єднуватиме українців на материзні й поза її межами; — усвідомлення на загальнодержавному рівні доконаного факту, що українська освіта функціонує нині вже в іншому, на відміну від радянського, часі й просторі. А тому всебічне оволодіння здобутками культури, науки, історії, духовності рідного народу, виховання почуття гордості за Україну, поваги до її минулого, сучасного мають визначати зміст освіти; — формування шанобливого ставлення до національного прапора, гімну, державної мови, національних свят і святинь, визначних історичних дат і національних героїв, видатних досягнень своїх співвітчизників у всіх сферах життєдіяльності як світоглядної норми і громадянськості; — успішне вирішення освітніх завдань на основі опанування світових знань і досягнень, національних і загальнолюдських цінностей; — актуалізація значущості глибоких освітніх традицій національної школи і науки в умовах глобальних реалій, новаційності завдань сучасної освіти. Адже Острозька, Києво-Могилянська академії, братські школи, гімназії, ліцеї, колегіуми залишили і для нашого часу чимало неперехідних цінностей, блискучих педагогічних ідей для удосконалення змісту української освіти на основі вітчизняних культурно-історичних надбань. Національна вченість, європеїзм тодішніх центрів науки і освіти є добрим прикладом для наслідування. Революція гідності стала причиною і водночас наслідком потужного тектонічного національно-духовного зсуву, який оголив сонмище кризових явищ у політиці, економіці, соціальній, військовій, культурній, освітній та інших сферах життя України. Науковці й експерти різних галузей доходять незаперечного висновку, що в центрі проблем завжди стояла і стоїть людина, з її високим рівнем чи відсутністю національної свідомості, якою б мусила опікуватися етнополітика. Розмовою з членом Центрального правління Товариства “Просвіта”, доктором педагогічних наук, академіком АПН України, професором Георгієм ФІЛІПЧУКОМ редакція розпочинає низку інтерв’ю про роль і місце просвіти й освіти як складових етнополітики, про важливість її у формуванні здорової нації, запоруки дужої, демократичної і незалежної держави.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин