Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Етнополітика “Архіважливим є бачення і сприйняття власної історії, культури не чужими, а своїми очима”. 13 · с. 13сторінка оригіналу ↗

Модерна Україна народилася за доби бароко

Слово Просвіти, №15 за 2014 рік

— Завдяки чому українська освіта, пройшовши складний шлях бездержавності й денаціоналізації, здатна формувати на якісно вищому рівні громадянську й політичну свідомість народу, його честь і гідність? — Архіважливим є бачення і сприйняття власної історії, культури не чужими, а своїми очима, що об’єктивовує реальний світ. Адже знання життя, творчості, ідей В. Вернадського і К. Ушинського, І. Сікорського і С. Корольова, І. Пулюя і М. Кравчука, В. Курилика і М. Паращука, Г. Сковороди і П. Юркевича, Б. Грінченка й І. Огієнка, С. Крушельницької і М. Колесси, М. Кибальчича і Ю. Кондратюка, Ю. Дрогобича і М. Лисенка, В. Липинського і О. Потебні та багатьох інших видатних українців значно підсилюватиме якість змісту освіти, роблячи її більш інтелектуальною, моральною, національною, а також спонукатиме державу і суспільство всіляко підтримувати наукові, фундаментальні й прикладні дослідження, ростити справжню, а не самопроголошену національну еліту. Також необхідне формування інтересу до оволодіння цінностями і досягненнями всіх етносів в Україні. Вироблення Я-позитивної концепції у ставленні до народів, культур, цивілізацій ставатиме пріоритетом для національної освіти та громадянського суспільства. Адже нетерпимість “Я” до “Іншого”, до всього, що лежить поза межами Вітчизни, несумісна ні з ідеями класичної педагогіки, ні з духом науки, ні з християнськими вченнями. Розумна педагогіка, поряд з любов’ю до України, має розвивати любов до людини і людства. Для України вартісним є створення, особливо в умовах євроінтеграційних процесів, педагогічнопсихологічних, соціальних, правових засад щодо продуктивного оволодіння досягненнями національної та інших культур для самореалізації особистості, вироблення позитивної мотивації й інтересу до тих знань і цінностей, які знаходяться поза межами національного “Я”. Освітнє соціокультурне середовище має всіляко сприяти взаємодії різних етнокультур, виховуючи етнотолерантність, повагу до всіх культурних, мовних носіїв, що є водночас повагою до себе. — Але достатньо складно реалізовувати універсальні принципи й підходи, коли українська освітня система характеризується своєрідністю й посутніми відмінностями… — Безперечно, що історія, етнічна структура суспільства, демографічна політика, етнокультурні відмінності, рівень політичної, національної, громадянської культури, психологія, соціальні умови, освітня традиція, зовнішні фактори є достатньо впливовими щодо змісту навчально-виховного процесу. Оскільки етнопедагогічне, етнокультурне середовище в межах України (Крим, Закарпаття, Донбас, Галичина, Буковина, Полісся, Поділля, Слобожанщина, Наддніпрянщина, Волинь) дуже різняться, то й педагогічні підходи не можуть бути уніфікованими. Разом із тим специфіка освітньо-культурних моделей, форми життєдіяльності і психоментальні особливості етнічних груп не повинні мати домінуючого впливу на загальну стратегію і зміст української освіти. Надмірна автономізація унеможливлюватиме реалізацію суспільно значущих ідей єдності, консолідації, соборності наро- Анна МУКАН Фото Валерія ПОПОВА, прес-центр Інституту філології Українські діаспоряни в Канаді Розмова з Марком Робертом Стехом почалася з екскурсу в питання присутності українського слова та думки в Канаді. За словами літературознавця, ще в 1958—60-х роках у канадських університетах була заборонена українська тематика, не існувало жодної української кафедри, жодного курсу, на якому вивчалася б історія України. У цей час ставлення Північної Америки, як і більшості Європи, до українців було дуже настороженим — як до народу, який не мав ні своєї держави, ні свого обличчя. Річ у тім, що всю англомовну історію Східної Європи писали вихідці з Польщі та Росії, які цілеспрямовано створювали антиукраїнські міфи та стереотипи. І досі можна знайти англомовні видання, в яких йдеться про Київську Росію, а не Русь. Ці фальшиві історичні міфи жили і сприймалися дуже спокійно, адже врештірешт англомовному світу до України було абсолютно байдуже. На цьому тлі справді героїчними видаються вчинки українців, які власними зусиллями поставили на твердий канадський ґрунт українське інтелектуальне слово. Ідеться насамперед про засновника англомовних курсів української мови професора Юрія Луцького та одного з перших перекладачів Тараса Шевченка англійською Костянтина Андрусишина. А 1976-го пожертвами простих українських канадців і за підтримки Уряду країни було засновано Канадський інститут українських студій. Спершу заклад складався з трьох людей, які мали великі плани, але майже жодної можливості для їхнього здійснення. Невдовзі Інститут “розрісся”, і вже 1977 року при ньому відкрилося видавництво, першим виданням якого символічно стали українськомовні записи університетських лекцій Миколи Зерова. За 20 років у видавництві КІУС вийшло 200 монографій, майже 70 дослідницьких звітів. Більшість видань Інституту — це англомовні наукові монографії, на яких стоїть уся освіта українознавчих студій на Заході. Крім КІУС, є лише одне велике видавництво української літератури — Гарвардське, проте, маючи потужнішу матеріальну базу, воно видає в рази менше літератури, ніж канадське. Найбільше українськомовне видання КІУС — це багатотомник “Історії України-Руси” М. Грушевського. Серед останніх видань — низка книжок про відносини України з її сусідами — Росією, Польщею, Вірменією та іншими. Крім того, в друкарні видавництва побачили життя два підручники української мови для університетських курсів. Проте політика видавництва така, що найбільша увага редакторів зосереджена на перекладах тих українських творів, які вивчають у північноамериканських і західноєвропейських університетах. Це насамперед класика і дещо з сучасної літератури. Щодо книжок українською мовою, то вони потрапляють у друкарню рідко й зазвичай готуються спільно з українськими видавництвами. Презентована енциклопедія Леоніда Ушкалова — один із таких проектів. Марко Стех згадав також про ще один свій амбітний проект — онлайн Енциклопедію України. Перевага такого формату видання — доступ до нього з будь-якої країни світу, а також можливість додавати велику кількість фото, аудіота відеоматеріалів. Творчий тандем видавця й автора Далі йшлося про історію співпраці Марка Стеха з Леонідом Ушкаловим. Почалася вона кілька років тому зі спільної роботи над першим академічним повним виданням Григорія Сковороди. Книжку уклав Леонід Ушкалов, а фінансування забезпечило видавництво КІУС. Однак видання не стало надбанням материкової України, оскільки тодішній Уряд не дозволив поширити книжку в межах держави через абсолютно неаргументовану недовіру до видавців. Тому вона вийшла малим накладом — 500 примірників і реалізовувалася лише в Канаді. Попри це, зазначає Марко Стех, видання було підготовлене на високому рівні: по-перше, це дуже детальне дослідження, однак далеко не сухе, а подруге, написане з витонченим інтелектуальним смаком. Саме тому, коли Леонід Ушкалов розповів, що працює над “Шевченківською енциклопедією”, Марка Стеха одразу зацікавило нове дослідження і він погодився на його друк. З перших вражень Марка Стеха від книжки: “Коли я отримав текст майбутньої книжки, він став для мене несподіванкою. Я був задоволений з нього більше, ніж я сподівався. Думав, що йтиметься про щось академічне та енциклопедичне. А вийшло дуже живо. Це надзвичайно вмілий спосіб передати дуже багато академічної інформації так, ніби вона не академічна”. Модерне поняття України Своє захоплення книжкою Леоніда Ушкалова Марко Стех пояснив органічністю для української культури барокового світобачення, в ключі якого й укладене видання. “Бароко — це період, в якому сформувалося модерне поняття України — на інтелектуальному та емоційному рівнях”, — пояснив видавець і додав, що саме за цієї культурно-історичної доби Україна змогла сказати Європі своє універсальне слово власним — яскраво національним — тоном. Світогляд бароко, в якому лежало ренесансне переконання в тому, що людина — це неповторна особистість і центр світобудови, а разом із тим — середньовічне уявлення про марнотність людського життя та відповідальність людини за свою долю і долю світу, суголосить традиційному українському світовідчуттю. Саме тому, на думку Марка Стеха, Майдан став символом українського бароко XXI сторіччя — у ньому поєдналися водночас гідність і відчай суверенної нації. Леонід Ушкалов, вважає Марко Стех, є одним із двох необарокових авторів сучасної України (другий — Валерій Шевчук). Це насамперед проявляється в тому, що “коли Ушкалов пише про Шевченка, він пише про себе. І не ховається з тим, не намагається бути об’єктивним”. Це принцип бароко (як і модернізму) — не від’єднувати особу творця від твору, змісту від форми. P. S. Цього року Марко Стех став лауреатом премії “Глодоський скарб”, засновником якої є лауреат Національної премії імені Т. Шевченка Григорій Гусейнов. До Інституту філології завітав письменник і літературознавець, директор видавництва Канадського інституту українських студій Марко Роберт Стех. Зустріч відбулася у рамках Циклу презентацій видань на вшанування 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка від кафедри історії української літератури і шевченкознавства КНУ імені Тараса Шевченка (куратор Циклу презентацій Галина Усатенко). Гість із Канади презентував книжку Леоніда Ушкалова “Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання”. Однак бесіда з видавцем вийшла далеко за межі предмета обговорення, торкнувшись питань української діаспори в Канаді, барокової філософії та філологічного шляху до власної ідентичності Марка Стеха.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин