Культура · “Ми вчимося пишатися усім українським, а знакові події і особистості додають нам гордості й впевненості”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
Небесний янгол із Києва
Слово Просвіти, №15 за 2014 рік
Микола ТАБОРИТ Фото автора
Серж Лифар помер 1986 року. Його поховали на кладовищі Сент де Женевьєв де Буа, неподалік Парижа. За життя йому лиш раз, після 1921 року, коли виїхав на запрошення Сергія Дягілева до Парижа, пощастило побувати в Україні, в Києві, на могилі батьків. І то — таємно. Ті часи пам’ятні старшому поколінню, як і те, що за часів Союзу з волі Москви
Коротко про сюжет комедії: хлопчик Микола грає на трубі в дитячому естрадно-духовому оркестрі “Березіль”, який готується до участі в надзвичайно важливому конкурсі на приз мера. Головна умова конкурсу непроста — одним із номерів програми повинна бути авторська мелодія. Обдарований Микола пише зворушливого “Бродягу”, але трапляється непередбачене — засновник і беззмінний керівник “Березіля” потрапляє до лікарні. Чи зможе оркестр перемогти, незважаючи на хитрий план нового диригента? Кілька запитань до членів знімальної групи. Спершу — до режисера Анатолія Матешка. — Анатолію Миколайовичу, Ви зняли багато “дорослих” фільмів, а тепер — дитяче кіно, та ще мю! зикл… — З тої пори, як тільки почав знімати фільми, замислювався — кому це все потрібно? Я дивився на своїх дітей — чим вони цікавляться, які у них захоплення. А хлопці, яким нині 12—14 років, — це нове покоління, з яким треба спілкуватися на рівних, говорити їм правду, що я і намагався робити в цьому фільмі. Фільм знятий за 16 мільйонів гривень — усе це бюджетні гроші. Радий, що нам повірили. — З дітьми було складно пра! цювати? — У нас знімалося близько 500 дітей. Усі вони талановиті музиканти, танцюристи і знають, що таке дисципліна. Їхнє життя — суцільні репетиції та концерти, але вони не підвели. Навпаки, дуже допомагали один одному. Наші музиканти постійно підказували акторам, як тримати інструмент і як грати на ньому, танцюристам допомагали відпрацьовувати хореографію. Багато хто з наших хлопців, які до цього не займалися музикою, після закінйого ім’я викреслили з історії української культури. І тільки зі здобуттям Україною незалежності Серж Лифар, слава і гордість світового балету, почав повертатися на рідну землю. Для цього багато зробила його вдова, графиня Ліллан де Алефельд, яка свято шанувала пам’ять і виконувала заповіт “Сержа із Києва”. Усередині 1990-х, а потім 2000 р. вона бувала в Україні, щоразу привозила і передавала безцінні реліквії, що пов’язані з його життям і діяльністю. Так, наприклад, вона передала в дар київській бібліотеці ім. Лесі Українки його велику книгозбірню з багатьма раритетними мистецькими виданнями. Серед інших речей, які належали С. Лифарю, сьогодні можна побачити в музейній експозиції і його почесну нагороду “Золотий черевичок”, яку вручав сам президент Франції Шарль де Голль. Для увічнення пам’яті великого українця важливою подією стало заснування Міжнародного конкурсу балету ім. Сержа Лифаря та фестивалю “Серж Лифар де ля данс”. Його концепцію розробив Юрій Олександрович Станішевський, президент Української академії танцю, колишній керівник міського навчального закладу “Натхнення” — закладу з підготовки артистів балету. Конкурсі фестиваль стали видатною знаковою подією не лише українського балетного мистецтва, а й усієї Європи. Вони отримали патронат Всесвітньої Ради танцю ЮНЕСКО і підтримку нашого уряду. Відбулося уже сім Міжнародних конкурсів балету ім. Сержа Лифаря і 9 фестивалів “Серж Лифар де ля данс”. VII конкурс балету відбувся у березні-квітні 2011 року в Донецьку, а фестивалів більше десяти. Напередодні 110- річчя з дня народження Сержа Лифаря, на початку квітня, кияни вкотре вшанували пам’ять свого геніального земляка: у фойє Київської муніципальної української академії танцю ім. Сержа Лифаря (розташовується на масиві Троєщина- Вигурівщина) урочисто відкрили пам’ятник цьому “небесному янголу” з Києва, як його називали сучасники. До цієї благородної справи долучився Благодійний фонд “Вівас” (голова Наглядової ради О. П. Бурихайло).
Нинішній ректор Академії танцю, звертаючись до учасників урочистостей і своїх студентів зауважив, що молоде покоління покликане примножувати нашу національну славу і гордість, уособленням якої є Серж Лифар. Але з неменшою вдячністю мусимо в ці великодні дні шанувати пам’ять наших близьких і рідних. І було б добре, аби студенти академії танцю взяли на себе обов’язок опікуватися могилами батьків Лифаря, прах яких покоїться в Києві на Байковому кладовищі. На завершення заходів із вшанування всесвітньо відомого українця студенти навчального театру “Натхнення” академії дали святковий концерт. Учасники і гості побачили фрагменти з балетів “Лісова пісня”, “Спляча красуня”, “Есмеральда”, “Українська сюїта”… А наступного дня в Київській опері відбувся галаконцерт. Один із запрошених гостей у кулуарах сказав: “Сьогодні на перший план виходить усе українське. Це свідчення того, що Україна не вмирає. Ми вчимося пишатися усім українським, а такі події і особистості додають нам гордості й впевненості; самобутність і талант, яким щедро був наділений наш земляк Серж Лифар, ми повинні нести в світи, як це геніально робив він”.
кантів зовсім інший артистизм, ніж у акторів, і має зовсім інший вектор. Довелося переписувати сценарій. Олексій Горбунов (актор) — Чим запам’яталися зйомки? — Відчуття від роботи над фільмом просто фантастичні! Знімалася обдарована молодь, а працювати з такими дітьми — величезне задоволення. І я переконався, що у цих дітей є чого вчитися. Хоч у мене була невелика роль, я отримав величезне задоволення від зйомок, від дітей. Спасибі дітям за науку! Я в дитячому кіно практично не знімався. Зараз треба більше знімати для дітей і про дітей. Я вдячний, що у мене з’явилася можливість знятися у такому кіно. Діти — це те покоління, яке житиме далі і вони повинні сьогодні більше дивитися добрих, хороших фільмів і тоді у нас буде все добре! Володимир Горянський (актор) — Володимире, яке відчуття від зйомок? — Я ще не розумію — хвилююся перед прем’єрою чи ні? Театральна прем’єра відрізняється від “кіношної”. Театральна більш хвилююча: тут розумієш, що у тебе зараз вихід на сцену, а в кіно — уже ж все зроблено і попереду суд глядачів. Я впевнений, що ми всі: режисер, сценарист, артисти, діти, — зробили все, що б картина вийшла хорошою. Сьогодні я вперше подивлюся її. Переконаний, що зараз треба якомога більше знімати дитячого кіно. Може, воно напоумить дорослих дядьків — у чиїх руках майбутнє наших дітей. Мені дісталася роль лиходія, але я нітрохи не засмутився — навіть погодився пожертвувати своєю шевелюрою. Тепер мене не відразу впізнають. Над роллю працювалося легко, часто імпровізував.
Спілкувався Сергій КОТОВ
Серж Лифар, усесвітньо відомий танцівник, хореограф, балетмейстер, почесний президент Національної ради танцю при ЮНЕСКО, кавалер найпочеснішої нагороди Франції, ордена Почесного легіону все життя мріяв повернутися в Україну. Якось при зустрічі президент Франції Шарль де Голль сказав Лифарю, мовляв, він стільки зробив для розвитку і слави французького балету, що без проблем може взяти французьке громадянство. Але Серж Лифар подякував йому і сказав, що він ніколи не був і не буде французом, “бо я українець і батьківщина моя — Україна”. І навіть у передсмертній записці до дружини Ліллан написав: “Серж із Києва. Українець до кінця”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
