Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Духовний простір · “Найкращим виходом буде ознайомлення і загалу, і офіційної влади в Україні з невідомим досі Огієнком/Іларіоном”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

«Запізніле вороття» забороненого Огієнка

Слово Просвіти, №15 за 2017 рік

Щойно побачив світ ювілейний, 20-й, том творів видатного діяча українського відродження Івана Огієнка з назвою “Світильники землі української”. Цей том, як і всі попередні, вийшов під маркою бібліотечної серії “Запізніле вороття”, яку упродовж років здійснює Фундація імені митрополита Іларіона (Огієнка) спільно з київським видавництвом “Наша культура і наука”. Що ж це за бібліотечна серія, як вона народжувалася та втілюється нині? Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор Летять пташки ключем у вирій Й додому вернуться весною, — А я в роботі краю щирій Лишусь навіки з чужиною… Іван Огієнко (митрополит Іларіон) Коли 2000 року отримав на руки від канадської сторони копії всіх недрукованих праць забороненого Огієнка й надумав одноосібно втілювати власний проект “Запізніле вороття”, не був певним, що “подолаю” перші 20 томів. Але з Божою поміччю це сталося. Легко на душі, бо цей том справді особливий. За часом видання — у рік 135-річчя великого українця. За темою — дуже суголосною в конкретиці високого житейського чину тих, про кого ми нічого не знаємо, й аморальності, бездуховності та неукраїнськості нинішньої влади, яку ми своєю байдужістю й схильністю до розбрату таки заслужили. Загадковий канадський архів …1997 року в Києві побачила світ моя “Голгофа Івана Огієнка” — перший в Україні й за кордоном науково вивірений життєпис суворо забороненого упродовж усіх підрадянських років Івана Огієнка. Книга створена на основі опрацювання донедавна закритих архівних документів Києва, Львова, Житомира, Кам’янця-Подільського. Додалася також частина зарубіжних матеріалів, добутих під час наукового стажування у Швейцарії. Ця книга, яка потрапила того ж року до канадського Вінніпега, напевне, справила добре враження на провідників тамтешньої української громади. Незабаром я отримав запрошення з пропозицією написати нову книгу про непросте й повчальне життя великого українця на основі опрацювання досі невідомих документів архіву митрополита Іларіона у Вінніпезі. Уявити обсяг цього архівного скарбу можна тоді, коли віртуально намалювати перед очима картонну коробку розміром метр завширшки, майже метр завглибшки і стільки ж — заввишки. Таких ніким не читаних досі коробок у вінніпезькому архіві виявилося близько ста. Наслідком опрацювання того архіву став друк водночас в Україні й Канаді нової книги — “Лишусь навіки з чужиною…”: Іван Огієнко (митрополит Іларіон) і українське відродження”. Її видання накладом дві тисячі примірників зініціювала громада Українського православного собору Св. Покрови у Вінніпезі, яка фактично порятувала Огієнка-Іларіона від смерті після двох тяжких операцій у швейцарській Лозанні, зробивши йому восени 1947 року рятівний виклик для переїзду за океан і запропонувала очолити їхній собор. 2000 року виповнилося 75 літ від дня заснування цього собору й видання книги про авторитетного провідника усіх православних українців діаспори загалом і Канади зокрема було завданням першочерговим у низці заходів до цього ювілею. Через пресу було оголошено про всеканадську збірку пожертв. Після виходу “Чужини…” в світ ця ж громада виступила ще з однією ініціативою: організувати презентацію книги з участю автора в канадських містах із найбільшим поселенням українців. Таких міст виявилося десять: Монреаль, Оттава, Торонто, Гамільтон, Вінніпег, Кенора, Йорктон, Ріждайна, Саскатун, Едмонтон. Під час численних зустрічей з її читачами на канадській землі й вдруге після 1997 року виникла ідея повернення величезної творчої спадщини Огієнка-Іларіона та його подвижників в Україну як також і здійснення перших заходів щодо виконання передсмертної волі творця архіву та книжкової колекції. Як відомо, згідно з останнім заповітом Огієнка-Іларіона, юридично оформленим ще 15 квітня 1967 року, це його найголовніше життєве надбання має бути обов’язково передане на Батьківщину за двох умов: а) коли Україна буде вільною; б) коли буде вільною її Церква. Перипетії з виконанням волі творця заповіту Здавалося б, ці дві умови настали: Україна з 1991 року — самостійна держава і в ній є своя Церква. Однак канадські українці мали іншу думку і, гадаю, небезпідставно. По-справжньому переймаючись долею майбутнього України, подивовані масштабами корупції у вищих ешелонах української влади, наші заокеанські земляки щиро тоді запитували мене: а кому, в чиї руки передавати такі архіви, що ми упродовж десятиліть свято берегли? Державі? То вона не може дати раду й тому, що має. Згадували пожежу в головній національній книгозбірні країни у 60-х роках — бібліотеці ім. В. Вернадського, коли згоріло чи не все найцінніше, що було в залі стародавніх українських рукописів. Як відомо, списали той підпал на “хворого” доглядача, але в тогочасній зарубіжній пресі оприлюднена низка публікацій, де вказувалося на прямий слід КГБ у знищенні неспростовних документальних свідчень осібної від Росії своєї національної історії. Згадували й те, як ділки від архівів торгували в Європі й Америці за шалені гроші оригіналами листів Михайла Грушевського та іншими безцінними раритетами, які раптом “пропали” з бібліотечних сховів Львова. У цій же низці прикладів нездатності чи небажання держави цінувати й берегти для прийдешніх поколінь свої духовні скарби варто згадати й незбагненне для цивілізованої держави “перекочовування” рідкісних рукописних чи друкарських раритетів до рук нечестивих, некультурних і малоосвічених українських олігархів. Ідеться про безцінний твір Миколи Коперника та першодрук в Україні “Апостола” Івана Федоровича, які за нез’ясованих і досі обставин назавжди “покинули” територію бібліотеки Вернадського, і такі ж безцінні експонати з низки національних музеїв України, зокрема зі Львівської картинної галереї. Отож важко не погодитись із цими аргументами: умови для передачі в Україну архівних колекцій зарубіжного українства справді ще не настали. Скільки ще чекати “настання умов”, сьогодні сказати важко. Це залежатиме, твердили канадці, від того, наскільки реальними в нас будуть декларовані на вищих щаблях влади демократичні цінності й свободи, наскільки результативною буде боротьба з корупцією. Зрештою, у результаті таких своєрідних дискусій тоді, в час всеканадської презентації другої книги про митрополита Іларіона, ухвалили компромісне рішення: частково виконати волю митрополита Іларіона щодо повернення в Україну його архіву можна у спосіб копіювання його недрукованих ще рукописів для можливого передання в Україну. Ішлося про те, що такі копії можна буде передати на руки не державної установи, а спеціально створеної в Києві громадської благодійної організації. Варто підкреслити, що моє перше офіційне звернення як ученого до вінніпезького Товариства “Волинь”, якому митрополит Іларіон за життя передав авторські права на використання його друкованих і недрукованих праць, було ще у вересні 1997 року, коли на запрошення канадської сторони я опрацьовував цей архів і готував нову книгу-життєпис про митрополита Іларіона. Товариство такий письмовий дозвіл дало, але цього виявилося замало. Швидке розв’язання справи про можливе копіювання рукописної спадщини митрополита ускладнювалася тим, що власниками-розпорядниками його архівної та книжкової колекцій у Вінніпезі було аж три організації та дві фізичні особи. Це Консисторія Української православної церкви, Колегія Св. Андрія, товариство “Волинь”, син митрополита Іларіона Анатолій Огієнко, який на той час мешкав у Нью-Йорку та тодішній декан богословського факультету Колегії Св. Андрія, колишній кращий учень митрополита і на той час один із вірних послідовників-іларіонівців отець-доктор Степан Ярмусь. Без письмового дозволу кожного з цих членів колективної управи годі було отримати дозвіл на таке копіювання. Рівно через три роки — у жовтні 2000- го — ця справа з Божою поміччю розв’язалося з позитивним результатом. 17 жовтня того ж року на ім’я першоієрарха Української православної церкви в Канаді митрополита Василія — архієпископа Вінніпегу і митрополита надійшов другий лист за підписом Голови Інституту дослідів Волині доктора Сергія Радчука та Голови товариства “Волинь” професора Іллі Онуфрійчука (публікується вперше): “Блаженнійшому Василію, архієпископу Вінніпегу і митрополиту УПЦеркви в Канаді. Ваше Блаженство, Блаженнійший Вла2 дико! Вашому блаженству, мабуть, відомо, що своїми листами уповноваження від 22 верес2 ня 1967 і 31 травня 1968 року бл. п. Митро2 полит Іларіон виключне право видавати і передавати його праці доручив Товариству “Волинь” у Вінніпезі (Літопис Волині, ч. 12, 1977/1978). Товариство “Волинь” дотриму2 ється волі Митрополита Іларіона до сьогод2 нішнього дня. Тепер до нас звертається дослідник архі2 вів Митр. Іларіона проф. Микола Тимошик з Києва, з проханням дозволити йому зробити копії — в цілях видання їх — недрукованих праць митрополита Іларіона. Ці праці готовилися до видання, але за2 лишилися в рукописах. У нас немає можли2 вості видати їх у Канаді. Тому просимо Ва2 ше блаженство дозволити проф. М. Тимо2 шику зробити копії згаданих праць і догляну2 ти видання їх в Україні. Оригінали їх мо2 жуть залишитися в архіві Митр. Іларіона. Проф. Тимошик запевняє нас, що ці праці Україні дуже потрібні. Тому ми погоджує2 мося на видання їх саме в Україні і просимо

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин