“Твори молодих лауреатів дають нам можливість з оптимізмом дивитися в майбутнє”. Пряма мова 10 · с. 10сторінка оригіналу ↗
Спочатку була жінка
Слово Просвіти, №15 за 2017 рік
— Що Вас наштовхнуло на думку заснувати таку премію? — Одного разу німецька газета “Neues Deutschland” провела разом із бібліотекарями дослідження, яку книжку з української літератури найчастіше читають у бібліотеках Німеччини. Виявилося, що це “Собор” Олеся Гончара, яку у ФРН переклали як “Cathedral”, ау НДР “Dom”. Від редакції газети “Neues Deutschland” до мене звернулися з проханням узяти у Олеся Гончара інтерв’ю. На той час я у німецькому Університеті культури викладала російську мову, літературу, драматургію. Я домовилася з Олесем Гончаром і виконала замовлення. До мене звернулися ще раз, щоб я переклала німецькою мовою його оповідання “Чорний Яр”, написане “у стіл”. У Олеся Терентійовича був дар провидця. Оповідання було передбаченням Чорнобильської трагедії. Сюжет твору розповідав про катастрофу на великій електростанції і дуже нагадував страшну атмосферу Чорнобиля: атмосферу брехні, байдужості, коли людське життя нічого не вартувало. Я опублікувала розлоге інтерв’ю з Олесем Гончаром “Україна була, є й буде країною літератури” і переклад оповідання і привезла публікацію Валентині Данилівні Гончар. Дружина письменника мені розповіла, що Олесь Гончар допомагав багатьом молодим авторам, не шкодуючи ні сил, ні часу. На його столі досі лежали твори тих, кому він не встиг допомогти. “Не знаю, що з ними робити, чи відправляти їх назад?” — ділилася роздумами Валентина Данилівна. Я зауважила, що розумію, як це важливо — допомагати молодим талантам видати перші книжечки, хай навіть у м’якій палітурці, зі скромним оформленням. А що як заснувати для них премію за кращі твори? — Ваш чоловік-бізнесмен підтримав цю ідею? — Так. Я звернулася до свого чоловіка Дітера Карренберга з такою пропозицією. За фахом він соціолог і економіст. Закінчив ВНЗ у Кельні й Паризький університет Сорбонну. У нього велика домашня бібліотека, це
Євген ШМОРГУН, письменник, Рівне
Чверть століття тому, щойно зблисла над Україною зоря Незалежності, випала нагода постукатися у двері начальственного кабінету. Там уже возсідав патріотичний чиновник. Він сипнув на мене високими словами про високі справи, був приязний і ввічливий. Тож мені аж незручно стало, що я прийшов до нього з такого дріб’язку. Коротко викладаю суть справи: моє рідне село Новожуків совєти перейменували, назвали “Іскрою” на честь ленінової газети. То годиться, кажу, повернути стару назву, бо ота ленінова газета до Новожукова не мала ніякісінького стосунку. Чиновник згідливо закивав головою: — Годиться. Ще й як годиться. Однак тут же скрушно заквилив: — На це, розумієте, гроші потрібні. Ще й немалі. А ми ж зараз бідні, як церковні миші. От зіпнемося на власні ноги, тоді… Особисто він зіп’явся на ноги досить швидко. Та й жваво помандрував у мільйонери, а там ідалі. До нього вже й підступитися стало ніяк. Чиновники, які в тому ж кабінеті калейдоскопічно змінюва-
У “СП” (ч. 14 за 2017 р.) ми подали інформацію про вручення Міжнародної недержавної українсько-німецької премії ім. Олеся Гончара. Публікуємо інтерв’ю із співзасновницею щорічної нагороди Тетяною КУ- ШТЕВСЬКОЮ.
справжній німецький інтелігент. А найбільша його любов — література. Українська література його цікавила давно, ще до зустрічі зі мною він прочитав роман “Собор”. Після мого інтерв’ю з Гончаром зацікавився ще більше. Почав купувати книжки в антикварних магазинах, зібрав чималу бібліотеку творів Гончара, знав українських класиків Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка. Тож зерно впало у підготовлений благодатний ґрунт. Коли я запропонувала йому заснувати приватну премію для молодих українських авторів, він охоче погодився. Були дуже задоволені, що в нас не буде ніяких бюрократичних паперів, а лише журі, члени якого безкорисливо, від душі читатимуть твори і відшукуватимуть молоді таланти. Ми знайшли в Україні таких людей. Дивувалися, як, наприклад, Іван Драч при його зайнятості стільки перечитував творів початківців. Без допомоги українських письменників ми нічого б не зробили. — Що відчуваєте, читаючи твори молодих? — Коли 20 років тому ми засновували цю премію, нашою метою було шукати літературні таланти по всій Україні і намагатися наблизити їх до читача, засіяти ниву, на якій у майбутньому зійдуть оригінальні талановиті твори молодих. Ми ще й перекладатимемо ці твори німецькою мовою, щоб познайомити з ними німецького читача. Коли я бачу молодих, які вони талановиті, красиві, як вони хвилюються, як важливо для них отримати цю першу нагороду — для мене це завжди свято, я дуже щаслива.
Мене вражає, що твори молодих дуже сучасні. За їхніми розповідями колись пізніше судитимуть, як жили люди в цю епоху, що їх хвилювало. Відчувається їхня небайдужість, усі події проходять через їхні серця. Вони висловлюються неординарно і талановито. Дуже цікаві вірші, оповідання, від яких щемить серце. Кращі твори молодих лауреатів дають нам можливість з оптимізмом дивитися в майбутнє, вірити, що сила української літератури саме у нерозривній сув’язі часів. Якщо не буде молодіжних премій, стипендій, не буде книжок молодих авторів, то цілі покоління письменників залишаться непоміченими. Ми віримо, що серед наших сьогоднішніх лауреатів будуть майбутні класики, які поповнять золотий запас української літератури. Тарасові Шевченку було 25 років, коли він написав поему “Катерина”, у 26 була перша публікація “Кобзаря”, у 22 роки Микола Гоголь створив “Вечори на хуторі біля Диканьки”. Читаючи тексти молодих письменників, починаєш усвідомлювати, що від них залежить — стане майбутнє епохою культурного ренесансу чи переможе невігластво і байдужість. Ми й надалі підтримуватимемо молодь. Їхній старт потужний, алея переживаю, чи вистачить у них сил, енергії, мужності наполегливості, щоб так само продовжувати. Бажаємо їм удачі.
— Ваша українсько-німецька премія символічна, свідчить про дружбу і приязнь наших народів, і прості люди, і керівництво Німеччини також підтримують нашу культуру. Адже так? — Звичайно. На наш двадцятирічний ювілей завітав Надзвичайний і Повноважний посол Німеччини в Україні доктор Ернст Райхель, побажав нам успіхів у добрій справі. До речі, Олесь Гончар дуже вболівав не лише за літературу, а й за всю українську культуру. Він першим голосно заявив про необхідність відтворення зруйнованих історичних пам’яток. Звертався до президента щодо відродження Михайлівського золотоверхого монастиря. Виконавчий директор “Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. Олеся Гончара” Валентина Іршенко, яка постійно сприяє нашій роботі, підтримує, розповіла цікаву історію. 2000 року, після того, як у Києві відбудували Успенський собор, керівництво Фонду звернулося до канцлера Німеччини Герхарда Шредера з проханням допомогти у відтворенні головного іконостасу Собору. Уряд Німеччини відгукнувся і виділив для цієї мети 200 тисяч німецьких марок, а Українсько-німецький економічний форум — ще 20 тисяч. Символічно, що іконостас відроджували закарпатські різьбярі на кошти ні-там “відповідальний за випуск О. Сєромолот” у передмові туманно пояснює: “Ряд населених пунктів, що рахувались в довіднику 1947 року, зараз виключені з облікових даних по різних причинах”. Із висоти сьогодення оті тодішні “різні причини” стають навіть дуже зрозумілими. Для всіх окупантів Новожуків, як, для прикладу, і Дермань Здолбунівського району, був своєрідним символом непокори. Отож вирішено було стерти навіть самі назви цих поселень: Дермань став Устенським, а Новожуків — Іскрою. Правда, спочатку Новожуків було приєднано до Новосілок, а вже потім — 25 червня 1963 року — рішенням облвиконкому перейменовано на Іскру. В передмові до третього видання “Довідника адміністративно-територіального поділу Рівненської області” вказано і конкретного “винуватця” переназви: “У відповідності з рішенням листопадового (1962 р.) Пленуму ЦК КПРС Президія Верховної Ради Української РСР прийняла Укази…” Ось звідки ноги росли! Що ж, справедливість відновлено. Через півстоліття радянських і чверть століття незалежницьких — але ж таки відновлено. І так хочеться вірити, що вже
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
