Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Гаряча тема · “Ніхто не переїжджає до іншої країни зі своєю Конституцією. Така історична норма”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Закон про українську мову повинен мати статус Конституції

Слово Просвіти, №15 за 2017 рік

№49 від 07 квітня 2017 року Сергій ЧИРКОВ Мій тесть Микола Іванович мав прізвище, яке з великою ймовірністю можна знайти у реєстрових списках запорізького козацтва. Гуркаленко. Виростав у Луганську, тож школа для навчання йому випала російська. Він устиг здолати її лише до половини, бо склалося так, що від приробітку підлітка значною мірою залежало, чи буде що їсти й у що вбратися молодшим сестрам і братові, а школа вимагала щоденної присутності. Тож він гайнув одного разу у вікно та більше до класу не повернувся. Усі чотири сестри і ще один брат вивчилися і за тогочасними мірками вийшли у люди, а брат Микола все життя (ще й добрячий шмат пенсійних років прихопив) пропрацював на дільниці зв’язку вугільного комбінату, де здобув своїм умінням заслужені повагу й авторитет. Загалом на Луганщині спілкуються обома мовами, але Миколу Івановича занурило в російськомовне середовище. Тож категоричні заяви про виняткові права української мови на теренах держави і про утиски мови титульної нації за радянських часів, які лунали в перші роки незалежності, викликали у тестя нерозуміння і навіть роздратування. І одного разу він усадовив мене напроти і запитав: “От скажи мені: тобі хтось забороняв учити українську мову чи розмовляти нею?” — Ні, — відповів я, — але послідовно і цілеспрямовано все робили для того, аби ця мова стала непотрібною. Розповів йому, що у селі Новолимарівка, де я народився, була російська семирічка (згодом восьмирічка), а в розташованій через дорогу Кіровці українська початкова школа. І от діти, які протягом перших чотирьох років думали, що вся наука на світі є українською, перейшовши дорогу, дізнавалися, що це не так. Українські “відмінники” скочувались у “хорошисти”, “хорошисти” ставали трієчниками. Особливо ображалися за своїх дітей тата з мамами, які звикли бути батьками відмінників. Зрештою, батьки стали вимагати усунути ненормальність. Усунули. Дві школи злили в одну — Новолимарівську семирічку. Із російською мовою викладання в усіх класах. Щоби батьки не ображались, а їхні діти мали однакові шанси бути відмінниками. Воно й справді: нащо вчити предмети українською мовою, звикаючи до термінології, якщо потім доводиться перевчатися, наздоганяючи щасливіших однолітків? Та й батьки попросили. Хоча батьки просили про інше. Звичайно, були і на Луганщині, і в інших областях школи з українською мовою викладання. Проте їх поступово меншало. Спочатку в кожній вводили паралельні російські класи. Далі їх ставало більше й більше. Потім школа переходила на викладання російською мовою. Чому? За тією ж житейською логікою. Навіщо українські класи, якщо у переважній більшості інститутів фахові предмети викладають мовою “нової історичної спільності людей”? Та й при вступі українськомовні діти знову ставали менш конкурентоспроможними. Тобто, в Україні свідомо створювали умови, за яких рідна мова ставала чимось необов’язковим, зайвим. Микола Іванович із козацьким прізвищем Гуркаленко сперечатися не став. Досвідчений зв’язківець розумів: провід, яким нічого не передають, яким не біжить струм або звук, стає зайвим. Навіть якщо він є окрасою кабелю. Провід, яким нічого не передають, самі лінійники зрештою обрізають, аби не плутався під руками, не заважав при перевірці функціонального стану працюючої лінії зв’язку. Тоді, на початку 19903х років, я не ду3 мав, що за чверть століття незалежного пос3 тупу знову доведеться брати до рук телефон3 ний кабель і на його прикладі доводити жит3 тєву важливість активного та безперервного функціонування української мови на теренах своєї держави. Навіть політичну еліту знову доводиться переконувати: українське слово має супроводжувати людину впродовж усього життя. Зустрічати у пологовому будинку раніше за неню — разом із небом, зорями, сонцем. Колисати й бавити дітлахів у яслах і садочку. Українськими мають бути всі без винятку школи, котрі утримуються коштом держави. А учні та батьки мати певність: у вищих навчальних закладах їхнім дітям не доведеться переходити на мову московитів. І досі доводиться розтлумачувати очевидне: господарями на медійних просторах мають почуватися винятково українськомовні газети й журнали. І на телевізійні канали та в радіоефіри українське слово не на гостину слід запрошувати і не на приставний стілець саджати. Господарем кликати: жити в ефірі, владарювати, розпоряджатися. Досі доводиться втовкмачувати у владні голови: українська мова — й лише вона — повинна виконувати роль комунікатора між державою і громадянами. Домінувати в установах усіх рівнів, у сфері обслуговування, закладах охорони здоров’я. І все це має бути законодавчо оформлене і гарантоване державою. Потрібен Закон про державну мову. Як у кожній цивілізованій державі. Проект Закону про державну мову та її застосування, як відомо, наші депутати під3 готували. Навіть кілька. У Верховній Раді зареєстровано три таких проекти. Вони передбачають українізацію телевізійного та радіоефіру, преси, книговидання, кінематографа, реклами, інші очевидні для нормального існування речі. Але, попри актуальність, лежать без руху. І не перший місяць. А в Конституційному Суді неспішно розглядають на відповідність Конституції України чинний закон “Про засади державної мовної політики”. Написаний під диктовку Кремля й ухвалений 2012 року режимом Януковича. Чому вони — і судді, і депутати — не поспішають? Бояться. Зокрема — несамовитого вереску московитів. Їхніми пропагандистськими стараннями внутрішнє питання України роздуто ледве не до вселенських масштабів. А будь-яка наша спроба вирішити його на власний розсуд зусиллями північних сусідів чи не щоразу оберталася кров’ю. Кров’ю народів, що живуть в Україні. Так відбувається й нині. Ми з вами ще й вчитатись у розроблені проекти не встигли, а в Білокам’яній зчинили істерику: “На державному рівні вводиться мовний геноцид!”, “Україна легалізує заборону російської мови!” Мову мають чужу. Історію — привласнену. Землі — силоміць стягнуті докупи. Мораль — розбійницьку. З духовності — лише повсюдне п’янство. І от оце тимчасове державне утворення, що існує лише за рахунок відібраного і краденого, вважає за можливе когось повчати… Українці, за логікою нахабних неуків із трохи підсушених історичними вітрами чухонських боліт, не мають права послуговуватися в Україні українською мовою. Чому? Та тому, що серед нас живе російськомовне населення, якому звичніше чути свою мову. Дурість? Безумовно. І така ж глибока і непролазна, як болота, з яких Київська Русь витягла колись невдячних сусідів. На дурість розумні не зважають. Навіть на дурість, покладену в основу державної політики. Проте нагадати про очевидні речі буде не зайве. Конституція США не враховує інтересів Мексики та Канади. Конституцію РФ напи3 сано без огляду на інтереси України, Монго3 лії та Китаю. Жодна конституція жодної країни не вписує до своїх Основних законів права та обов’язки народів інших держав. Хоча внутрішній комфорт немалою мірою залежить від того, що діється бодай за сусіднім парканом. Будь-яка Конституція — це закон існування конкретної держави на конкретних теренах. Ніхто не піддає сумніву необхідність такого документа. І ніхто не переїжджає до іншої країни зі своєю Конституцією. Кориться тій, що розкрила для нього кордони. Така історична норма. Мова для національної, а нерідко й для державної ідентичності не менш важлива, ніж територія. Її має захищати такого ж рангу Закон. Це також історична норма. Кожна цивілізована національна держава має основний мовний закон. Закон про мову, що є споконвічною на конкретних землях. Інакше, виявляючи гостинність стосовно мов, що приходять жити на твої землі, можна зникнути самій. Розчинитись у середовищі агресивних. Закон про українську мову також має бути. Неодмінно і якнайшвидше. Як осібний, окремий закон. І постати не рядовим серед сотень і тисяч інших законодавчих актів. Закон про українську мову повинен мати статус Конституції. Це має бути Конституція Української Мови. А вже потім, коли вона набере сили, можна буде подбати про інших. Перейти до написання законів про усі сущі в нашій Україні мови. Визначити права й умови існування не лише російської — всіх “регіональних” та мов національних меншин. Але всі ці майбутні закони повинні узгоджуватися з нашим Основним мовним законом. Мають бути підпорядковані Конституції Української Мови і не суперечити їй жодним словом, жодною літерою. А на брехню за парканом зважати не варто.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин