“Я наважився сам співати про те, що мені в сьогоденні болить”. Пам’ятаємо... 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗
Відлуння мого життя
Слово Просвіти, №15 за 2018 рік
Людина — неповторна, унікальна особистість. Отож і життєдіяльність кожного відбувається згідно з внутрішньою сутністю, закладеною від народження. Найважливіше, найпекучіше завдання — пізнати самого себе. Про це твердять усі мудреці світу, і кожен народ планує виховання дітей так, щоб допомогти визначити свою суть. Чим раніше і повніше відбудеться це самопізнання, тим більше людина зможе дати світові і здійснити своє призначення в житті. Є люди, які просто, як естафету, передають вогонь життя і цим завершується їхня роль. Та є такі, що осягають глибінь генетичного древа свого народу, у правіки і майбуття прозирають, чують відповідальність за його збереження і розвиток. Та ще й намагаються в інших розбудити це все. У кожного свої засоби діяти в цьому напрямку. Та найбільші сили у рідному слові і пісні кожного народу. Цей сакральний Божий дар неповторний і єдиний. Василь Литвин, бандурист, співак, намагався своє життя влити у це русло, вибравши як зброю і життєдайну силу — пісню. Уже рік, як він відлетів у вирій, завершивши земний шлях, та сьогодні обізветься сам до охочих, розповість про свій життєвий шлях, своє бачення світу, своє призначення…
А в селі на той час в нашім музеї працював художник Дудко Микола. О, думаю, задію і третю музу. Цікаво, що ж воно вийде? Прийшов до Миколи, замовив від імені весни виконати малюнком її замовлення, він охоче згодився. Як зачинщик, я першим виконав задумане, потім Антоніна склала вірш. Ми аж посварились, мені не сподобався той вірш. Кажу: вийшла пісня, але я її не співатиму, навіщо залякувати людей! Але хай буде, як є, будемо згадувати, як комікс. Чекаємо Миколину картину. Приніс. Показав. Я глянув і онімів. На полотні намальовано всі складові, описані у вірші Антоніни. А ви виконали задумане, питає мене Микола. Кажу, ходім у хату. Беру бандуру і співаю “Гуде над світ тривожний дзвін”. Микола німіє і дивиться на мене, а я на нього. Ми, граючись, провели експеримент, не розуміючи його змісту, торкнулись якоїсь дієвої таїни… великої сили… На картині вгорі задимлене небо, з диму визирає на опорі великий дзвін, на дзвін накладається образ матері, що вклала натруджені руки в ріку життя, а в річці на дні лежить її страчений син… Оговтавшись, ми розійшлися, так і не збагнувши, що ж із нами відбулося. А через 18 днів вибухнула Чорнобильська трагедія. Тобто природа волала до нас, живих, благала порятунку, але ніхто того не чув… Відтоді я цю пісню завжди співаю і розповідаю історію її народження, надіючись, що слухачі, почувши розповідь, змінять на краще думку про природу і про самих себе. Або взяти історію появи пісні на слова Т. Г. Шевченка “Мені однаково”. Мене доля часто шмагала, але іноді й гладила. Минали дні народження-смерті Великого Тараса. Я був запрошений до тодішнього Ленінграда як бандурист та співак. А опікувався нами, бо я ж був не сам, місцевий письменник, українець, кипучий шевченкознавець Петро Жур. Тож поводив нас по всіх Тарасових стежках. І от коли привів на подвір’я каземату, за ґратами якого був колись ув’язнений Шевченко, на мене накотилася хвиля уяви тогочасного стану Тараса: я обійшов увесь двір, торкнувся руками до товстих ґрат на вікнах, (а вони й досі ті самі), щоб натрапити на ту камеру, де був ув’язнений саме Тарас. Не можу пояснити, навіщо це робив, бо на мене дивилися, як на дивака. Та коли повернувся з поїздки додому, взяв до рук “Кобзаря”, натрапив на вірш “Мені однаково”, якраз і написаний у тім казематі за тими ж товстезними ґратами. Мені відгукнулася мелодія на ті слова. Тепер можу хоч пояснити, чому я торкав ті осоружні страшні ґрати, шукаючи те єдине вікно. Бо ж у цій пісні на всю потугу стоїть незламний дух, нескорена воля і клич до борні. Його ще лише арештували, кинули в каземат, а він уже знав свою долю, що йому не жити в Україні, що його чекає холоднеча, пустеля. Та не це йому болить, за тіло він не переживає, навіть забуття його не страшить, не потрібна йому й слава — йому все це однаково, а болить його серце за Україну, за її Долю. Він вигукує до світу крізь ґрати: Та неоднаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять… Ох, не однаково мені. Це вигук до Неба, до Землі, до нас живих, нині сущих. Це його бачення крізь століття нашого сьогодення, кожного зокрема і України загалом: уже як бачимо окраденої зовсім, лишилася ще земля, не привласнена чужинцями. Тож кожна пісня, народна чи авторська, як картина чи книга, мають свою власну історію та долю, що залежать від часу і рівня майстерності їх творення. Свої власні мелодії не можу сортувати. Якоюсь мірою вони як відбиток пальців, несуть індивідуальний характер свого автора. Вони допомогли мені не втрачати віри в людське серце, не розчаровуватись у власних силах і доносити до слухача почуття радості від життя. Тож ділюся тим, що маю. Люди добрі, не мовчіть, співайте, не соромтеся свого співу! Співайте для себе, для душі, а Бог почує і полегшить вашу Долю. Так робили наші прадіди і долали з піснею усі труднощі. Що нам заважає надати сили своєму духу і оживити душу піснею?!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
