“Я наважився сам співати про те, що мені в сьогоденні болить”. Пам’ятаємо... 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗
Василь ЛИТВИН: Василь ЛИТВИН:
Слово Просвіти, №15 за 2018 рік
“Не заважай тому, хто співає, бо в цей час він спілкується з Богом”. (Народна мудрість) “Стережися людини, що не співає, бо навіть добро, нею запропоноване тобі на користь не піде”. (Народна мудрість) Пісня — символ душевної волі, а спів — сила духу кожної живої сутності на землі, і передусім людини як вершителя Божих сподівань. Людині надана можливість творити гармонійну красу життя, зладовану з навколишнім світом-природою, та найперше з власною душею і тілом. Тож пісня — чи не один з найголовніших діючих засобів у вирішенні проблем людського духу. Адже недаремно протягом стількох століть з народною пісенністю боролася християнська церква, називаючи її “бісівськими діяннями”, спалюючи на вогнищах народні музичні інструменти. А що творили окупаційні режими Польщі та царської Росії, організовуючи вже політичні гоніння на народних співунів та їх пісенний репертуар?! Та найбільшу розправу з українською народною піснею вчинив комуністичний режим, знищуючи фізично народних співців, як ворогів побудови комунізму… Пісні, де оспівувалась Воля України чи згадувалась Запорізька Січ, козакзапорожець були категорично заборонені. Дозволялось співати лише пісніпокручі, в яких козак оспівувався як гультяй, п’яниця, боягуз, ледащо, не вірний у подружньому житті. Таким засобом радянські ідеологи прищеплювали відразу (найперш у дитячих та юних душах) до головного кореня нашого національного духу. Тому і стежина моєї пісні, що почалась від батьківського порогу, стелилась не по рівнинах. Перша пісня линула від Мами, вона співала від ранку до вечора, а іноді із Батьком удвох дуетом, а ми, малі, купались у їхнім співі, перебуваючи у дивному казковому світі. В шкільні роки нас навчали вчителі пісень про війну, про Леніна-Сталіна, про “мудру компартію”. Пам’ятаю 1953 рік. Коли і старе, й мале мусили готуватись радіти 300-літтю (1654—1954 рр.) приєднання України до Росії. Нам читали лекції, в яких славили помимо всіх і вся ще й Богдана Хмельницького… Якось раз після чергової “політнакачки” приходжу я додому, заходжу в хату. Батько сидить за столом, не бачачи мене, співає пісню, якої я ніколи й не чув: Богдане, Богдане, Нерозумний сину, Занапастив Неньку Неньку-Україну. Занапастив, та ще й продав, Бо в голові розуму та й не мав… Я був вражений. Питаю: — Тату! Що це ви співаєте?.. Батько жахнувся, помітивши мене, нічого не відповів. Але в мене відтоді закрався сумнів. Де ж правда? Чи в школі, чи вдома? І коли ми в класі співали пісню, що ми радянські діти, найщасливіші в світі (а стоїмо обірвані, більшість босі й голодні), то я став уявляти, а як же тим нерадянським живеться дітям, якщо ми отакі найщасливіші, та моя уява була безсила. Напевне, відтоді й зародився в мені маленький бунтар. Тож коли ми з меншим братом Миколою вступили до Київського музучилища ім. Глієра в клас бандури 1961 року, я став цікавитись козацькими піснями, відшукуючи їх з великою обережністю. Та навіть натрапивши на козацьку пісню, радіти ще було рано, бо співати їх (як виявилось) нелегко, адже вони вимагають не лише неабиякого голосу, а й сили: і фізичної, і духовної. Але поступово пісні вкладалися в душу, до прикладу: “Та не журь мене…”, “Ой пущу я кониченька”, “Ой полети, галко”, “Добрий вечір тобі” і т. ін. У другій половині вісімдесятих минулого століття козацькі пісні й думи вже можна було співати, тим більше, що пісні про щасливе колгоспне життя вже перестали звучати навіть по радіо і телебаченню, затихли і оди про велику “партію” — ум, честь і совість народну. І хоч ліричні народні пісні ще звучали, але відчувався брак пісень сучасного громадянського звучання. Тобто з’явилася воля для пісні, але пісні не чути, і я наважився сам співати про те, що мені в сьогоденні болить. Так почали з’являтися власні мелодії на слова класиків Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, О. Олеся, а також на вірші сучасних поетів: Б. Олійника, О. Бердника, П. Засенка, Л. Костенко і багато інших. Мушу сказати й те, що значна кількість пісенних текстів належить моїй дружині Антоніні, напевно, в цьому воля Божа. І що дивно, майже кожна пісня має складну, а часом і нелегку долю свого народження. До прикладу: ішла весна. Я люблю весняну пору понад усе. Весна збуджує, радує і вабить до життя, вселяє надії. Тож прийшла мені така думка. Оскільки людина — вінець природи, а творчі люди рухають прогрес усього суспільства, то чому б не провести експеримент — людина-природа. Я як музикант уявно звернувся до весни, яку б вона забажала почути мелодію, а дружині як поетесі кажу: звернись до весни, запитай, який би весна забажала вірш?
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
