Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пам’ятаємо... · “Гомін” своєю піснею, своєю діяльністю збирав і вирощував тендітні паросточки нової національної еліти”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Душа"сопілка

Слово Просвіти, №15 за 2018 рік

Галина МАРЧУК Із соціальних мереж: “2 квітня 2016 року на 88'му році пішов із життя від серцевого нападу Леопольд Ященко — диси' дент, шевченківський лауреат, на' родний артист України, засновник і багаторічний керівник хору “Го' мін”, який ще з другої половини 80'х років став символом мітингів за демократизацію України”. “Помер відомий дисидент і на' родний артист Леопольд Ященко. Леопольд Іванович популяризував патріотичні пісні — козацькі, стрілецькі, повстанські, а також пісні'гімни, заборонені в часи то' талітарного режиму”. Скупі факти — а за ними що? Страдницьке життя генія, який шукав забуту українську пісню, беріг і любив її, як мати дитину, давав їй нове життя й потужні крила; генія, чиїм пісенним талантом ось уже півстоліття гомонить Україна. І гомонітиме, допоки житиме! Я довгий час працювала в одному з найкращих ліцеїв Києва. У нас були прекрасні діти: розумні, талановиті, патріотичні. Пам’ятаю вірш 14-річного Максима Лижова з Броварів: Життя — це на Голгофу путь, З важким хрестом важка дорога: Тебе на ньому розіпнуть, Як злодія або як Бога. Коли думаю про Леопольда Івановича, то завжди згадую цей недитячий вірш підлітка. Познайомилася я з Леопольдом Івановичем восени 1970 року. Я лише три місяці тому приїхала за направленням у Київ після закінчення Московського університету. Я родом із Житомирщини, і вже на третьому курсі туга за Україною не давала мені ні жити, ні дихати. Правду кажучи, у нас було українське земляцтво, де ми спілкувалися рідною мовою, співали своїх пісень, читали літературу, про яку в Києві або не чули, або говорили пошепки. Коли потрапила в Київ, була приголомшена: ні на вулиці, ні в транспорті, ні в робочому колективі — ніде не звучала рідна мова. Тут її боялися, цуралися, тікали від неї, як від прокази. Та й у моєму рідному НДІ “Квант” на мене, українськомовну, дивилися як на чудо-чудне. — Смотрите, из Москвы приехала, а как чешет на украинском — больная, что ли? Можете уявити собі, яке то було для мене щастя, коли я потрапила до “Гомону”! Півсотні молодих прекрасних людей, об’єднаних любов’ю до української пісні, історії, звичаїв. І всі такі щирі, добрі, можеш будь-кому відкрити свою душу, і тебе не висміють, а зрозуміють, допоможуть і порадять. Хоча я згодом зрозуміла, що не все так райдужно — у нас було досить засланих козачків. “Гомін” базувався тоді на Контрактовій площі в приміщенні БК “Харчовик”. Його керівник, Леопольд Іванович Ященко, причарував мене одразу: не більше сорока, хоч скроні були вже припорошені сивиною, по-юнацькому стрункий, гарний собою, але найбільше притягували його очі — вони були такого дивного небесного кольору, що хотілося в них скупатися й потонути. Коли говорить з тобою, то схиляє голову і так уважно прислухається, ніби боїться пропустити не лише твої слова, а й думки. Одягнений скромно, і, як я зрозуміла невдовзі, сім’я його жила в дуже скрутних умовах (часто, мабуть, упроголодь). Мав двоє синів. Пам’ятаю, як колись сміявся зі сльозами в голосі: “Вчителька скаржиться, що Тарас до дошки не виходить: що з ним робити? А як йому вийти, коли в нього обидва черевики драні — пальці гуляють на вулиці!” У кінці 70-х тоталітарна комуністична система почала новий виток утисків усього національного. Українська республіка в “семье советских народов” була під особливим прицілом: тут гнобилося і знищувалося все, що хоч віддалено нагадувало українське: література, музика, пісня. І всюди наглядачі — тупі, ниці й “преданные коммунистической идее”. На репетиціях хору такі сиділи також. Вони, такі щирі й доброзичливі, любили заводити розмови про дисидентів, витягаючи з молодої людини все, за що можна було отримати бонуси для себе у відповідних органах і великі неприємності для того, хто необережно клюнув на їхню провокацію. Я дуже добре запам’ятала одного з них. Зовні був схожий на неандертальця – творець точно не заморочувався ні його зовнішністю, ні мізками. У нас серед студентів про таких говорили: “Ум, не испорченный образованием”. Сідав збоку, аби за усіма спостерігати, а в перерві підходив до Леопольда з одним і тим самим запитанням: — А почему у вас нет ни единой советской песни? Леопольд дивувався: — Та в нас усі пісні українських радянських композиторів, хіба що є пісні народні, які весь світ співає. — Ну они же не на русском, ана непонятном языке. Так не годится! Через півтора року я зустріла цього ревізора в школі марксизму-ленінізму (нам, молодим фахівцям, настійливо радили закінчити ці курси. Нас було четверо, то хтось один ходив та відмічався за всіх). А той неандерталець — таке “мудре і недовчене” — сидів із відкритим від захоплення ротом і вимальовував кожне слово лектора, який переливав із пустого в порожнє так звану марксистсько-ленінську теорію. Однак ця інспекція мала свої наслідки: гоніння почалося не лише на керівника, а й на учасників хору. Одних звільняли з роботи, інших виганяли з посад, декого просто залякували, аби боявся навіть думати про “Гомін”. Але найжорстокіше “блюстители советской культуры” повелися з Леопольдом. Наступні два десятиліття ця геніальна людина пройшла всі кола пекла. Як він пережив усе це і не зламався? Гадаю, в нього був “Гомін”, де залишилися найбільш стійкі й талановиті, які жили й дихали народною піснею. А ще — поряд з ним завжди була його Муза, його кохана дружина і мати його синів, красуня, розумниця, відомий вчений-етнограф Лідія Орел. Мабуть-таки правда, що шлюби укладаються на небесах, бо лише Господь міг дарувати їх одне одному. І поруч із ними і в горі, і в радості завжди була українська пісня. Варто було хоч одного разу поспостерігати за Леопольдом на

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин