Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пошта “СП” · “Наш сивий Батько Дніпро справді несе в собі мудрість Всесвіту й нашої Планети”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Наш великий Дніпро – не називаймо річкою, не розкидаймо своїх скарбів!

Слово Просвіти, №15 за 2023 рік

Лариса МОРОЗ, доктор філологічних наук, професор, головна наукова співробітниця Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ Дедалі частіше чую вислів “річка Дніпро”. Не розумію. “Річка Ірпінь”, “річка Тетерів” – розумію. Та навіть Десну називати річкою не можу. Мені болить мій рідний Дніпро, який здавна був і залишається символом України. Наші предки називали його Батьком, а Україну – матір’ю. І за це його було покарано “найсправедливішою у світі” державою: перетворили розкішну ріку на низку водосховищ, які донині “цвітуть” і псують усе навколо. (Знавці казали, що отримувана від того варварства електроенергія аж ніяк не компенсує породжену ним шкоду, завдану довкіллю, – їм “закривали рота”). Ой, Дніпре наш, Дніпре Широкий та дужий! Багато ти, Батьку, у море носив Козацької крови… Звідки ці рядки? Якому поетові належать? Не знаю… Але в моїй свідомості вони живуть, скільки себе пам’ятаю. Важливість слів потверджують різні складники життя. Популярні в нашому фольклорі (передовсім у творах, пов’язаних із дітьми, з рідними людьми) пестливі зменшувальні форми мають протилежну суть тоді, коли стосуються чогось гидкого, відворотного. “Згинуть наші воріженьки” – це не про ніжність, це здрібнення, зверхність над нікчемним ворогом. Мусимо бути максимально уважними до кожного слова. Необдумано кинуті слова спотворюють мислення, передусім самого мовця, а далі й усіх, хто те чує/читає. Тривожить, а часом лякає те, як легко сприймаємо і засвоюємо чужі та безглузді форми, засмічуємо ними нашу – направду гармонійну й досконалу – мову. І починається жах із фонетикою. Так, коли чую (з телеекрану – від тих, хто має досконало знати мовні норми, бути взірцем!) такі форми, як “цькавий”, “чкаємо” (замість “цікавий” і “чекаємо”), згадую, що ніколи від московитів не чула їхнього нормального слова “кофє”, а тільки “кофь”. Їм взагалі подобається ковтати частини слів, але не можна уподібнюватися їм. А скільки ще просити тих-таки працівників ТБ не “фекати” (творячи слова-мутанти – від “даф”, “Киїф”, “заспокоїфся” тощо аж до “фпаф”)?! Адже це непомітно підточує унікальну музичність української мови, за прикладом московської. Значно сумніші процеси відбуваються на лексичному “фронті”. От що означають розмови про те, що вбиті вороги “удобрюватимуть” нашу землю?! Яке може бути добро від тієї отруйної нечисті, яка купами-горами лежить на підступах до наших позицій?! Здригаюся від думки про те, що наближається весна і відтавання усього того, що рашка, абсолютно не визнаючи самих понять “людина”, “особа” тощо, навіть не думає забрати й поховати полюдськи оте все… (Нас обзивають “сатаністами”, мабуть, поглянувши у дзеркало, чи й самі вже у дзеркалах не відбиваються). Та й слова такого в нас немає – воно “звідти” прийшло. У нас завжди мовилося про “підживлення” ґрунту, часом – про “угноєння”, а гній з-під домашньої худоби, безперечно, чистіший, корисніший від вищезгаданих субстанцій. Мовних помилок безліч – і “давайте” (замість закличної форми потрібного дієслова – наприклад, “читаймо”, “думаймо”, такої форми, до речі, немає в московській мові), і “повпливає” (треба: вплине), і навіть така чудасія, як “знаходиться в невідомості” (перебуває! Та й що може бути знайдене в невідомості!), “догляд за шкірою” (догляд шкіри! Бо за неї не залізеш), “дякую його” (дякую йому!) тощо. Усі вони свідчать про незаперечне: мислимо московською, нашвидкуруч перекладаємо – часто-густо невдало, виходить безглуздя. Тож усім, хто прагне якнайшвидше позбутися всього московського, починати слід… з власної голови: навчатися думати українською. *** Чула розповідь про одну маленьку дівчинку, яка намалювала мапу України (мабуть, використала шкільну контурну). Старанно окреслила кордони, а зі східного та північного – зафарбувала суцільно синім. “Що там?” – спитали її. “Океан”, – відповіла. В її оченятах світилася мрія. Ми переможемо. І “там” запанує Океан. Важко сказати, що Океан націй, адже близько сотні націй зажерлива московія або поглинула, або спричинила їхню мутацію. І все ж залишається надія – її оживлюють З’їзди народів, поневолених москвою. І де ви, любі мої співвітчизники, в тому Океані шукатимете наших, без перебільшення, геніїв – від Гоголя до Чайковського (кожен із них наш, як той-таки Гоголь писав про Київ –“він наш, не їхній”)? Передбачаю вибух обурення – мовляв, ми тут б’ємося за очищення від усього руского, а вона… Повірте, я так само за очищення, але не від наших скарбів: їх “там” із радістю схоплять і привласнять, як і завжди – з ХІІ століття (згадайте нашу Чудодійну Вишгородську Ікону Божої Матері, яка відтоді у москві під псевдо “Володимирська”) охоче хапали й досі хапають усе цінне і привласнюють. Може, краще повчимося в американських дослідників з Метрополітен Музею, які визнали Рєпіна та Айвазовського (здається, і Куїнджі) українськими художниками? Оскільки йдеться про внутрішню сутність творчости, попри всі можливі помилки та проблеми (рівної дороги в житті не буває), а не про метрику із совкового ЗАГС, навіть не про ту саму прописку. І – як не парадоксально – питання навіть не в мові літературних творів, зважаючи на історичні ситуації. Принаймні не завжди в мові. Це довели мої колеги, які створили томи “Історії української літератури у 12 томах” (і робота триває). Бо інакше довелося б “віддавати” спадок В. Капніста, частину спадку Т. Шевченка, І. Франка, О. Кобилянської, Марка Вовчка, Г. Квітки-Основ’яненка. Усе наше Бароко давно привласнили, використовуючи можливість озвучувати церковнослов’янські (мова, яку, нагадаю, до них принесла, разом із вірою й церквою, Україна) тексти у двох варіантах – нашому і “їхньому”. *** А наш сивий Батько Дніпро справді несе в собі мудрість Всесвіту й нашої Планети – адже не марно кажуть, що вона є живою істотою. На фотознімках із супутників чітко видно: його берегова лінія утворює досконалий гармонійний профіль обличчя Людини. Чи, можливо, то є Лик Господа на Землі – і саме в межах нашого улюбленого Святого Києва. Щоправда, звихнуті скоробагатьки дещо спотворили берег своїми очманілими маєтками – але, вірю, настане час очищення від того сміття. І ще мріється: буде звільнено Дніпро від тих жахливих кайданів, буде очищено його величну течію. І разом із тим воскреснуть веселі, сповнені пташиним гомоном гаї та різнотравні луки на його берегах, отримають нове дихання численні річки й річечки, які плинуть до нього, оживе (з допомогою добрих людей) його рибний світ. (Щоправда, кажуть, що Київське водосховище не можна спускати через радіоактивну забрудненість дна, але ж технології розвиваються дедалі швидше… вичистять і це…). І тоді плинутиме наша Вічна Ріка Дніпро рідною землею – у всій своїй красі…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин