Національна еліта · “Довіряйте своїм рукам, тренуйте їх, наснажуйте… Ми всі за природою рукотворці!” · с. 10сторінка оригіналу ↗
“Ох, не однаково йому…”
Слово Просвіти, №15 за 2023 рік
Юрій ПЛАКСЮК, заслужений працівник культури України
Все в світі порине у тлін забуття. Лиш двоє не знатимуть смерті вінця. Лиш діло героя і клич мудреця, Пройдуть крізь століття без змін і кінця. Фірдоусі
Олімп …Свій прижиттєвий земний Олімп (подібний до головної вершини у грецькій Фессалії) Олександр Іванович Мінжулін відшукав за півтора десятка кілометрів від Дніпра, в селі Расавка Кагарлицького району. Звісно, не в порівнянні географічних даних із трикілометровим заввишки адріатичним Олімпом, тим більше, із захмарним хребтом Тарбагайтай, що нависає над казахським містечком Текелі (де з 1947 року він прожив з родиною понад двадцять один рік), а в концептуальному сенсі. Бо свідомо на межі вісімдесятих і дев’яностих років зупинив свій вибір на найвищому в селі пагорбі, щоб власноруч розпочати спорудження омріяного творчого пантеону. Аби як усі, “богом обрані” митці, наснажувати душу й руки енергією творення та щоб неодмінно було де поселити Бога вогню і ковальського ремесла Гефеста. Щоб той освятив дух палацу, прикрасив кімнати іншими олімпійськими богами та, окрім доньки і дружини, надихнув його на зразкове оформлення майстерні-храму для позавиробничої творчості, непоказних досліджень, дискусій, а найголовніше – для організації вишуканих імпрез. Відшукав таке місце, облюбував його та й придбав собі ділянку на показному пагорбі разом із людською хатиною, уздовж якої спершу вимостив гранітні кам’яні доріжки до фундаменту майбутнього творчого оазису… Тільки не склалося в подальшому з рукотворним Олімпом у завзятого муляра, бо на пів дорозі багаторічні відчайдушні пристрасті зодчого стали вщухати перед новими професійними викликами, насамперед, навчально-педагогічною епопеєю, яку наполегливо розпочав у 1992 році і яку через п’ять років переможно завершив прийняттям урядової постанови про затвердження академічної спеціальності “Реставрація творів мистецтва”. Не для престижної посади чи вченого ступеня старався, а задля створення на базі існуючої кафедри Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури спеціалізованого відділення з підготовки фахівців-реставраторів по металу, кераміці, каменю та органічних матеріалах… Ця праця, з урахуванням попередніх чеснот і звитяг, без перебільшення, сягнула рівня творчого і навчально-педагогічного подвигу Олександра Івановича. Подвигу, завдяки якому українська культура, що на той час послуговувалася обмеженою кількістю фахових спеціалістів, отримала у своє розпорядження вдосталь молодих і талановитих реставраторів… Нині про той період мало що нагадує в кабінетах і майстернях академічної кафедри, як і про невтомного дивака з цигаркою “Прими” на губах, який зухвало й самочинно взявся набирати першокурсників на ще неіснуючий навчальний курс… Хіба що кілька світлин, де Олександр Іванович перебуває в колі колег, студентів або заклопотано працює за робочим столом. Чи стелажі з найкращими творчими студентськими роботами відділення, як і саме оздоблення кабінету, у чому проявив себе митець дбайливим організатором, завзятим маляром і щиросердним безсрібником. Бож не лише взявся власноруч оздоблювати кабінети відділення, ай із власної, курям на сміх зарплатні лаборанта старався виділяти кошти на скло, посібники, всіляке начиння, матеріали та фарби… І все це робив після низки гучних творчих здобутків світового рівня… Після численних публікацій про них у ЗМІ, після визнання науковцями і авторитетними зарубіжними інституціями його суттєвого внеску у світову культуру… Нарешті, після запрошення у 1992 році обдарованого українця до німецького університету імені Крістіана Альбрехта на посаду дослідника і викладача кафедри мистецтва. …Перекинути рукотворний місток між віками, поєднати тисячолітню давнину й сучасність розгаданими секретами рукотворних технік та натурними копіями виробів прадавніх майстрів під силу не всім творцям. Навіть найталановитішим і найуспішнішим. Причин достатньо, а найперша з-поміж них доводить, що не кожного Господь наділяє правом і даром проникати в минулі віки настільки глибоко, аби збагнути себе там, за межею сучасного сприйняття тогочасної реальності, та повернути втрачені у віках секрети майстрів сивої давнини. На цю стезю Олександр Мінжулін ступив, коли йому пішов п’ятий десяток. Однак не схибив, бо вже через кілька років справедливо вписав своє ім’я в почесну абетку художників-реставраторів світового рівня. Задля спростування хибних теорій, в інтересах національної науки, що досліджує витоки нашої тисячолітньої ідентичності, а то й для пізнання власних можливостей… Не інакше! Бо коли наприкін-
Натурна копія бойового обладунку скіфського воїна ці 1980-х років російські і англійські скіфологи ознайомилися з незаперечними доказами Олександра Мінжуліна про точне місце кріплення захисного щита на спині вершника, а також доведену ним теорію оптимально допустимої кількості зброї в руках лучника під час бою, то й зовсім кардинально змінили свої тлумачення щодо більшості причин блискавичних перемог скіфських царів над супротивниками… На доповнення цьому було знято також питання щодо трактування незвичної форми щита вершника, зображеного на золотому гребні з кургану Солоха. Не промайне і кілька років, як українець відзначиться здобутками вдруге: розгадає і реалізує на практиці втрачені секрети візантійської та грецької техніки виготовлення унікальних ювелірних композицій із золота та срібла. Не підозрюючи тоді (кінець 1980-х), що своїм дослідженням дав вичерпну заочну відповідь риторичним висловлюванням відомої вченої Марини Постникової-Лосєвої, яку глибоко вразили оздоблені сканню і зерню старожитні вироби Візантії. Досвідчена професорка ніяк не могла збагнути, чому на прикрасах не помітні лінії припою, чому всі золоті оздоби виготовлені з надзвичайною чистотою й чіткістю. А ще – чому немає слідів кріплення найтонших ниточок із сканню і зерню та у чому, на її подив, секрети філігранної зерні на феодосійській золотій сережці з квадригою? В унісон мистецтвознавиці висловилася і наша уславлена дослідниця історії мистецтва, професорка і доктор наук Людмила Міляєва, зазначивши цілком авторитетно, що після того, як Олександр Мінжулін розгадав секрети скані і зерні, про його відкриття заговорив весь науковий світ мистецтвознавців і реставраторів… Світ повірив його трудам і заговорив про них, тоді як сам майстер-самоучка, з вродженими руками творця, глибокими знаннями й душею мрійника, здійснивши свої перші вагомі відкриття з посвідченням “реставратора по-
О. І. Мінжулін у робочому кабінеті чатківця” у кишені в сорок з гаком років, зовсім мало часу наміряв собі на подальший творчий розквіт. На зірковий, але тернистий шлях до омріяного мистецького Олімпу, на поповнення сил і здоров’я, на сімейне благополуччя, на захоплення живописом, яке несло по життю обдарованого творця на невтомних і блаженних крилах богині Музи…
Руки Тільки, на жаль, не донесла до мистецького Олімпу свого раба верховна покровителька мистецтв, напевно, легковажно передавши його долю на догляд палкій прихильниці трагедій сестрі Мельпомені. Якраз у Всесвітній день театру і в найтрагічнішу пору його життя. Бо вже за кілька днів, точніше, 3 квітня 2013 року, велике полум’яне серце Олександра Івановича Мінжуліна, не перенісши інсульту, перестало битися назавжди… Осиротіло на одного обдарованого художника і торевта наше мистецтво. Коли ж через три дні, 6 квітня, у поховальній труні на груди майстра безсило лягли його схрещені руки, канули в Лету назавжди і віднайдені ними секрети золотарів Візантії і Пантікапеї, зброярів і шевців Скіфських царств та ювелірів Княжої доби. З часом якось непомітно потьмяніли і бажання його учнів та послідовників. При ньому неохоче і боязко бралися вони за виготовлення натурних копій унікальних предметів ужиткового мистецтва і ювелірних предметів, які дивом дісталися Україні від минулого в одиничних екземплярах, а без нього – й поготів. Напевно, не побачивши в марудній, неприбутковій і складній творчості меркантильного інтересу, тому й залишилися осторонь творчого поступу свого неординарного вчителя. Який вірив у них, охоче і настійно ділився недоступними для більшості професійних, тим більше ювелірівлюбителів з Андріївського узвозу секретами “неприбуткового”, однак унікального, в сенсі мистецької і наукової значимості, ремесла.
Ось і стало воно в царині ужиткових артефактів на ціле десятиліття недосяжною матчастиною, хіба що подразником для теоретичних монографій, інтернет-публікацій або ж, у кращому випадку, тлумаченнями для посібників і довідників з історії мистецтва. Бо важко повірити в те, що його талановиті учні не сповна оволоділи унікальними навичками свого вчителя, не наснажилися вмінням його рук, аби за програмою Мінкультури виготовляти і передавати безцінні раритети не лише Київському історичному музею, а й кожному зацікавленому в них українському мистецькому храму. Тим більше, визнати творчу байдужість до заповітів вчителя... “У нашій професії однієї голови замало, – авторитетно і щиро наставляв студентів НАОМА професор Мінжулін щоразу, коли вводив їх у таємничий і безмежний у часі світ професії реставратора, – потрібно натхненно вчитися і звикати робити все руками. Готові лекала потрібні, але їх недостатньо. Довіряйте своїм рукам, тренуйте їх, наснажуйте… Ми всі за природою рукотворці!” Позаздрив, відверто кажучи, ія властивостям вправних рук Олександра влітку 1987 року. Тоді він тільки заявив про себе науковій спільноті радянських істориків, археологів і, звісно ж, реставраторів, оскільки мав у творчому активі відреставровані ікони, антикварні коштовні речі для показу на міжнародній Венеційській виставці, експонований в обласному краєзнавчому Черкаському музеї захисний бойовий обладунок скіфського вершника разом із майже завершеною натурною реконструкцією. А також відреставровані трибусинні скроневі кільця з київського скарбу 1985 року, прикрашені зерню і сканню, разом із низкою публічних виступів про свої дослідження (два з яких відбулися в Ермітажі). Отож, після повернення в Україну забажав майстер поділитися своїм успіхом зі мною, працівником Українського телебачення, оскільки мали тоді достатньо приязні стосунки. Зателефонував Олександр Іванович перед вихідними, сказав, що приїде не з порожніми руками, а з діючою кінокамерою, аби подивувати кадрового телевізійника незвичною короткометражною стрічкою власного виробництва… Та зустріч відбулася липневої сонячної пори, тому замість екрана на затягнуті штори я прикріпив біле простирадло, з кімнатних стільців спорудив двометрову стійку для кінопроектора і заходився допомагати Олександрові кріпити на пристосованому подіумі вузькоплівковий кінопроектор. “Вам, телевізійникам, не збагнути усієї магії чорно-білого кінодійства. Тому насолоджуйся, друже, роботою професійного кіномеханіка збоку”, – сказав мені гість доброзичливо, а сам, вправно маніпулюючи пальцями рук, взявся налаштовувати застарілу механіку камери до трансляції… “Звичні для мене справи – кінозйомка і кінопоказ”, – додав, зізнаючись, що професійний досвід набув ще в Казахстані, де понад два роки працював кіномеханіком текельського селищного клубу. І справді, через кілька хвилин точних маніпуляцій спритних рук, на домашньому екрані замиготіли світлячки лаврських споруд, а згодом з’явилася на галявині постать скіфського воїна в сяючому бойовому обладунку. Спершу пішим, потім – на коні зі
Спогад журналіста Юрія Плаксюка присвячено пам’яті Олександра Мінжуліна, талановитого вченого, педагога, професора НАОМА, художника по металу, реставратора і ювеліра, який своєю видатною творчістю світового рівня сягнув мистецького Олімпу та ще за життя набув закономірного міжнародного визнання.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
