Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З блокнота письменника · “Слово по-справжньому лунає в тиші, у тиші воно й сприймається, як належить. Так само й пісня”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

“Хіба вірші брешуть?”

Слово Просвіти, №15 за 2023 рік

Костянтин СУШКО Що далі, то все більшою повагою, пошаною я проймався до слів. Дивним видавалося мені це… Явище? Я не знав іще, як його назвати. Дивовижне воно. Набір звуків, а тебе розуміють. Тим набором, приказуючи, можна плакати і сміятись… Надто – хвалити, лякати, дражнити, розказувати казки. А ще – співати! Од співу я взагалі був у захваті. У нас співали всі. Не тільки сестрички, а й тато з мамою. Надто, коли приходили гості. Ото як заведуть… Розпряга-а-айте, хлоо-опці, ко-о-оней, Та ляга-а-айте споо-очива-а-ать. А я піду в саа-ад зе-еле-е-ений, В сад крини-и-иченьку ко-опа-а-ать1. Дзвінко, бадьоро, розлого… Та ще, як потім я став розуміти, в кілька голосів. Я слухав, забувши про все на світі. А іноді ставало якось так зворушливо, і я починав плакати… Ні, не страшно, а якось щемко. Та ще жаль якийсь проймав. Я сидів сам у сусідній кімнатці, до гостей можна було зайти крізь широкий проріз у стіні без дверей, лишень запинало на шворці. Я не хотів, щоб мене застали в сльозах, та раз мама помітила… Зайшла чогось у мою кімнатку й побачила. – Що з тобою, синок, захворів? – взяла мене на руки, торкнулася губами лоба й притиснула до грудей. – Що з тобою? – Нічого, – кажу. – Тобі погано? – Ні, харашо. – А чого ж ти плачеш? – Н-ни знаю… Мовив і ледь не розридався. І, щоб стриматись, ткнувся обличчям мамі в плече. Дивовижне почуття мене охоплювало, дивним був мій плач. Значно-значно пізніше зустріну щось подібне в Докії Гуменної (“Дар Евдотеї”): “Так під це гульбище я й засинаю та крізь сон уже чую співи, і жаль мене проймає, той невідступний жаль, що здавна вже мені знайомий. За чимось плачу. За чим – не знаю. Але нестерпний, ятручий”. Прочитав і сторопів. Надто – після оцього: “Мала дитина плаче й ніхто не знає, який вона “дорослий” жаль переживає. Був це жаль зрілої душі в малій дитячій”. Звідкіль воно? Мабуть, не лишень од ще неясного передчуття всього прикрого, що чекає на мене попереду, а й од передвістя про химерність та невлаштованість світу, уособленому людьми, що відкриється мені не відразу. Чогось інколи так сприймався хоровий спів саме в хаті і саме в глибокому дитинстві. Підрісши, солодко вслухався в те, що линуло зі степу. Звідтіль, де він неширокою смужкою обгортав околицю села, відмежовуючи його від поля. Поверталися з роботи жінки. Великим гуртом, десь із пів сотні людей, як не більше. Їхати б їм і далі на підводах, але за якийсь кілометр від села жінки вставали ідалі йшли пішки. І співали… Цві-і-іте те-е-ерен, цві-і-іте тере-е-ен, Та-а-а й цвіт о-о-опада-а-ає. Хто-о-о з любо-о-ов’ю не-е-е знається-я-а, То-о-ой го-о-оря не зна-а-ає2… Теплої пори року так було майже щодня, і коли траплялось, що пісня не лунала – через негоду чи жінки працювали на іншому полі – здавалося, буцімто день минає якось незавершено, неповноцінно. І – вірте чи ні – я починав співати сам. Не лишень про терен, а й про Місяченька, про хлопця, який “не прийшов, як місяць зійшов”… Удома не було нікого (батьки з роботи ще не поприходили, а сестри зі школи), то я не соромивсь. Закінчував… О-о-ой хме-е-елю-у ж мій, хме-е-елю-ю-у, Хмелю зе-е-елене-е-енький, Де ж ти, хмеее-елю, зиму зимува-а-ав, Що й не ро-о-озвива-а-ався-я-а?3 Цю пісню я виконував, зайшовши на пригребицю, мовби на сцену, звідки видно не лишень увесь двір, як на долоні, а проглядається наш верхній город до самих гробків! Та, головно, з пригребиці чути мій спів було краще. І мене ж таки чули! Іноді прохопиться тітка Євдокія з дворища, що з боку Дніпра: – Ти вже, як ото з радіва… Або ж бабуся Соломида, з хати, що відразу за нашою, через вулицю навскоси, убік магазину. – Чи ти, Костику, не в артісти засобирався? Я не замовкав, лишень заплющував очі й продовжував, іще більше напружуючись: Но-о-очува-а-ав я ні-і-ічку Но-о-очував я дру-у-угу… Удома дізнались про мої сольні виступи, і мама сказала: – Ото, синок, луччє співай… Я вже тоді здогадувавсь, чого мене тягло до сліз, коли пісні лунали в нашій хаті, за “банкетним” столом, а ті, що линули з околиці села, сприймав виключно з піднесенням. Пісні з-за столу наче були чимось зумовлені, ніби зумисне підгадані, тоді як над степом, над полем розлітались вони широко, вільно, без принуки, а тільки від серця. Лунало й таке: Вінавата лі я, Вінавата лі я… Або: Шу-у-умєл ками-и-иш, дірє-є-евя гнулі-і-ісь… Чи: Вот кто-то с горочкі спустілся, Наверно, мілий мой ідьот… А як “проникливо” линуло селом тихого літнього вечора: О-о-ой, ма-а-ароз, маро-оз, Нє маро-о-озь міня-а-а… Таке чув на гамірних, як у нас казали, гулянках, з приводу якогось свята, або ж на весіллях. Коли на “гулянках”, то збирались почергово у того або ж ув отого, а як весілля, то в когось із молодят. Не любив я ті зборища. Насамперед, через те, що люди здавались мені там усі однаковими. Начебто веселими, тільки веселість та не зачіпала, не веселила. Навпаки, нерідко наганяла досаду. Роздратування. А то й смуток. А як заводили, спершу жінки, а потім підхоплювали чоловіки… Каа-а-ккім ти бі-и-ил, Такі-і-ім ти і аста-а-ался… Дратувало все, надто друга фраза: що значить, “такім і астался”? Таким і лишився? У пісні, може, натякалось на приємну усталеність, мені ж учувалося щось відстале, зашкарубле, непутяще… А слова… Вони виводились геть не так, як звичні, як наші. Наші справді виводились, а ці викрикувались. Спів не розливався легко й широко довкіллям, як від “Місяченька” чи від “терену”, що цвіте, а вирував тут же, над столом, інколи захоплюючи подвір’я… І, як не дивно, всі оті “ямщікі”, “мілиє” та “стєпниє арли” добре узгоджувались і з гулянками, і з весіллями. Взагалі узгоджувались зі скопищем людей. Люди ставали такі, як пісні, а пісні підбирались під людей. Я не прагнув велелюддя. Бо нічого путнього не чув там і не бачив. Що на гулянках-весіллях, що на бригадах, де гуртувались не тільки конюхи, а й інші колгоспники, що на стихійних “тусовках” біля пристані, в очікуванні трамвая, чи коло магазину. Навіть школа нерідко пригнічувала штучною тишею на уроках і невтримним гамором на перервах, коли галасували й кричали не від надміру високих почуттів, аз дикого захвату. Мовби “вирвались на свободу”, “зірвалися з цепу”… Над зібранням людей, якою б не була мета, що звела їх докупи, завжди незримо майорів символ стандарту, похмурої однаковості. І – слухняної! Наближаючись до гурту, відчував, що стаю не таким, як є. Що ходою, що жестами, що мімікою, що словами. Навіть думками. Відтак, згодом і вчинками? Як усі, так і я? Інколи навіть не впізнавав себе. Не подобавсь собі. І дуже через те злився! І хіба оте – через якісь мої особисті ґанджі? Звісно, їх у мене вдосталь, але тут вони ні до чого. Хіба невідомо, як по-різному сприймається світ прямим спокійним поглядом і крізь кимось зафарбовані, віддіоптровані, відрихтовані скельця спеціальних окулярів, та ще й із гурту? Слово по-справжньому лунає в тиші, у Більше 20 років збирав я матеріал про справжніх поетів і таких же графоманів. Починав оформляти його як есей, а розрослося до повісті ледь не в триста сторінок. Близько 200 авторів опинилося в “розборках” (майже 260 віршів процитовано, а більше 50 наведено повністю). А починалося з Пісні…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин