Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Нашою Національною стратегією є не лише звільнення українських земель, але й абсолютне витіснення всілякого ганчір’я “рузького міра” з України”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Вимести під мітлу!

Слово Просвіти, №15 за 2023 рік

Суцільний телесеріал “домовленостей про мир” в Україні впродовж передпасхальної декади з центром у Пекіні. Очевидно, що мудрий французький дипломат Талейран зреагував би на це так: “Язик дається людині для того, щоби приховувати свої думки”. Оскільки будь-які перемовини, угоди, діалоги часто стають пародійними вигадками, коли це стосується кремлівської раші та її головного “переговорника” путіна – серійного вбивці та “клієнта” Гаазького трибуналу. Адже багатосотлітня історія підтверджує, що московія-росія з часів свого виплодження ніколи не дотримувалася підписаних домовленостей, а лише цинічно брехала, брутально попираючи право й совість. Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України І все-таки французький президент Макрон та китайський лідер Сі Цзіньпін погодилися “наполегливо працювати, щоб прискорити закінчення війни і досягти початку переговорів у повній повазі до міжнародного права”. Очільник Бразилії, забалакавшись, запропонував Україні навіть поступитися Кримом, щоб припинити війну. А Ватикан знову (як і минулорічного Великодня) намагався “примирити” українців та росіян, об’єднавши їх прапорами і трагедією, поставивши знак рівності між жертвою та агресором. Водночас колишній командувач сил НАТО в Європі Кларк заявив: щоби посадити путіна за стіл переговорів, нам треба йти до Криму, а колишній міністр оборони Румунії та віцепрезидент Європарламенту Пашка зробив припущення, що росія не погодиться на дипломатичне врегулювання війни і вирішальним стане військовий чинник. Зовсім на інших позиціях перебувають політики провладної угорської партії “Фідес”, які вважають, що військова допомога Україні лише наближає світ до ядерної війни, тому Будапешт блокуватиме натівські устремління України. Насправді ніхто неспроможний запропонувати бодай якусь раціональну опцію миру, якщо справа торкається росії – інфікованого імперськістю ядерного молоха. Україна цю хворобу моральної неохайності, зажерливості та недоговірності ординських імперців завжди відчувала сповна, особливо після “Переяслава”. Пригадується драма українського письменника Костя Буревія “Павло Полуботок”. Трагедія автора та героя твору, як і кожного, хто мав справу з москалем. Адже “незручний” для московитських колоністів письменник постійно відбував заслання по сибірах, відсидівши в 68(!) тюрмах. Причому незалежно чи за царату, чи за більшовицького штрафбату. Нарешті, як члена української групи “терористів” 1934 року Буревія розстріляли нквдисти в київській тюрмі. Не менш гостросюжетним був і шлях самого твору, закінченого 1928 року, однак надрукованого лише 1948 р. у Мюнхені (видавництво “Орлик”). І коли “Розстріляне відродження” стало доступним для українського суспільства, відкрилось чимало завіс, за якими містилася справжня правда про вартість москалевого слова, в якому ні сорому, ні честі – лише брехня. Іншою була епоха, розділена століттями, люди, події, факти, а каліграфія поведінкових норм залишалася незмінною. Тому повчальним для нас у драмі “Павло Полуботок” є найголовніший посил сьогоденню – не слухай, не служи, не вір москвину! Адже після трагічного відходу Івана Мазепи гетьман Полуботок, не послухавши кошового Війська Запорозького Костя Гордієнка про те, що треба йти з Пилипом Орликом і спільними силами “дати відкоша віроломній москві”, вирішив домовлятися з пєтром І про “рівність” та боротися “мирно” за права й вольності, підписані Богданом Хмельницьким. Як результат – петропавлівський каземат і смерть у неволі. Тому й нині, коли час від часу в бункерних схованках з’являється путлєр, на задньому плані можна розгледіти бовваніючу картину чи статуетку одного зі зловісних катів Українського народу – пєтра-україножера. І стають зрозумілими характер і ціна домовленостей (теперішніх і майбутніх) із кремлівською ордою, що не варті виїденого яйця. Тож у цій зворушливій драмі запізнілого (на жаль, смертельного) прозріння Павла Полуботка – гіркий історичний урок, який мусить стати нашим національним застереженням та вершинною правдивістю на віки. Бо історія впродовж століть не містить жодного доконаного факту, коли б різномасті сатрапи московії – від грозних, пєтрів, єкатєрін до лєніно-сталіних і путло-х*йлів – хоча б колись дотримувались слова. І ця правда звучить донині в останніх передсмертних словах уярмленого гетьмана: “О! Я тепер добре знаю, що воля міститься на кінці шаблюки!”. Сьогодні саме така істина й водночас помста за кривду викарбувані на знаменах Збройних Сил України, а український Воїн з праведним мечем – єдиний справедливий “дипломат” у “діалогах” із рашистською московією. Адже щоразу через віки й роки доводиться стикатися з тим же “природовідповідним” кацапським блудом, визнаючи, що це вже було. Сказано ж у Біблії (переклад Івана Огієнка): “Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно, і немає нічого нового під сонцем!”. Адже не втаїти, що під виглядом “асвабаждєнія” та всіляких “благ”, додавши ще й “єдінородство”, москвини безустану намагалися (-ються) знищити українців на будь-якому полі – від мілітарного до культурного й духовного. Аргументуючи циклічність цієї гнітючої історії “взаємин”, варто нагадати, що тільки за останні тижні міністерство “культури” ерефії виділило понад 200 млн рублів на закупівлю російських книжок для українських дітей на окупованих територіях, близько 120 млн – на створення трьох базових бібліотек і 40 мільйонів – на доукомплектування шкільних та комунальних бібліотек “вєлікой русской літєратурой”. Головна мета нацистських заброд – повне знищення української літератури, української книги на тимчасово захоплених територіях, що означає зреалізувати політику лінгвоциду, етноциду, знищуючи українську мову й ідентичність, національну пам’ять, насаджуючи свою “руськомірську” світоглядність, примушуючи українських дітей співати гімн росії та вивчати ворожу конституцію. Тому вся ця культурно-освітня “дипломатія” рузькіх є нічим іншим, як черговою спробою повторення “розстріляного відродження” українців на кшталт подій столітньої давності. Але в більш жорстоких і аморальних формах україноненависництва. Чи є “підтримувачі” такої геноцидної політики росії всередині України? Чимало. Вони розплодилися та скніють скрізь і всюди, “ватники” в усіх закутках – від гундяївських “церков” до університетських кафедр, де прямо й опосередковано солідаризуються з кривавим кремлівським рашизмом. А як ще інакше можна оцінювати такі ворожі випади, коли публічно й нахабно принижуються поранені Воїни, а загиблих захисників, як це сталося недавно в буковинській Задубрівці, забороняють (укотре!) відспівувати в церквах? Або ганебний вчинок російськомовної викладачки філософії в державному податковому університеті в Ірпені, коли та навідріз відмовляється читати лекції студентам державною мовою. Ці далеко не поодинокі випадки – не просто злісні порушення чинного законодавства, а пряме руйнування націє-державотворчих процесів, за які народ платить великою кров’ю. Добре, що принципову громадянську позицію проявив новий очільник Міносвіти пан Лісовий, засудивши негідну поведінку професорки і закликавши захищати “свій український простір і свою свободу, формувати україномовне середовище для дітей через мульт$ фільми, кіно, книги, коло спілкування, контент у мережі та спілкуватися українською”. Однак найвагомішим чинником у цьому конфлікті є навіть не гостра реакція на скоєне порушення Міністра чи Уповноваженого із захисту державної мови, які зобов’язані здійснювати суворий контроль за виконанням Закону України “Про функціонування української мови як державної”, а громадянська й етична позиція студентства, яке вже не хоче і не буде надалі терпимим до будь-якого прояву зневаги щодо українськості. Обнадійливо, оскільки саме студенти, молодь у доленосні часи для України були в авангарді прогресивних змін. Тому великою несправедливістю й парадоксом є факти, коли молодь навчають та виховують ретрогради-педагоги, українофоби-професори, а в окремих випадках і реакціонери-ректори. Бо ненавчений не навчить, а невихований не виховає. Це те, про що в 1920-х роках (період українізації) розповідав із гіркотою та жалем у своїй славетній сатирі відомий белетрист Іван Сенченко (“Із записок холуя”). Те, що має бути викинуто на звалище. Назавжди. Бо слухняність, покора, мовчання, плазування й вигинання хребта, правило “дивитися в рот Пієві: його слова – ваші слова. Звідсіль єдиномисліє. А де єдиномисліє – там спокій” – це вже не для молодих українців. Саме з таких “якостей” суспільства рабів і холуїв глузував колись Сенченко. А для того, щоби вони навічно канули в лету, щоби, бачачи кривду, несправедливість і фальш, українська молодь ніколи не просила: “затуліть рота, або краще попросіть, щоб його вам затулили” чи “витягуйте шию і підставляйте лице для ударів”, то цю громадянську мужність як чесноту слід

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин