Очевидець і літописець · “Я вперше почула про волонтерів. Дізналася, що є люди, які роблять добро, не очікуючи чогось навзаєм”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Рідний дім, якого вже немає Зі щоденника юної донеччанки
Слово Просвіти, №15 за 2024 рік
Анна БЄЛА, студентка спеціальності “Журналістика” КНУКіМ Фото з мережі
6. Волонтери
Зима 2014-го. Щоки червоні від морозного повітря. Проте мені з моїм другом було байдуже. Що робити вдома? Доводилося тинятися зруйнованими вулицями. Ми часто ходили на блокпост і одного дня натрапили на скупчення військових і ще якихось незнайомих людей неподалік від руїн колишнього ресторану. Мешканців Карлівки можна було на пальцях порахувати, та й усіх військових ми знали добре. Тож я чітко зрозуміла, що в село приїхали незнайомці.
Робити було нічого, і ми з другом попленталися в гущу подій. Там стояла машина, з якої вивантажували різні коробки та пакети. Спочатку обережно спостерігали здалеку. Аж раптом Максим полетів вперед. Військовий Толик вже кричав йому привітання. Я ж невпевнено пленталася позаду. – Що ви, діти? – крикнув Толик. – Солодкого хочете? Ми енергійно кивнули у відповідь і, ніби жирафи, витягнули шиї, щоб заглянути всередину машини. Хтось швидко діставав з багажника важкі торби і передавав військовим. Тільки коли постать обернулася, я побачила, що це була жінка. Вона носила коротке біляве волосся і окуляри. Побачивши нас, вона хутко зістрибнула з багажника, широко усміхаючись. – Їсти хочете? Зараз знайдемо вам щось. Я ніяково стояла поруч з машиною і розглядала незнайомих людей. Максим же почувався зними, ніби з давніми друзями. І, судячи з реакції жінки, вони теж його добре знали. Хтось із чоловіків дав нам з Максимом по важкуватому пакету з гостинцями. Згодом вона розпитувала мене, скільки мені років, де навчаюся. – Як вам тут живеться? – спитала вона, тримаючи навпроти камеру. – Погано живеться, – чесно відповіла я. – У нас повністю згорів будинок. Вона кинула співчутливий погляд. – Вам вистачає їжі? – Нам волонтери привезли картоплю, тушонку. Дітям дамо, бо нема чого їсти. Ви нам допомагаєте, а ми – їм, тому що треба ділитися, так? Ми ж брати, – казав Мирон. Мирон “Шустрий” був однією з фігур тих часів, якого я запам’ятала найбільше. Він справді був меткий. Енергії через край. Колись попросився стрибнути в татову машину з другом – у місто за ялинкою. Тато підвіз, і на зворотному шляху бачив, як на блокпосту вона вже красується в новорічних іграшках. Хоч і була трохи пошарпана, але атмосферу свята військовим створювала. Волонтерам я тоді не збрехала. Мирон справді колись навантажив мене в магазині тяжким пакетом усього, що могло там вміститися. – Кажи, що хочеш? Що тобі купити? – зупинив мене військовий, коли я вже відходила від прилавку з буханцем хліба. – Нічого не треба, дякую, – ніяково відповіла я. Він по-доброму закотив очі і обернувся до продавчині. – Дайте мені оце печиво. Любиш таке? – глянув на мене. Я повільно кивнула. – Ще цей сік. Шоколад. Рулети. Що вона любить? – спитав він продавчиню. – Мандарини візьміть. Новий рік скоро, – відповіла вона з усмішкою. – Точно! Давайте. Ще якісь фрукти, яблука, банани. Так, цукерки ще давайте якісь. І вафлі. Любиш вафлі? Мої очі розширювалися все більше і більше. Я стільки солодощів в одному пакеті не бачила вже багато років. – Донесеш? Я кліпнула спочатку на нього, потім на його руки, які передавали мені величезний пакет. Взявши смаколики, трохи хитнулась, бо була тоді розміром з горобця. За силою так точно. Але донести такий скарб додому могла. – Дякую вам! Велике-велике спасибі! – Давай, дитино, – він посміхнувся. – Зі святом вас! Тепер Мирон складав картоплю, тушонку, крупи в пакет, поки його знімала камера. – А чого ви сюди приходите? – волонтерка поцікавилась, що ми, діти, робимо на блокпостах. – Тому що сумно, – відповіла я. – Дітей на нашій вулиці немає. Ми з Максимом тут гуляємо. – А в школу ходите? – Вчора бомбили сильно, то ми в школу не пішли. Завтра, напевно, теж не підемо, тато ще подзвонить і дізнається. Але казав мені, що в школу вугілля не привезли, ми дуже мерзнемо. Тай не хочуть дітей випускати, щоб ми не боялися, бо обстріли можуть бути. Вона трохи помовчала, розглядаючи мене. Від неї віяло теплом, добром, ніби я знала її багато-багато років. Наче вона була родичкою, частиною сім’ї. Того дня я вперше почула про волонтерів. Вперше дізналася, що є люди, які роблять добро, не очікуючи чогось навзаєм, яким не байдуже, що відбувається у нас вдома. Для останнього кадру свого репортажу волонтерка привітала мене з прийдешнім новим роком і знімала, як я, маленька і худа, несла величезні пакети гостинців додому. Тоді я не знала, чи зустрінемось ми колись знову. Проте я цього дуже хотіла.
*** І наступна зустріч справді відбулася. До бабусиного будинку під’їхала величезна машина. Тато з мамою вийшли на вулицю і зустріли на узбіччі Толика і вже знайому мені волонтерку. Вони повинні були привезти гуманітарку “кіборгам” під Донецьк. Однак самі, на жаль, не змогли цього зробити. Бої були надто потужними і загрожували смертельною небезпекою. Військові заборонили їм наближатися. Проте допомога повинна була бути доставлена. – Можна ми вивантажимо все у вас? – запитала волонтерка. – Ми передамо “кіборгам” адресу, вони приїдуть і заберуть. – Без проблем, – відповіли батьки. Одна з кімнат бабусиного будинку була вздовж і впоперек завалена гуманітарною допомогою для військових. Певно, Толик домовився з волонтерами і запевнив їх, що наша сім’я зможе допомогти. Вони щиро подякували, залишивши нам декілька коробок гуманітарки. Пам’ятаю, як зустрічі з такими людьми почали вселяти в мене віру, що у світі існує добро. І це ще я не знала, що на мене очікує.
*** Мама гукнула мене з кухні: – Дзвонили волонтери з Полтави. Просять, щоб ти до “Дружби” підійшла. (“Дружба” – це зруйнований ресторан, де я вперше познайомилась з волонтерами). – А що там? – Не знаю, – придумала мама. – Піди, подивися. Снігу вже було по коліна. Я ледве пробиралася через цю смугу перешкод. Машину побачила здалеку.
Цього разу їх ніби більше приїхало. Я ніяково роззиралася навколо. Усі активно заворушились і усміхалися, дивлячись на мене. Так, ніби вони мене знали. Чому ж я їх не знала? Волонтерка вже схопила камеру і направила її на мене, а потім – на двері вантажівки. – З новим роком! – і з цими словами двері відчинилися. Спочатку я не повірила своїм очам. Ну не може просто зараз переді мною стояти новенький велосипед! Усвідомлення того, що він мій, що мені його подарували, миттєво викликало сльози. Я боялася (і соромилася) поворухнутися. Як взагалі потрібно поводитися? Як вкласти у свої слова ту подяку, яку я відчувала до цих людей? Велосипед вже стягували з вантажівки, а я досі не могла зрозуміти, як правильно реагувати. Лише вичавила з себе “дякую” і зачаровано дивилася на велосипед, відчуваючи, що сльози вже котяться по щоках. Ці люди були такими добрими! Кожен із них. Їхні усмішки були теплими й заспокійливими, їхні очі – щирими та світлими. Вони дивилися на мене так, ніби вони все знають, усе розуміють.
*** Цю волонтерку звати Наталя Святцева. Вона журналістка з Полтави, яка знімала репортажі про поїздки на фронт. Разом з “Полтавським батальйоном небайдужих” вона їздила в найгарячіші точки Донецької області. Наталя — одна з небагатьох журналісток, яка кричала про те, що відбувається на Донбасі. Коли за декілька кілометрів від кривавої війни люди не хотіли про це навіть чути, люди з “Полтавського батальйону небайду-
Волонтери Наталя Святцева, військовий Толик, Максим і я в Карлівці
На 84-му році життя перестало битися серце Героя України, заслуженого діяча науки і техніки України, академіка Національної академії наук України, Почесного ректора Донецького національного університету імені В. Стуса, доктора фізико-- математичних наук, професора Володимира Павловича Шевченка. Тривалий час він очолював Донецьке обласне об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка. За ініціативи Володимира Шевченка в Донецьку було відкрито перший україномовний ліцей для старшокласників із поглибленим вивченням фундаментальних дисциплін. Просвітяни глибоко засмучені втратою вченого і громадського діяча. Щиро співчуваємо рідним, усім, хто знав покійного. Світла йому пам’ять.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
