Позиція · “Безчесно і аморально базікати безвідповідальні речі про тих, кого уже немає”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Українське шістдесятництво. Провокативне сортування. Ми – вони
Слово Просвіти, №15 за 2024 рік
Ярослав КЕНДЗЬОР
ХХ століття в історії нашого народу позначене вікопомними спробами відновити державну незалежність України. Це 22 січня 1918 р. (Київ, УНР), 1 листопада 1918 р. (ЗУНР, Львів), 22 січня 1919 р. (Акт злуки, Київ), 15 березня 1939 р. (Карпатська Україна, Хуст), 30 червня 1941 р. (Акт відновлення української державності, Львів), 24 серпня 1991 р. (Акт проголошення незалежності України, Київ). Усі наміри відновити і утвердити свою Державу супроводжувалися неймовірними жертвами. В тому числі сьогоднішня кривава війна, як плата за 24 серпня 1991 року. Пригадую, як ми, після ухвалення Акту незалежності, заспівали гімн України та “Ой у лузі червона калина”, втомлені, але щасливі покидали приміщення Парламенту. На майдані, перед будівлею ВР тисячі людей. Горять факели, співають, танцюють, ловлять нас, депутатів, цілують, обнімають. Радість безконечна. Народ торжествує. Багатьом з нас у цю мить справді думалось, що ми, таки, молодці! Без жодного пострілу, краплини крові, відновили Державну незалежність України. Зробили те, чого не могли, силою зброї домоглися наші попередники. З проблемами добралися до готелю “Київ”, щоби згризти якусь канапку, та що гріха таїти – підняти чарку. Тости, не соромлячись, проголошували одні й ті ж – яку велику історичну справу ми сьогодні зробили!.. Нарешті черга дійшла до В’ячеслава Чорновола. Він втомлено піднявся без видимої радості на обличчі, якусь мить промовчав, ніби збирав докупи найважливіші думки, і промовив: “Друзі, я поділяю нашу спільну радість. Ми ухвалили воістину історичний документ. Ваша правда, без жертв, без краплини крові. Але ліміт жертві ріки крові ми вичерпали давно. Воля, Свобода, Незалежність, не освячені кров’ю, на жаль, не цінуються своїм народом. Більше того, ми добре знаємо, хто у нас в сусідах. Ординська москва у спокою нас не залишить”. Так і сталося. При всьому трагізмі сьогоднішньої ситуації представники українського шістдесятництва горді з того, що наші зусилля, праця, боротьба, віра в ідею незалежності неодмінно матеріалізується у квітучу, щасливу, Українську Україну. Українське шістдесятництво як суспільно-політичне явище прийшло на зміну збройної боротьби 40-50 років минулого століття, основою котрої були УПА і ОУН. Зброєю шістдесятництво взяло Слово і Правду. Було багато спроб звести цей рух до культурно-просвітницького явища, дискредитації знакових постатей цього процесу. Для “найбільш небезпечних” радянський режим мав табори Мордовії та Сибіру несходимого. Коротка хрущовська “відлига” закінчилася з приходом Леоніда Брєжнєва. Масовий КГБістський погром українського шістдесятництва у серпні 1965, ще масовіший і жорстокіший — 12 січня 1972 року. На всі ці спогади наштовхнула мене книжка прикарпатського письменника Дмитра Іванціва з інтригуючою назвою “Ми – вони”. Біографічний роман про шістдесятника, дисидента Вадима Смогителя. Зателефонувала мені сестра В’ячеслава Чорновола пані Валентина і схвильовано попросила розшукати цю книжку, бо у ній і автор, і головний герой паплюжать брата В’ячеслава, шанованих Левка Лук’яненка та інших персоналій, які пройшли мордовську Голгофу. У Львові книжки я не знайшов. Попросив голову франківських союзянок пані Марію Вуянко, щоби пошукала у своєму місті. Перебуваючи 24 березня цього року на вечорі пам’яті В’ячеслава Чорновола, я отримав цю книжку. Прочитав. Мені стало моторошно. Про головного героя роману, Смогителя, думка сформувалася одразу. Але ж благословив цю книжку на вихід у світ голова Івано-Франківської письменницької організації пан Євген Баран. Невже не відчув, що вся ця бабранина головного героя, а відтак і автора роману, – суцільна антиукраїнська провокація? Уже обкладинка книжки мала б насторожити і автора, і рецензентів. У верхній частині синьо-жовтий прапор, на прапорі крупним шрифтом напис – “МИ”. Сюди за змістом “дисидент” Смогитель і автор роману поселяє себе, В. Стуса, І. Світличного, А. Горську та ще кількох достойних прізвищ. Нижче синьо-жовтого прапора — прапор червоний з серпом та молотом, п’ятикутною зіркою і надписом – “ВОНИ”. Вони, в розумінні автора і головного героя – зрадники: І. Дзюба, Д. Павличко, В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, Є. Сверстюк, Л. Танюк, Ю. Бадзьо. Згадуються Сосюра, Тичина, Рильський та ін. А тепер найцікавіше. Наведу кілька “філософських” думок “дисидента” Смогителя, які ретранслює автор роману. Стор. 41: “Чи можна було Чорноволу і Лук’яненкові разом з Кравчуком і Фокіним, за спинами яких стояли КГБісти, брати участь у створенні Української держави?” Стор. 142: “У Чорновола були гріхи, він не погоджувався з люстрацією КГБістів, бо нащадкам буде соромно за батьків. Коли його вбили, всі забули про це і почали ставити йому пам’ятники. Не Василю Симоненкові, Іванові Світличному, Аллі Горській, а заплямованому Чорноволу”. Стор. 261: “У Києві на виставці технічної літератури США Оксана Смішкевич запитала: – Вадиме, як гадаєш, хто із них продасться? – Світличний – ніколи, Драч – теж, а Дзюба вже продався. “Інтернаціоналізм чи русифікація?” він написав з позицій комуніста, – відповів Вадим”. – Коли Кравчук прийшов до зали Київського Політехнічного інституту на з’їзд Руху, то сказав, що тризуб і жовто-блакитний прапор належать не тільки націоналістам, а й їм, маючи на увазі себе і ту частину народу, яка симпатизувала комуністам і КГБістам. – Чорновіл, Драч виступали не від більшості народу. Народний Рух — це проект КГБ. Вадим це уявляє собі так: до СПУ прийшов майор КГБ і сказав, що ви злочинці перед своїм народом — створіть Рух і змиєте пляму. Стор. 342: “Левко Лук’яненко – живий мученик нації? Засуджений режимом до вишки (а Іван Кандиба по тій же статті на 25 років), але не лише не розстріляний режимом, а якось дивно, що тим же режимом високо підставлений аж до Героя України та посла до Канади...” Стор. 343: “Славко Чорновіл – безстрашний провідник нації?” Львів. Почало темніти. П’ємо каву і ведемо якусь розмову. Раптом дзвоник, і в дверях з’являється жінка, котру Славко представляє як голову визвольного руху в Естонії. Буквально не минуло й 10 хвилин,
як гостя досить твердим голосом запитує: “Почему Хельсинская Группа Украины не провозглашает независимость?”. Після короткої, але несподіваної та напруженої паузи досить бадьорим голосом Чорновіл відповів: “Мы еще не готовы к этому шагу”. В мене спітніло чоло, захотілося встати і заявити, що сказане Чорноволом не є правдою. Не буду коментувати і розвалковувати кожну витягнуту з книги цитату, бо переконаний, що ви, шановні читачі, самі, без моєї допомоги, усе зрозумієте. Пульсує і в мене одне запитання. Навіщо автор роману запрошує у своє “творіння” “дисидента-шістдесятника”, адже він нічого подібного до “Лихо з розуму”, “Правосуддя чи рецидиви терору”, “Українського вісника” В. Чорновола, прокомуністичного, за визначенням Смогителя, “Інтернаціоналізм чи русифікація” І. Дзюби, “Більмо” М. Осадчого, публіцистики В. Мороза і багатьох інших знаних в Україні та світі особистостей не створив? Якщо автор хотів об’єктивної розповіді про період українського шістдесятництва, дякувати Богу, ще живий та активний Михайло Косів – земляк Дмитра Іванціва і, здається, навіть сусід з Вільхівки. Михайло – член Спілки письменників, президент Львівського клубу творчої молоді у 1962–1965 роках, один із команди В. Чорновола, яка видавала знаменитий “Український Вісник”, народний депутат п’яти скликань. Його частка праці і в Декларації про державний суверенітет, Акті проголошення незалежності, Конституції України. Із когорти шістдесятників залишилося зовсім небагато тих, хто залишив по собі добрий слід та пам’ять. Не можемо забувати, що саме явище – Рух шістдесятництва, до якого були залучені наші відомі каторжани-політв’язні і частина прозрілих комуністів, призвело до відновлення української державності. Але для повного розуміння постаті “дисидента” Смогителя напрошується ще один епізод, розказаний ним самим. Як кажуть, вишенька на торті. Вадима втомило дисидентське життя, і він шукав варіант виїхати, покинути Україну. Як пише автор Дмитро Іванців, Вадим добре знав, що КГБісти стежать за його візитами та листами ВР УРСР, ЦК КПРС. Їм це не подобалося, і чекісти, — думав Вадим, сушать голову, як його нейтралізувати, а то й позбутися. І ось на початку грудня 1977 року у двері їхнього помешкання хтось постукав. Відчинила двері дружина. У дверях стояв високий, приємної зовнішності молодий чоловік. Привіталися. Назвав себе лікарем. Пояснив, що перевіряє школярів на щеплення від віспи. Син Володя ще не повернувся зі школи. Запропонувала почекати. Пригостила чаєм, печивом. Петро, так звали лікаря, виявився цікавим співрозмовником, похвалився, що має сестру в Австрії. Вадим у такій щирості гостя запідозрив інтерес працівника
КГБ увійти в довір’я. Це ніякий не лікар, а КГБіст, сказав Вадим дружині. Через кілька днів Петро прийшов знову. Запропонував Вадимові зустрітися у ресторані, що поруч. Приходь, відпочинемо, поговоримо. Вадим, підозрюючи Петра у тому, що він КГБіст, чомусь погодився. Тут мушу цитувати книгу стор. 187: “Петро вже чекав Вадима у ресторані. Стіл накритий на чотирьох. Прийдуть дві сучки, подумав Вадим. Хвилин через 15 заходять дві вродливі дівчини: одна справжня україночка, красуня з довгою чорною косою, темними бровами, друга – з коротким білявим волоссям. Та, що з косою, називалася Марічкою, білявка – Ніною... Заграла музика. Чоловіки вийшли покурити. Петро запитав, котру вибираєш – чорняву чи біляву? – Чорняву, відповів. О другій ночі розійшлися. Вадим опинився в помешканні Марічки. Вдома борця за правду, принципи чекала дружина і синочок”. Категоричність суджень, принципів, які демонстрував герой роману, не завжди були у нього під рукою. Не в гармонії його заклинання в любові до розтерзаної України і пошуки варіантів покинути її. Пригадую, як у 1988 році “заплямований” В. Чорновіл і М. Горинь, повернувшись з Мордовії, відновили вихід журналу “Український Вісник”. Влада влаштувала несамовите цькування цих істинних дисидентів у пресі на радіо, телебаченні. Парткоми у виробничих колективах організовувати збори, мітинги з вимогами “видворіть” за межі союзу цих “відщепенців”, які заважали нормально жити і працювати радянському народу. Чорновіл і Горинь звернулися до керівників західних держав, щоби у випадку їхньої депортації вони не приймали їх. Вони хочуть працювати і будувати свою державу. Наш патріот і “дисидент”, коли Чорновіл-Лук’яненко, Кравчук і Фокін проголосили незалежність України, чкурнув в Америку і 15 років будував там щасливе життя. Ознайомившись зі своєрідним життєписом головного героя, маю певні ревнощі до нього. Коли мене у 1965 році чекісти і ректорат виключили з передостаннього курсу журналістики Франкового університету, я три роки не міг влаштуватися на найважчу та найчорнішу роботу. Навіть в асенізатори не взяли. А Вадимові, якого також відрахували з Київської консерваторії, ректор Андрій Штогаренко і КГБ порадили поїхати на рік на роботу у школу, привезти позитивну характеристику, перездати завалений екзамен і буде все гаразд. Одним словом, особливих проблем з працевлаштуванням не було. Це повідомляє сам Вадим. Думаю, що сказаного, наведеного достатньо, аби автор роману і головний персонаж подумали, порадилися, як вилізати з халепи, у яку потрапили. Сьогодні, у час страшної війни з московською ордою протиставляти частину нашої національної еліти іншій частині — це категорично неправильно. Вони разом творили сьогоднішню Україну. Я це знаю. Я живий свідок. Я був разом із ними. Друге. Знайдіть спосіб спростувати написані там небилиці і вибачитися перед рідними і близькими. Це безчесно і аморально базікати безвідповідальні речі про тих, кого уже немає. Вони не можуть опонувати вам. Знаю, що рідні обріханих готові позиватися до суду, щоби відстояти честь і гідність тих, хто заслуговує поваги.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
