Музи не мовчать · “Сучасний Ремарк, як і сучасний Гемінгвей, перебувають в окопах на українському Донбасі із нашивками ЗСУ”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Поезія комбатантів: невтраченість поколінь
Слово Просвіти, №15 за 2024 рік
Війна в Україні – це окрема тема в національній літературі, у багатьох інших чільних європейських та американських літературах; це пропозиція переосмислення того, яким має бути мистецтво у ХХІ столітті, аби завершити всі конфлікти та врятувати людство. У 1920-х роках саме тема війни відтіснила на периферію чимало інших, здавалося б, універсальних, актуальних тем, власне, через своє загострене побутування в усіх сферах людської діяльності, з 2014 року, хоча й до цього, з 2008 року, дещо ігнорована, набирала обертів.
Ірина ЗЕЛЕНЕНЬКА
Жалісливе сприйняття та ступорне зволікання у громадськості виникло на підставі імплементації в мистецтво проблематики війн і наслідків для людства, досвід і наслідки воєнних конфліктів зламу століть було трансформовано під знаком питання – чи можна уникнути війн? Ідалі – чи є війна жорстокою закономірністю для умовного перерозподілу чи боротьби зла з добром? Чи можна розщепити загрозу на стадії її ідентифікації? Українські письменники, безпосередньо пов’язані з бойовими діями (воїни, ветерани кількох хвиль війни, медики, воєнні журналісти тощо), волонтери, свідки боїв і атак на міста, нащадки воїнів (після Другої світової війни в СРСР їх називали підранками, за аналогією до поранених журавлят) опинилися в центрі літературного процесу (зі своєю правдою про арену гібридної й позиційної війни, про наступ і відступ, про полон і реабілітацію) і на його периферії водночас (на віддалі від тилу). Тому, аби тема війни в певний спосіб допомагала форсувати дипломатичну, фінансову й військову допомогу Україні, потрібно було б розвинути стратегії популяризації мистецтва про війну та її наслідки за кордоном, інтенсифікувавши програми перекладу. Звідси фіксуємо появу не надто відомого читацькому загалові публічного іронічного висловлювання про те, що сучасний Ремарк, як і сучасний Гемінгвей, перебувають в окопах на українському Донбасі із нашивками ЗСУ, що повторює у своїх виступах і оглядах Станіслав Новицький. Творчість комбатантів, учасників бойових дій впливає на розширення жанрової системи сучасної літератури (постали окопні щоденники, бліндажні записки). Зосібна, побільшало малої прози (великої та середньої батальної прози дещо менше, як і воєнної драми), есеїв та поезії, чи не найдинамічнішої форми літератури, що з’являється в окопно-бліндажних умовах і одразу ж потрапляє в усемережжя, медіа, в антології. Яскравіє тематичне оновлення сучасної української літератури, явленої з-під пера модерністів старшого покоління, авторів-міленіалів (після постмодерністів). Якою ж постає когорта мистців-воїнів? Їхня ява занадто глобальна, щоб бути несприйнятою як цілком окрема, сформована, така, що відтіснила тилового, мирного (іноді латентно диванного) автора. У письмі багатьох тилових авторів з’явилися слова, властиві лексикону військових (“трьохсотий”, “двохсотий”, “танчики”, “воги”), почуті з етерів, від військовиків, у рукописах воїнів іноді знаходимо абсолютну відсутність спеціалізованої лексики й бойової проблематики – і це сприймається як протест проти постійного виснажливого перебування в боротьбі, як емоційне згорання або ж як продуктивна ротаційна зміна, що додаватиме змісту поверненню на фронт заради продовження ефективної боротьби.
Але периферії письма в Україні насправді немає, про що свідчить творчість тих, хто писав у полоні, в окупації чи в окопі – або знакова творчість є, як і постать, або явище не відбулося. Нав’язаний тоталітарною критикою принцип віддаленості від центру як периферійності мусить відійти в небуття. Автор-воїн дещо дистанційований від автора-цивільного. Автор-цивільний може мати серед найближчого кола воїнів, які діляться досвідом і спогадами, аби пояснити перебіг подій. Сприйняті за допомогою візійно-емпатичного механізму, під впливом екзистенції та обсервації, твори вартісні вдається написати волонтерам і підранкам, постраждалим від війни. Фантазійне сприйняття війни з віддаленої, небіографічної позиції, у невистояній формі з невтоленими, романтичними емоціями (аби рупорно-вчасно), є більш численним; це, звісно, свідчення небайдужості, яке не становитиме значної художньої ваги (якщо не матиме формально-змістової довершеності). Тобто мілітарність, батальність, волюнтаристськість літератури посеред Європи в ХХІ столітті є об’єктивною. Поділ літератури доби війни на літературу комбатантів і некомбатантів своєчасний. До 2022 року баталії були локалізовані на сході України, гібридизована форма війни поширилася на всі терени; це відображали у своєму україноцентричному письмі талановиті тилові автори. Із 24 лютого 2022 року активним чинником відтворення бойових дій стала левова частка України, частина залишилася гібридним полем. Одностайною стала думка мистців про те, що війна в Україні – це ламана, яка могла би стати фатальною прямою, якби не ЗСУ, НГУ, ССО. Тому за воєнну проблематику взялися й ті автори, які до 2022 року не торкалися її, а також вони взялися за зброю. Звідси маємо зміни в моделюванні авторських концепцій, подібних до аналітичних образків і дайджестів, плачів матерів, голосінь удів і сиріт, молитов за Україну та її лицарство, страхітливих армагеддонічних прокльонів на адресу ворога, ораторій і солословоспівів на адресу українського воїнства, численних присвят конкретним героям (загиблим і живим), портретів і шкіців, закликових пророцтв, ліризованих програм розвитку України. І це поряд із традиційними жанрами балад, поем, пісень, послань, памфлетів, славнів (гімнів), од, легенд, монодрам, акростихів, загадок, у яких закодовані імена то героїв, то тиранів. Зрозумілим є внутрішній поділ воєнної літератури (за фазами війни, її інтенсивністю, ступенем відтворення у книгах), за тим, які з авторів стали вічниками, зниклими, а які продовжили боротьбу. Найяскравіших представників невтрачених (невитіснених, нерозстріляних) поколінь чимало, і ми не можемо дозволити собі травматичний досвід, у якому творчість героїв-захисників може стати/називатися забутою, знебутою чи витісненою. Ідеться, якщо прагматично, про кілька поколінь комбатантів. Книга Гліба Бабіча “Вірші й пісні” (2021), що з’явилася напередодні повномасштабної, наповнена фронтовими візіями першої фази війни, передчуттями другої, сподіваннями на перемогу, що звучить у поезії “Не схиливши в покорі коліна...”, де Україна явлена в камуфляжі, ведена за руку Богом. Ротаційний досвід не позбавив автора живильного оптимізму, однак поет залишив за собою право називати воїнів (добровольців) дітьми України: “Незалежно від щільності бою, / Не хвилюйся – все буде, як треба. / Що б не сталося, знаєш, завжди над тобою / Твої діти утримають небо…”. Найвідомішим віршем воїна-мистця й науковця Юрія Руфа (Дадака) став публіцистичний маніфест про гідність (він називав твори “віршованою пропагандою” й різко висловлювався про символізацію примиренства, нарікаючи на засилля зображень загиблого козака-низовика, який не виконав свою місію, та заплаканої дівчини-кріпачки), з ритмами, виписаними для музикування (чимало віршів поета стали рок-баладами): “Гідність для тих, хто гідний. / Воля для тих, хто вільний. / Мужність для тих, хто мужній. / Сила для тих, хто сильний. // Що може знати про Гідність той, хто її не має? / Що може знати про Волю той, хто її не знає? / Що може знати про Силу той, хто боїться Сили? / Кожному по потребах Доля чесноти вділить. // Кожному по заслузі, / Кожному по потребі. / Ким тобі в світі бути – / Вибір в руках у тебе...”. Ігор Мисяк після майданівського й бойового досвідів залишився романтиком і неоромантиком у поетичній та прозовій творчості (виданий окремо лише роман “Завод” (2022), інші твори – у періодичних виданнях); він лише тонко натякає на те, що трагіс війни й наділ неминучий для тих, хто вже бував у ньому. Урешті окремі рядки його поезії сприймаються сьогодні як пророцькі (а не лише самонавіювальні): “Глянь на мене ще один лиш раз, / Раптом завтра щось буде трагічно, / Дико і нечувано, незвично, / Глянь на мене ще один лиш раз. / Бо коли мене забудуть люди, / Пам’ять постирає імена, / Ти ж у мене будеш лиш одна, / Як мене усі забудуть люди...”. Фронтова поезія Максима Кривцова,
вміщена у “Віршах з бійниці” (2024), вражає то своєю межовою конкретикою, то несподіваною ліризацією (тут пророцтва – лише похідні й наслідкові), всуціль замішаною на максимально можливій чоловічій відвертості, на перспективах і ракурсах, на мазках із різних технік, на об’ємних контурах, на контрастах, покрізь які прослизає суперечливе майбутнє, у якому буде продовжено боротьбу, але вже без автора: “Моя голова котиться від посадки до посадки / як перекотиполе / чи м?яч / мої руки відірвані / проростуть фіалками навесні / мої ноги / розтягнуть собаки та коти / моя кров / вифарбує світ у новий червоний / Pantone людська кров / мої кістки / втягнуться в землю / утворять каркас”. У збірці віршів Іллі Чернілевського “Я птах між тенет” (2023) багато внутрішньої музики, зовні відчутна ваблива гармонія ритмів, а також акторське амплуа ліричного суб’єкта, який звільна бавиться смислами, відчуваючи минущість життя, закіль-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
