Наші обереги · “Саме на добу Гетьманщини припадає найбільший розквіт кобзарської справи”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Візитівка неповторного народного мелосу Дещо про українське кобзарство як феномен національної культури
Слово Просвіти, №15 за 2024 рік
Навіть незважаючи на гарячу фазу російсько-української війни, коли щодня відвойовується кожен метр захопленої ворогом території на сході і півдні, а рашисти планомірно обстрілюють міста і села, культурне життя в країні не затихає, тим самим демонструючи стійкість, незламність і зрілість української нації. На підтвердження цих слів, за кілька сотень кілометрів від лінії фронту, у місті Луцьку, пробилася життєдайним паростком ошатна книжка “Кобзарі”, що побачила світ у приватному поліграфічному підприємстві “Волинська друкарня”.
Тарас ГОЛОВКО
Унікальне за своїм змістом науково-популярне видання з’явилося завдяки старанням відомого серед шанувальників музичних старожитностей народного артиста України, бандуриста і кобзаря Володимира Єсипка. Виступивши в ролі редактора-упорядника, він наповнив книжку ґрунтовними статтями, присвятивши винятковому явищу європейської культури – українському кобзарству. З плином часу воно перетворилось на кобзарське мистецтво, яке поширилось у світі (насамперед там, де компактно проживали емігранти-українці), відіграючи роль своєрідної візитівки неповторного народного мелосу.
Кобзар, народний артист України Володимир Єсипок
Видання відкривається статтею “Кобза і бандура”, написаною свого часу кобзарем, композитором і письменником Миколою Литвином. У ній автор досліджує походження старовинних музичних інструментів, які століттями використовувалися самобутніми музикантами – кобзарями для музичного супроводу народних думі пісень. Найпоширеніші з них дійшли до нашого часу, зокрема, “Утеча трьох братів з Азова”, “Самарські брати”, “Маруся Богуславка”, “Іван Богуславець”, “Самійло Кішка”, “Олексій Попович”, “Іван Коновченко”, “Прощання козака”, “Соколя”, “Сестра і брат”... Автор аналізує чимало рідкісних першоджерел, з яких постає потужний духовний струмінь, дбайливо виплеканий не одним поколінням народних співців – справжніх носіїв культурного коду української нації. Микола Литвин відшукав в архівах рідкісну статтю Павла Тичини, написану в 1940 році з нагоди 50-річчя з дня смерті одного з найяскравіших кобзарів позаминулого століття Остапа Вересая. Цитований Литвином абзац з написаного поетом-класиком про уславленого виконавця народних дум, історичних, побутових, жартівливих та сатиричних пісень відображає становлення цього жанру музичного мистецтва в умовах фактичного національного гніту впродовж чотирьох минулих століть: “Історія кобзарства на Україні, як і всяка історія, не являє собою чогось рівного, гладенького. Історія кобзарства переживала різні етапи розвитку: наростання, розквіт і занепад. А відповідно до цього весь час мінявся і самий образ кобзаря – від активного, бойового до підтоптаного нуждою, злиднями побитого і навпаки”. На думку Литвина, саме на добу Гетьманщини припадає найбільший розквіт кобзарської справи, коли українці відчули волю і в пам’яті народній закарбувались на віки імена тих, хто заради неї віддав власне життя. У другій статті Миколи Литвина “Мов тихий шелест козацьких хорогов” тема зародження кобзарського мистецтва в середні віки доповнюється цікавою авторською розповіддю про часи Руїни, коли українська людність потрапила у московське колоніальне ярмо, що одразу ж знайшло своє відображення у пісенній народній творчості. Автор переконливо доводить, що, приміром, такі пісні як “Про правду і неправду” чи “Ой, біда, біда чайці-небозі” виникли як реакція на трагічні обставини для українського народу, змушеного через недалекоглядність своїх провідників терпіти приниження і сваволю російських поневолювачів. Литвин захоплюється тогочасними кобзарями, особливо тими з них, хто у важкі часи не змирився з колоніальним рабством, зберіг людську гідність і не йшов на компроміс із власною совістю, відмовившись прислужувати московським зайдам. Серед них згадується Остап Вересай, який, на відміну від Олексія Розума (майбутній граф Розумовський – фаворит імператриці Єлизавети) чи Григорія Любистка, не принижувався, а виконував перед панством на бандурі неприємні для їхнього вуха бунтівливі пісні. І, напевне, є Божа справедливість до тих, хто морально не занепав, не протиставив себе упослідженому народу, а розділив з ним гірку долю. “До могили Любистка, так приголубленого царицею, народ вже давно забув стежку – ніхто не знає, де, в якій землі спочиває “двору її імператорської величності співаної музики тенорист і російський дворянин Г. М. Л.”, на могилі ж Остапа Вересая з ранньої весни до пізньої осені яріють живі квіти всенародної любові”, – підсумовує Микола Литвин життєву місію знаменитого незрячого кобзаря, який назавжди залишиться для українців справжнім моральним авторитетом. Стаття “Кобзарі-бандуристи ХІХ – початку ХХ століття”, представлена у книзі, належить братам Мішаловим. Один із них мешкає в Торонто (Канада), інший – в Сіднеї (Австралія). Ця ретроспективна історична розвідка дає повне уявлення про творчість відомих українських кобзарів з минулих століть, котрі за життя постійно викликали інтерес не лише у місцевої публіки, а й багатьох письменників, композиторів, мистецтвознавців і художників. Саме завдяки записам, публікаціям у тодіш-
Портрет кобзаря Михайла Кравченка, 1908 рік. О. Сластіон ніх газетах і журналах, а ще малюнкам, які збереглися до наших днів, широкий читацький і глядацький загал має змогу зануритися у давні часи, коли російське самодержавство одверто здійснювало культурний геноцид стосовно українського народу, забороняючи або переслідуючи кобзарів як виразників нескореності українського духу. Автори розкривають низку маловідомих фактів про зародження кобзарства в різних регіонах України, насамперед на Полтавщині, Сіверщині і Слобожанщині, широко використовуючи у своїй розповіді записи відомого етнографа, графіка і педагога Опанаса Сластіона, зроблені ним під час етнографічних експедицій Україною. Ще навчаючись у Петербурзькій академії мистецтв, він у середині 70-х років позаминулого століття відвідав Пирятинський і Лохвицький повіти Полтавської губернії, де намалював портрети кількох кобзарів і записав від них багато народних дум. Ці та інші портрети кобзарів, майстерно виконані Опанасом Сластіоном, були використані братами Мішаловими в якості ілюстрацій до тексту публікації. Читач має змогу побачити портрети таких кобзарів як Семен Зозуля, Петро Неховайзуб, Трифон Магадин, Дмитро Скорик, Остап Калний, Микола Дубина, Самійло Яшний, Опанас Савченко, Іван Жовнянський, Михайло Кравченко, Федір Кушнерик, Петро Сіроштан, Степан Пасюга, Павло Гащенко... Усі портретні малюнки датовані 1876–1910 роками. Приміром, кобзаря Самійла Яшного, якому тоді виповнилося майже дев’яносто років, Опанас Сластіон зустрів на ярмарку в Миргороді. У репертуарі вибіленого сивиною кобзаря було дві думи “Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі”, “Бідна вдова й три сини”, а ще історична пісня “Дівка-бранка”. Сластіон зобразив Яшного під час гри на бандурі в присутності дівчинки-поводирки, яка прихилилась до руки бандуриста. Іншого кобзаря – Михайла Кравченка з Полтавщини – художник-етнограф намалював у профіль та ще й написав про нього велику за обсягом статтю “Кобзар Михайло Кравченко і його думи”, опубліковану журналом “Кіевская старина” (“Київська минувшина”) в 1902 році. Одним із учнів Михайла Кравченка був Федір Кушнерик, який самотужки навчився грати не лише на бандурі, а й на скрипці і фісгармонії. Він дожив до тих часів, коли більшовики в Україні силою захопили владу і музикант-виконавець змушений був змінювати свій репертуар відповідно до вказівок і наполягань правлячої партії. Його лояльність була оцінена, бо під кінець 30-х Кушнерика прийняли до Спілки письменників України. Ще раніше Опанас Сластіон, як дізнається читач із розповіді братів Мішалових, створив портрет цього кобзаря, використавши в графічній композиції мотиви однієї зі створених ним пісень. Утиски національної культури українців у російській імперії поступово трансформувались у радянську, починаючи з 20-х років минулого століття, і часто набували ганебних проявів. У статті “Запорізький марш” диригента, художнього керівника Національного академічного оркестру народних інструментів України, народного артиста України, лавреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Віктора Гуцала розповідається про один із таких прикрих епізодів, що трапився у так звані застійні роки. В публікації згадуються перипетії, що розгорнулися навколо “Запорізького маршу”, коли в 1969 році на сцені Національної опери його вперше було виконано видатним кобзарем, композитором Євгеном Адамцевичем. Цей музичний твір вразив усіх присутніх на концерті, викликавши бурю овацій. За словами Віктора Гуцала, мелодія спонукала його написати новий твір, на основі цього маршу, для виконання цілим оркестром, укомплектованим різними музичними інструментами. Але не так сталося, як гадалося. Напевно, хтось у високих партійних комітетах виявив “політичну пильність”, угледівши в “Запорізькому марші” мотиви пісень січових стрільців. Трохи прозвучавши на радіо в оновленій версії, марш, тишкомнишком, фактично заборонили, бо розмагнітили плівку, а Віктору Гуцалу ще й довелось змінювати місце роботи. Підсумовуючи свої сумні спогади, пов’язані з роботою над новою інтерпретацією “Запорізького маршу”, уславлений диригент насамкінець зазначає: “Високохудожність маршу давала привід окремим людям говорити про те, що начебто марш був написаний великим Бетховеном, на замовлення гетьмана Розумовського. Звичайно, це було приємно чути, але думаю, що геній народу здатний створити такі шедеври, які стають мистецькими пам’ятками і захоплюють слухачів протягом багатьох століть”. Так історично склалося, що не в усіх регіонах України кобзарське мистецтво розвивалось рівномірно. Власне з цієї констатації і починає статтю “Традиції кобзарського мистецтва у здобутках волинських бандуристів” мистецтвознавиця Наталія Чернецька. Діяльність перших бандуристів на Волині припадає на кінець 20-х та 30-х років ХХ століття. У цей період зазвучали музичні твори, сповнені душевного піднесення, у виконанні таких відомих бандуристів-волинян як Данило Щербина, Кость Місевич, Дмитро Гонта, Модест Левицький, Ганна Білогуб. Саме з їхніми іменами пов’язане зародження бандурного мистецтва у волинському краї. Особливий внесок у цю справу, як вважає авторка, вніс письменник, громадський діяч, лікарі педагог Модест Левицький, який на межі двох століть, зацікавившись грою на бандурі, створив перший в історії Луцької української гімназії гурток бандуристів. Після поразки української революції і вимушеної еміграції, Модест Левицький, працюючи викладачем української мови й лікарем в Українській господарчій академії вм. Подєбрадах у Чехії, у 20-х роках відвідував школу гри на бандурі при товаристві “Кобзар”, організованій відомим бандуристом-віртуозом Василем Ємцем. У спогадах про М. Левицького В. Ємець, зокре-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
