Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
На часі · “Небайдужі люди відбили літери з булґаковської цитати на пам’ятному знаку та пошкодили дошку на іншому кінці парку”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Булґаков і Череватенко Хто для бучанської влади цінніший?

Слово Просвіти, №15 за 2024 рік

Закінчення. Поч. на стор. 1 “Чотири оповідання про надію” М. Бажана та їх дослідження. А ще Рільке перекладав “Слово о полку Ігоревім”. А ще є величезна кількість перекладів Рільке українською, що робить його близьким і зрозумілим для багатьох українських читачів. А ще дуже цікавився українським фольклором, історією Козаччини. А ще… Отже, повернемо собі й Р. М. Рільке? А якщо без жартів, то не завадило би, певно, відкрити меморіальну дошку чи назвати вулицю/провулок іменем Рільке в Києві, а тим паче – в Харкові, Кременчуку, Полтаві, які так потребують нових назв і пам’ятних місць у контексті декомунізації, дерусифікації та наших декларацій про європейський політичний і культурний вектор. Попри належне відзначення в Україні Райнер Марія Рільке для нас і надалі залишиться геніальним австрійським митцем. Як хай собі надалі залишаються російським письменником Міхаїл Булґаков та російським композитором – Пьотр Чайковскій. Визначними, геніальними, але не нашими. Не збираємося применшувати естетичну цінність їхньої творчості, підважувати їхню велич у росії чи світі. Але українці не повинні, роззявивши рота, мавпувати в цьому росіян чи європейців, азійців, африканців та ін. А сприймати і цінувати Булґакова та інших російських митців, так само як і визначних представників інших культур, крізь призму того, як вони бачили й зображували нас, як донесли до світу інформацію про нас, яка це була інформація тощо. Видається, що в цьому сенсі Чайковський і Булґаков набирають мізерну кількість балів. Тотальна захланність російських імперців і мічення ними територій І все-таки: чому російських митців уперто, заповзято намагаються зробити українськими, а про польських чи інших митців – прихильників України – навіть не заїкаються? Можливо, тому, що лише російська/радянська імперія протягом ХІХ–ХХ століть послідовно мітила завойовані території символами своєї культури, нав’язувала колонізованим етносам велич, першість російської культури та вторинність національних культур через установлення пам’ятників, меморіальних дошок, називання населених пунктів, вулиць, бібліотек, філармоній тощо їх іменами, друком велетенськими накладами їх творів? А ще опосередковано – через фінансування популяризації російських митців у світі, перекладом і друком за російські/радянські кошти видань “великих” російських митців, через гастролі Бальшова театру з постановками лише російських опері балетів. Тож вір і не сумнівайся, громадянине СРСР, що російська культура не лише велика, а й єдино потрібна тобі. У крайньому разі, твоя тубільна культура без російської буде неповною, вторинною, для хатнього вжитку. І це стосувалося не лише українців, а й інших етносів радянської імперії. Для чого, наприклад, було зводити в наказовому порядку театри опери й балету в усіх республіках? Аби наближати народи Закавказзя й Центральної Азії до “чужої для нашої ідеології” західної культури? Чи для того, аби абсолютну більшість репертуару становили опери й балетні постановки російські автори, національні ж – мізерну його частку? З одного боку, нібито створювалися національні опера й балет, із іншого – відбувалася тотальна русифікація культурного простору. Аж до того, що й національна еліта почала вірити, що без російської культури, російських митців їх власна культура неможлива. Попри вперто декларовану світову велич передусім Толстоєвського, імперськими символами в національних “провінціях” були пам’ятники Пушкіну (Пушкін – наше всьо) чи пов’язані з його іменем топоніми. Які в’їдалися аж до того, що мешканці закарпатського села відмовляються перейменувати нав’язану назву Пушкіно, повернувши первісну та справді поетичну назву – Новий Вербовець. Чимось нагадує тривалу відмову повернути не менш поетичну назву Горішні Плавні замість Комсомольська. Можливо, люди перестали читати поезію та відчувати поетичність і ведуться лише на “брендові”, пропагандистськи розкручені імена й ідеологеми? Булґаков – бучанське “наше всьо” Але не Пушкіним єдиним. За найменшої нагоди імперія намагалась помітити територію також іншими іменами тих, хто утверджував її владу на загарбаних територіях чи репрезентував справжню чи уявну велич російської культури (колись тут був чи міг бути, проїжджав, щось про це місце писав тощо). Таке мічення території за інерцією тривало й після розпаду СРСР, усіляко стимулювалося росією та її явними і прихованими симпатиками в Україні. Зокрема й іменем Булґакова. Зокрема в Бучі. Бо, мовляв, батько письменника купив тут землю, збудував дачу, а письменник на літніх канікулах тут нібито бував. Зауважмо, що жодного впливу, вияву перебування юного Міхаїла на бучанських теренах у його творчості дослідники не відзначають. Але ж: “велікій Булґаков” був на цій землі, яка навічно освячена його ступнями, невитравною аурою його геніальності! І от у 2011 році з радісним обличчям вічний мер Бучі А. Федорук на місці давно знищеної дачі Булґакова-батька відкриває пам’ятний знак із профілем письменника та якоюсь його “глибокодумною” цитатою-сентенцією. Тепер це вже й не місце колишньої дачі, а парк імені Булґакова. А з іншого його боку з’являється ще одна брила з дошкою, яка повідомляла, що “ось тут стояла…” Все це якраз з боку в’їзду до Бучі від Блиставиці й Гостомеля. Коли рускі заходили в лютому-березні 2022 року якраз із цього боку в місто, як їм було не зрадіти, побачивши й постаменти-брили, і профіль Булґакова, і його імені парк: фактично до себе додому зайшли! Не сумніваймося: ґлорифікація російської культури та її діячів у незалежній Україні була потужним стимулом для російського вторгнення у 2014-му та повномасштабної агресії у 2022-му. Заглянув у Вікіпедію, що ж там написано про пам’ятники та історичні пам’ятки в Бучі та про визначних культурних діячів міста, бо на офіційному сайті міста можна Знак із вирваною дошкою (нібито демонтований) хіба що прочитати про давно зруйновану дачу художника М. Мурашка. Складається враження, що про неї йдеться лише з тієї причини, аби “плавно” перевести увагу на… правильно, М. Булґакова, який на веранді цієї дачі виконував ролі й був режисером у театральних постановках. А потім значно розлогіше йдеться про поважного письменникового батька, викуп ним ділянки та зведення чималої дачі. У вікіпедійній статті йдеться про те, що на стадії руйнування, знищення перебувають архітектурні пам’ятки: дача Штамма у вигляді замку, “не менш вишукана” дача “відомого київського адвоката” Неметі та його дружини, акторки Інсарової, а ще будинок Лясковського 1897 року (офіційна дата заснування Бучі – 1901 рік), “дача академіка Є. О. Патона, садиба проф. В. Б. Камінського, кілька дерев’яних будинків з мереживним оздобленням кінця XIX – початку XX століття”. Вже за головування теперішнього мера “в середині 2000-х років було безповоротно знищено дачний будинок композитора Л. Ревуцького”. Мабуть, для того, аби створити дитячу школу мистецтв імені Левка Ревуцького. І ось на тлі знищення чи доведення до грані знищення всього, що пов’язане з українською культурою, відроджується й ушановується все, що нагадує про великого російського письменника Булґакова. Парк і досі офіційно – парк імені Булґакова (інформації про його перейменування ніде не зустрічав). Небайдужі люди в листопаді 2022 року, під впливом всього пережитого за час окупації (досі достеменно мешканці міста не знають, де в час окупації переховувався бучанський мер), відбили літери з булґаковської цитати на одному пам’ятному знаку та пошкодили дошку на іншому кінці парку. Допомогли, можна сказати, мерії. Одначе не так сталося, як гадалося. КП “Бучазеленбуд” подало заяву до поліції про акти вандалізму щодо пам’ятних знаків М. Булґакову. Не знаю, яка подальша доля цієї заяви. Можливо, міська влада хотіла, щоби все відбулося за процедурою, прийняти відповідне рішення міськради? Проте вже квітень 24-го, а про якийсь офіційний акт від міськради не чути. А про пам’ятні знаки у Вікіпедії пишуть, що буцімто вони демонтовані. Хоча брили-одоробла й далі стоять із обох кінців парку, як і стояли після листопада 2022 року. Тобто після “акту вандалізму”, без меморіальної дошки на одній брилі та без мудрої цитати, але все так само із профілем письменника на іншій. Нібито ситуація вирішилася, хай і наполовину, сама собою. Так-то воно так, та тільки трошечки не так. Парк і надалі імені Булґакова (про інше не чув). У Вікіпедії, у статті “Буча”, є окреме покликання – “Пам’ятники Бучі”, а в ньому (мабуть, як результат офіційних планів міської влади) в самому кінці зазначається, що міськрада “визначила для перспективного розвитку земельні ділянки: – для відтворення та обслуговування садиби музею М. Булгакова (вул. Інститутська, 55-А) <…>”. Чи не встигли зачистити всі зашкварні попередні плани? А чи ці плани й досі залишаються чинними й перспективними? За баришами місця для Л. Череватенка в Бучі не видно У зв’язку з цим згадалася одна нещодавня ситуація. Продає на бучанському ринку яблука один цікавий дядько. В якийсь момент він придбав кілька гектарів землі на Вінниччині, засадив яблунями та з допомогою місцевих родичів вирощує й, відповідно, збирає добрий урожай яблук. Потім від кінця осені до кінця весни сам їх і продає. Багато цікавого розповідає і про власне минуле, і про минуле Бучі. Міс- Скульптура в парку імені Булґакова цевим суржиком, але дуже близьким до літературної української. Та я був вражений, коли він на звернення до нього російською мовою раптом почав відповідати жінці так само російською, час від часу натужно добираючи російські слова або ж вимовляючи на російський манер українські. На моє зауваження, що ж він так підлаштовується під російську, адже в Бучі всі, зокрема російськомовні, чудово розуміють його рідну українську, він спочатку зашарівся (хоча й без того здоровий рум’янець укриває його щоки) та змовчав. Завелася натомість російськомовна дама. Коли вона відійшла, дядько повідомив, що йому, мовляв, неважко піти назустріч “побажанням” клієнтів. Блискавично виникла аналогія з бучанською владою: гроші – понад усе (в дядька, безсумнівно, чесно зароблені). Заради них можна й на російську перейти, й висловити думку, яку вам потрібно (какая разница!), й ушановувати пам’ять російського письменника-імперця в минулому та продовжувати це робити й зараз, бо ж під це, очевидно, йшли (а може, й далі йдуть) добрячі “сірі” кошти, а заодно можна попіаритися на імені “всесвітньо відомого” митця. Що мер нічим не відрізняється від дядька з ринку, зрозумів, коли він, історик за фахом, на серпневій учительській нараді, із залученням аж самого міністра освіти й науки, повідомляв, що мерія щось там звела на вулиці “Лесі Українки”. Й зовсім не складається в так хитромудро влаштованих, коли йдеться про прибуток, головах думка, що їх поведінка, як двічі два, заохочує окупанта до “освобождения братьев”, закликає його в Україну. А так ніби хороші дядьки. І щиро дивуються: що ті кац@пи забули в нас, що тут шукають? На вікіпедійній сторінці згадуються визначні постаті української культури, пов’язані з Бучею, серед них чимало й сучасних. На офіційному сайті є перелік почесних громадян Бучі. Ні там, ні там не побачив імені Леоніда Череватенка, лавреата Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, який десятки років прожив у Бучі, похований на Бучанському кладовищі. Будинок його згорів, кажуть сусіди, які й не знали, що Льоня – це Леонід Череватенко, визначна постать української літератури, літературознавства й кінематографу. В Ірпені в ході декомунізації та дерусифікації, їх чергової хвилі після лютого 2022-го, одна з вулиць отримала ім’я Л. Череватенка. В Бучі – жодної згадки про таку вулицю, навіть на перспективу. Мимоволі задумуєшся: а може, це не безголов’я, не примітивна зацикленість хитруватого дядька-хохла на матеріальних баришах, із тезою “какая разница” у сфері культури, а цілеспрямована й наполеглива проросійська діяльність у цій галузі? Микола ВАСЬКІВ

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин