Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Палітра · “У мене багата фантазія, я виріс в селі Татарів біля Ворохти, а там чудова природа”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Захоплений словом, пластикою, кольором

Слово Просвіти, №15 за 2024 рік

Я знайома з Богданом Білінчуком ще відтоді, коли він надрукував у молодіжній газеті “Молода Галичина” свою замальовку “Паркетна дошка”. Тоді навколо газети об’єднувалось чимало молодих літераторів, діяло обласне літоб’єднання “Гроно”, яким я керувала. Тоді велися жваві розмови про літературні події, про мистецькі цінності. Це все дуже цікавило Богдана. У 1994 році він видає свою першу книжку прози “Ключі”, потім “Черевички”, а згодом повісті “Львівський кентавр” і “Кентавр повертається”. Захоплюючись художнім словом, Богдан працює хірургом. У 2018 році стає членом Національної Спілки письменників України. У Богдана Білінчука багатосторонні зацікавлення. Ще з юних літ він любив малювати, його дитинство минуло в Карпатах, тож закономірно, що очима й серцем він увібрав красу, легенди і побут цього мальовничого краю. Як згадує сам митець, він завжди любив казки, напевно хотів і надалі жити в казці, тому любив фантазувати, вирізати з дерева, створювати казкові образи – костюми, що приносили йому перші премії в школі. Та навчатися малярству у той час немає в кого, та й батьки заохочують його до іншої професії. Богдан закінчує Івано-Франківський медичний інститут, лікувальний факультет, і працює хірургом. Але мрія стати художником не полишає його. Вона стає його покликанням. – Богдане, розкажи про перші кроки до здійснення своєї великої мрії. – Потяг до мистецтва я відчував завжди. Тож коли працював в Челябінську хірургом, куди поїхав сам, бо тут не знайшов роботи за спеціальністю, я відвідував студію, де навчався рисунка. Тоді я вперше виліпив з пластиліну кілька скульптурних робіт. Це був дружній шарж на моїх колег. Я намагався в малій формі скульптури відтворити характер людини, її поведінку, манери, передати це гротескно, щоб було цікаво і смішно, бо це запам’ятовується. Фігури моїх героїв з короткими руками і ногами, пластично я так відчуваю те, що ліплю. Цю манеру вислову в малій формі скульптури я зберіг досі. І коли приїхав до Львова, то вперше заявив про себе в 1981 році на виставці у Львівській картинній галереї роботами “Операція” і “Дружній шарж на лікарів”, що були створені ще на Уралі в 1979 році. – Богдане, чи не було тобі лячно входити у львівське мистецьке середовище? – Звичайно, це все не так просто. Я постійно шукав себе, думав про самовираження, вдосконалення свого стилю. У цьому допомогли мені досвідчені митці, з якими я запізнався: Еммануїл Мисько, Дмитро Крвавич, Василь Одрехівський. Вони, як класики скульптури, були добрі до мене. Я бував у їхніх майстернях, бачив, як вони працюють, слухав їхні поради. Еммануїл Петрович навіть відвідав мою майстерню, оглянув мої роботи. Я отримав схвалення і підтримку, а також пораду – не захоплюватися спрощенням пластики, а тяжіти до скульптури. – На виставках притягують увагу твої скульптури жінок, вони такі пишні, “рубенсівські”, земні. Розкажи про них. – Ці твори розповідають про моє шанобливе ставлення до жінки як до найкращого творіння Бога. Пластика жіночого тіла – це вершина досконалості. Вона стимулює творчість багатьох митців. Я зображаю жінку в різних іпостасях, сюжетах: жінка в побуті, на природі, в роботі, на дозвіллі… Мої твори розказують про жінок те, про що вони іноді самі не здогадуються. – Ти любиш ліпити тварин. Чим вони тебе приваблюють? – Тварини цікаві і пластичні, у них різна форма, своєрідна поведінка, схожа на людську. Наприклад, птахи. Вони гніздяться, створюють сім’ї, б’ються, сваряться, допомагають одне одному. Мої композиції “Пташиний базар”, “Весна”, “Добрий кіт”, “Нахаба” та інші подобаються людям, бо вони впізнають у них щось своє із характеру чи поведінки. Про ці роботи часто кажуть, що вони, як живі, бо поєднують усмішку, жарт, гротеск і щиру емоцію. – У малій пластиці скульптури у тебе є цикл політичних робіт… – Так. Мене цікавить все, що робиться в світі і в мистецтві. Ми не можемо стояти осторонь нашого часу, бо він проходить через наше серце, а воно тривожиться і болить. Взяти хоча б мою роботу на “Осінньому салоні-23” – “Бартер на F-16”. Це я гротескно пропоную поміняти руку путіна на літак F-16. Або твір “Баден-Баден” – це про політичні відносини в Європі між першими особами держав. Митець повинен бути не байдужий до того, що відбувається в його країні. Мені цікаво створювати такі роботи, бо в них я відображаю суспільні настрої нашого тривожного часу. – Розкажи ще про живописні твори, адже вони презентуються на виставках разом із скульптурою малої форми. – Я самоук. Багато вчився, читав книги про мистецтво, цікавився сучасним світовим мистецтвом, регулярно відвідував виставки творів художників. Двадцять років тому почав малювати картини. Спочатку пастельними олівцями, згодом перейшов на олійні фарби. У мене багата фантазія, я виріс в селі Татарів біля Ворохти, а там чудова природа. Вона закарбувалась у моїй пам’яті, в серці. Тож колір веде мене, щоб на площині була рівновага в усьому, щоб висвітлювалась ідея твору. Мене цікавить створення оригінальних робіт, які були самобутні і неповторні. Прагну, щоб кожна нова картина несла новизну як в ідеї, та і у виражальних засобах, у кольорі і в техніці виконання. Згадується мені 2004 рік, коли на виставці “Весняний салон” вперше була представлена моя живописна робота “Карти”. Тоді відомі художники Євген Манишин, Олег Крохмалюк, Тарас Янко позитивно відгукнулись про цей твір. Я малюю чистими кольорами, які відображають мій задум, акцентую увагу на живописному середовищі, вводжу народні мотиви в картину, а це – гуцульська доріжка, побутові речі в кімнаті. Усе це створює атмосферу життя, де відбувається подія. – Ти любиш виставляти свої полотна на багатьох виставках. – Звичайно. Для художника це можливість показати себе, переконатись, що тебе сприймають глядач і твої побратими, і те, що ти ідеш уперед. У 2008 році я став членом Спілки художників України. Ця подія дала мені крила. У мене більш 200 пастельних робіт, 70 – олійних. Я брав участь у 103 різних виставках, з них 13 – персональні. Люблю відчувати, що я у творчій формі, а фантазія – це моя природна стихія. – Як вважаєш, що для художника головне? – Думаю, що в серці художника має бути чутливість до світу. Звичайно, академічні основи дуже важливі, але треба вміло ними користуватись. Завжди займатись самоосвітою. Не втрачати відчуття кольору, простору, творити художній образ, який би спонукав до роздумів про життя, кликав до чогось високого, духовного. У моєму живопису домінують колір, завершений композиційний простір і сюжет. Сюжет, як правило, є іскоркою гумору. Взяти хоча б мою картину “Фламінго”, в якій я зміг передати елегантну пластичність, різноманітність птахів, які танцюють, клюють, спілкуються. Це начебто веселка кольорів життя, радість існування всього живого на землі. – Хто першим зазвичай бачить твою закінчену роботу? Чи сприймаєш поради або критику? – Звичайно, дружина Оксана, з якою ми разом вже 25 років. У неї бездоганний смак, відчуття прекрасного. Вона як справжня подруга підтримує мене і дає цінні поради. Я їй довіряю. Моє мистецьке захоплення знаходить щирий відгук у її серці. Спілкувалася Марія ЛЮДКЕВИЧ

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин