Доля · с. 10сторінка оригіналу ↗
ДОРОГИ ЖИТТЯ МОГО РОДУ
Слово Просвіти, №16 за 2004 рік
Дарина та Іван Гончаренки
“ПОКАЗУЙ, ДЕ ТВОЄ ЗОЛОТО!” Про страшні часи голодомору та сталінські репресії розповідала мені мати Дарина Григорівна, яка народилася 1908 року в селі Тимки Оржицького району на Полтавщині. Батько її був одним із тих українських хліборобів, котрі годували хлібом не тільки Російську імперію, але й інші країни світу. Велика родина (батьки й восьмеро дітей) жила небідно, бо все в господарстві було зроблено й вирощено своїми руками. У кінці 20-х років землю і все нажите добро відібрала у них жорстока сталінська влада. Болісно сприйняли це батьки і невдовзі по тому померли, а більшість дітей, зневірившись у нових порядках, покинули село, а разом із тим надію — займатися хліборобською справою. У цей скрутний час усміхнулася доля осиротілій Дарині Григорівні: полюбила й одружилася з Іваном Гончаренком, майбутнім письменником. Саме тоді, 1928 року, як він потім розповідав, його вірші в лубенській районній газеті помітили Павло Усенко та Терень Масенко. Поета-початківця викликають учитися до Харкова. Тож Іван Гончаренко поїхав до тодішньої столиці України, а його молода дружина ще деякий час працювала у колгоспі; потім вирішила їхати до чоловіка. І ось у сукні, перешитій із спідниці, та в чоботях, бо іншого взуття не було, приїжджає до Харкова. Там молоде подружжя живе в гуртожитку на Клочківці в одній кімнаті зі студентами, маючи лише невеличкий столик і ліжко за ширмочкою. Молоду сільську жінку здивувало місто. “Бувало, — згадувала Дарина Григорівна, — йду по вулиці Сумській, а на будинку ЦК — портрети Сталіна і Кагановича, аж на два поверхи на великих полотнах намальовані. Іду і думаю: Боже! Які ж ми маленькі проти цих вождів, чи ми вже нічого не варті, чи такі, як пилинка... Скрізь кажуть, що індустрія йде, що так будується країна, і всі з села пішли вже на цю індустрію: і дівчата, і хлопці. Дехто з чоловіків приїжджав. Так і Яків, сестри Ганни чоловік, приїхав: “Де б мені працювати, щоб у село посилати гроші, щоб вижила жінка моя з трьома дітьми?” Коли народилася донечка Наталочка (1930 р.), виділили маленьку кімнатку на сьомому поверсі гуртожитку на вулиці Чернишевського. Я й раділа, що окрема кімнатка. Але що ж? Ліфта не було, а підніматися з маленькою дитиною на сьомий поверх важко, бо поверхи високі. Поруч зі сходами — зали, де відбувається навчання. А ще біля нашої кімнатки — кухня й умивальник для студентів, тому постійний гамір, брязкіт і метушня не давали спокою дитині. То я й кажу Вані: — Тобі кращу кімнату не могли дати? Так він сміється й каже: — Ти що? Це ж добре, бо у вікно видно Петровського! (Г. І. Петровський — Голова ВУЦВК, “всеукраїнський староста”. — О. Г.). Справді, з нашого вікна було видно садибу, огороджену кам’яним муром. У саду гралися діти. Казали, що там є і прийомні діти. Ну що жмені з того, що я бачу Петровського садибу, що він там живе? Мені ж дуже важко було, а це ще захворіла дитина — запалення вушка, і в мене трапилося запалення вуха, то обоє й плачемо в кімнаті. Дивився Ваня на наші муки, а потім і каже: “Їдь у село!” Купили ми для дитини лозову колиску, і він мене відправив до своїх батьків на Полтавщину. Якраз у них була лошиця, батько Ванин виїхав за мною на станцію Гребінка і привіз мене із цією лозовою колискою у село Яблунів. Це був 1931 рік, точно, бо я ще груддю годувала дитину. Зайшла в хату, подивилася — щось так бідненько все. Нікого не було: мати пішла до лікаря із хворими зубами (Дарина Григорівна називала свекра та свекруху батьком і матір’ю). Мотрона, сестра чоловіка, кудись пішла. Виходжу на вулицю, а люди там кажуть: “Чого ж ти приїхала, коли тут голодовка, тут же голодують люди і дуже погано! Тепер оце розбирають навіть індусів (Називали індусами тих, хто не йшов у колгосп. Так, значить, у цих одноосібників забирали вже все останнє). Он повезли все від сусідів. Так забрали навіть буряки із погреба, і в коробці була чи гречка, чи щось таке — усе забрали”. Ну, я й зажурилася, що тут люди голодують, хоча ще опухлих людей не було. Це ще тільки люди казали, що дуже голодують — забирали в них усе. А вночі почула, що когось десь вивозять і люди голосять і плачуть. А я в хатинці (мала кімната) сплю і дитина біля мене, годую її груддю. Плачуть… Думаю, що ж воно — і вночі такий неспокій, і місяць світить надворі, і зорі сяють, а люди поділилися: одні стали такі якісь злі, а другі — чи не мають ніяких прав, чи що воно таке. Ну, як я, значить, одну ніч пожурилася, вийшла на вулицю, а всі, хто мене побачить, кажуть: “Їдь скоріше звідсіль! Тут таке робиться! Вивезли оце Сергієнка, із хутора взяли, кинули у яр його, а тоді ще кудись подалися. Мабуть, по інших хуторах”. Ну, добула я до вечора. Полягали спати. Коли вночі йдуть якісь люди, дуже багато, у хату. Я почула тільки, що кажуть: “Так де ж вона?” А хто ж це, думаю, “вона”? Це я чи хто? Там Мотрона, батько і мати у великій хаті (велика кімната). Чую голос: “Гукайте її”. Я тоді якось так злякалася, що це ніч і мене з дитиною кудись можуть вивезти. Відчинили двері до мне і так грубо: “Туди! До сундука веди свого!” А я стою, взяла жакетик, але в сорочці, і так незручно, та злякалася і йду до них. Питають: “Де твій сундук?” Повела їх у хижку, така комірчина була, і думаю: що ж мені робити, і що від мене хочуть. Один сідає біля мене й каже: — Показуй, де твоє золото! А я кажу: — Так у мене золота немає. — А в батька твого? — Так, — кажу, — треба було іти до батька, коли він був живий. Зараз уже батька немає і нічого ніде немає. Чую, мати просить: “Та не займайте її”. Він наче не чує, наказав викладати все із сундука, і сам почав щось там крутити, розгортати. А я ж переживала дуже, що мені сестра Ганна (вона жила із сім’єю тут же, у Яблуневі) принесла синів костюм та сказала: “Нас уже розкидали, так хоч костюм передаси Михайлові на Донбас, він уже там працює, влаштувався”. Так мені шкода, що цей хлопець, який риється у моїх речах, забере цей костюм, то я його так закрутила в якусь лахманину та й кинула знов у сундук. А він посидів, посидів та й каже: “Ну ладно, складай усе!” Це був Цокотилів. У селі жила баба Цокотилка. Так мені сказали, що то її син рився в моєму барахлі. А в хаті чоловіки були і кричали: “А що ж ти думаєш, Мотроно, і в тебе можем пошукать!” Я вже потім на ранок питаю: “А хто вони такі?” Мені сказали: “Це із Яготина і ще звідкілясь приїхали люди, які розкуркулюють”. То що ж розкуркулювать, як я вже бачу, що тут вони забирають у бідних навіть. У середняків усіх, особливо хто не хотів іти в колгосп, то в тих усе забирали. Забирали в кожному дворі все, їздили по хуторах. На ранок кажу: — Треба мені їсти щось та й дитину годувати, і як мені поїхати? А батько каже: — Я ще піду в мельницю, там мелять, та достану крупи. Так ми наварим каші та й поїдеш. ...Повернулася знову Дарина Григорівна в столицю, на вулицю Чернишевського, звідки
“Ой роде мій красний...” — сім’я Дарини Григорівни було видно садибу Петровського. У місті ставало все важче з продуктами, завели продуктові картки. Хотіла дуже працювати, бо які ж заробітки у чоловіка-студента? Згодом їй вдається влаштувати донечку в ясельну групу дитячого садка при будинку письменників “Слово”, а потім і сама там працювала після закінчення кількамісячних курсів виховательок.
ГОЛОД У ХАРКОВІ, 1933 РІК Дивувалися ми, що горьковські якісь дитячі організації дітей вели, і дуже вони святкові. Йдуть у білих блузочках із прапорцями червоними, у тюбетейках, чи якісь там шапочки були в них. А тут — голодовка така і їсти нічого; а кажуть, у тих колоніях дуже хороше жить, усе для них, що це все Україні добре робиться, все для молоді, все для школярів. Хоч цього, звичайно, не було. Люди ходили такі невеселі, а то й опухлі. Більше всього мене вразило в період голоду, що люди вмирають. Найгірше, як я побачила хлопчика років восьми: лежить, на всіх дивиться, а він уже мокрий весь і вмирає. Та це незвична сама картина, що на вулиці великого міста всі йдуть — хто на роботу, хто поспішає, ніхто не звертає уваги, бо це вже щоденне, виявляється, явище.
А потім другого разу йшла, коли сидить жінка, розтопиривши пухлі ноги, перед нею шматок полотна, і вишиті такі гаптовані гарні рушники лежать, і вона все каже: “Дайте, хто що може”. А сама ледве говорить. Кажуть, її зараз заберуть, уже сповістили кудись, що треба забрать, вона ж безпомічна сидить, і вже ж нічого не зробиш (У моїй уяві ця жінка уособлює мільйони трудівниць'українок, саму Україну доведену до голодної смерті катівською владою сталінізму. — Авт.). А одного разу прийшов такий чоловік. Постукав у двері, я відчиняю, а він каже: — Дайте щось. — Ви просите? — Так, прошу. Пішла, взяла шматочок хліба та й вийшла йому давать, а він (це мене вразило на все життя), не більше йому тридцяти років, рум’яний іще, гарний, і каже: “Щоб я пропав! Щоб я пропав, що дожився до такого — просить!” І, обхопивши обличчя грубими від роботи руками, став плакати. Я і зараз плачу.
Дарина Григорівна з донькою Оксаною, автором спогадів
Плаче. Мати завжди плакала, згадуючи цього доведеного до відчаю чоловіка, що соромився просити хліба. Очевидно, він нагадував їй багатьох родичів та односельців, котрі були колись добрими господарями, а потім, пограбовані сталінським режимом, голодували на найкращих чорноземах світу. До речі, глибина чорнозему на Полтавщині сягає в деяких місцях чотирьох метрів, сама бачила. Скажіть, чи є ще десь така земля? Під час війни за наказом Гітлера нашу землю вивозили до Німеччини. Мій родич Микола Гончаренко з села Яблуневе розповідав, як його, підлітка, й односельців змусили фашисти на станції Гребінка насипати чорнозем на вантажні платформи для відправлення у Німеччину. І це було не тільки на Полтавщині. Мати була впевнена, що в голодний Харків приїжджав Черчіль, прем’єр-міністр Великобританії. Про цей факт я ніде не читала. Але якщо не він — то хто ж? Можливо, знають історики. “Як я була на площі Тевельова, купила яблучко дитині, а потім бачу — на тій стороні того, що з Англії приїхав, Черчіля. Усі казали: “Он Черчіль вийшов із готелю “Свєточ” і стоїть біля машини”. Кругом стояли люди, і через площу ніхто не йшов і не їхав. Поруч була Верховна Рада. Я бачила його: костюм на ньому був такий, що у нас таких не носять, — кольору малинового. Трохи на малину схожий, трохи на цеглину. І такий скорий, помахав людям чи знайомим на площу рукою і сів у машину. А я повернула туди, де сиділи люди до Петровського. Щось страшне — так багато! Казали, і день, і ніч сидять із клунками і у свитках до Петровського на прийом. Я вже не знаю, що він їм говорив, як приймав. У той же час, а можливо, і раніше, відкрили торгзіни, видно, для заможних людей, котрі мали щось. Бо молодь, як я була, — бідні селяни, то в нас нічого не було. Про голод у газетах тоді не писали — приховували. Та більшість думала, що випадковий голод, думали — неврожай. Але ми, сільські, думали: врожай, неврожай, ніякого толку не буде. Бо по селах таке робиться! Чи репресії, чи як це назвать? Я тоді зрозуміла, що гіршого вже бути не може: приходять уже люди з села і просять хліба. Це таке страшне! Плачуть під дверима, риються у смітниках. І мене, просту селянку, вже не покидала думка: все гине зовсім, все сільське. Тепер, під час голоду в Харкові, часто згадувала: як у селі у нас забирали все, то мого брата Никифора це так пригнітило, що він сказав тоді: “Знай, коли в історії буде чорна пляма — то це буде пляма, що пробув Сталін при владі”. У 70-х роках у мого небожа Сергія, що вчився на історичному факультеті університету ім. Т. Г. Шевченка та вивчав політику партії щодо колективізації, виникали запитання до дідуся, Івана Гончаренка: “А як воно все було?” Він не особливо вдавався до розповідей, казав, що то був страшний час і, коли доводилося відвідувати село, бачив лише лихо. Та якось згадав факт, що його дуже вразив, і безпосереднім свідком якого він був. Перебуваючи на одній із залізничних станцій, почув про прибуття високопосадових “інспекторів” з хлібозаготівлі — Кагановича й самого Молотова. Згодом підійшов до урядового поїзда і побачив, що Молотов брутально лає якогось місцевого партійного керівника за невчасно чи неякісно виконаний план заготівель. Після цього Молотов на очах у всіх розірвав партквиток винуватця. А ще розповідали наші родичі з села Тимки, як їх під час розкуркулювання разом з іншими селянами Полтавщини було вивезено за Урал, десь за Челябінськ, у тайгу. Їхали під вартою у холодних товарних вагонах, заїдали воші. Зупинилися у лісі, біля якоїсь бурхливої річки, і там, щоб переправити на той берег, посадили на плоти. Селяни не знали, як ними керувати, ще й течія швидка — майже всі плоти разом із людьми потонули. Тим, хто зміг переправитися, наказали будувати бараки. Інструментів не було, земля мерзла, їсти нічого. Моя двоюрідна сестра Галина Науменко згадувала: “Ми, напівроздягнені, голодні діти (їх у батьків було четверо) ходили по замерзлій річці в невеличке поселення просити милостиню. Під дверима й вікнами співали українські пісні, і люди, дивлячись на нас, плакали й давали, що могли. Та потім охорона заборонила нам ходити в те поселення і стріляла в кожного, хто порушував наказ. Люди почали тікати, їх переслідували, ловили, били і вбивали, вони гинули від побоїв, голоду й холоду”. Тисячі українців пішли в небуття за Уралом. Це був один із політичних актів, організованих жорстоким сталінським режимом для знищення українського селянства. Низько схилимо голови перед жертвами того лихоліття, низько вклонимося пам’яті безвинних жертв голодомору. Минають роки, а правда про ті жахливі часи завжди жила у зболених серцях свідків і тепер усе більше постає перед нами.
z
Оксана ГОНЧАРЕНКО
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
