Нашого цвіту... · с. 11сторінка оригіналу ↗
ЯК БУЛО ПРОРВАНО БЛОКАДУ МОВЧАННЯ
Слово Просвіти, №16 за 2004 рік
Старше покоління провідників діаспори у США було переважно українськомовним. З одного боку, це засвідчувало любов до рідної землі, збереження національних традицій, а з іншого — призводило до часткової самоізоляції. “Відхід старшого покоління й переобрання нашого громадського життя молодшими поколіннями принесе з собою, можна сподіватися, зріст нашої участі й нашого впливу в американському політичному житті”, — писала, визначаючи перспективи на майбутнє, 21 вересня 1983 року “Свобода”. Цей процес почав набирати сили набагато раніше. Старші провідники, виявивши мудрість, надали свободу дій молодій англомовній ґенерації, з дитинства інтеґрованій в американське суспільство. Їхні ідейні наступники спроможні були зробити для української справи більше, працюючи в урядових установах, впливових громадських організаціях і науково-дослідницьких центрах. Приклад, гідний наслідування, подав Мирон Куропась, який став помічником президента Джеральда Форда з етнічних питань, обійнявши свого часу найвищу серед етнічних українців посаду в історії США. 1972 року на пожертви діаспори було створено Інститут українських досліджень при славетному Гарвардському університеті, що став її головним інтелектуальним осередком. Нове покоління усвідомлювало, що фінансові й політичні ресурси діаспори обмежені, тому успішно боротися за українську справу можна тільки в тому разі, якщо рухатися в головному потоці політики США. Війни в Кореї та В’єтнамі, особливо радянська інтервенція в Афганістані, сприяли посиленню консервативних тенденцій в американському суспільстві. Молода, енергійна українсько-американська еліта домагалася максималістських цілей: вона поставила собі за мету не тільки утвердити історичну правду про голодомор, а й зробити її знаряддям боротьби за незалежність України. Цьому сприяла політична кон’юнктура в Сполучених Штатах. В умовах глобального протистояння між Вашингтоном і Москвою шальки терезів дедалі більше схилялися в бік войовничого антикомунізму. Діаспора вміло використала це як політичний козир в інтересах національної справи. Відомий канадський фахівець із українських проблем Френк Сисин вважає найуспішнішими чотири її проекти, здійснені в 1980-х роках: вихід на екрани документального фільму “Жнива розпачу”, публікацію книги Роберта Конквеста “Жнива скорботи”, створення конґресово-президентської Комісії США з дослідження голоду в Україні та його дослідження Міжнародною правничою комісією. Цей перелік складено в хронологічному порядку. Найважливішим серед проектів, певно, був третій. Ініціатива у його здійсненні належала громадській організації “Американці в обороні людських прав в Україні” на чолі з Ігорем Ольшанівським, який добре орієнтувався в тонкощах американської політики. Наближалися президентські вибори й проміжні вибори у конґрес, тож і республіканці, й демократи були зацікавлені в голосах понад мільйонної української громади. Активісти організації розіслали тисячі петицій в офіси виборчих осіб з вимогою дослідити питання українського голодомору на державному рівні. 27 вересня 1983 року Джеймс Флоріо (конґресмен-демократ від штату Нью-Джерсі) вперше подав на розгляд палати представників конґресу США законопроект, на основі якого пропонувалося створити комісію з дослідження Великого голоду в Україні. 21 вересня 1984-го законопроект ухвалив сенат. 12 жовтня 1984 року президент Рональд Рейган, який оголосив Радянський Союз “імперією зла”, підписав відповідний закон (виконавчий указ 99/180). Ніхто не знає про перипетії створення Комісії та подробиці, пов’язані з її роботою, стільки, як її виконавчий директор доктор Джеймс Мейс, який у 1986—1990 роках був водночас її “мозковим центром” і головною тягловою силою, а нині живе й працює в Україні. Та діяльність цього унікального парламентського органу, що фінансувалася федеральним бюджетом США, мала б стати темою серйозних досліджень українських істориків із кількох причин. По-перше, ще 1988 року Комісія дійшла висновку, що “Сталін і його оточення вчинили геноцид проти українського народу” (Верховна Рада України спромоглася на це тільки через півтора десятиліття, під час парламентських слухань 2003 року). По-друге, важливим результатом її роботи після подовження мандату стала публікація в державному видавництві Вашингтона тритомника свідчень очевидців трагедії голодомору. І, нарешті, сам факт існування американської конґресовопрезидентської комісії свідчить про патріотизм і громадську активність діаспори. Діяльність української громади за кордоном, передусім у США й Канаді, у зв’язку з 50-тими роковинами голодомору, коли в Україні про нього ніхто офіційно навіть не згадав, стала поворотним пунктом у новітній національній історії. Радянські ідеологи відразу опинилися в глухому куті. Це красномовно засвідчує розсекречений документ від
Фото Оксани Цеацури
11 лютого 1983 року за підписами секретаря з пропаганди ЦК Компартії України О. Капта та голови КДБ УРСР С. Мухи. Його висновок рівнозначний визнанню ідейного банкрутства: “Нам невыгодно по данному вопросу вступать в открытую полемику с зарубежными националистическими писаками”. Такою була єдина офіційна реакція в Києві на інформаційні матеріали про розгорнуту діаспорою у США кампанію, які я без будь-яких коментарів постійно надсилав на адресу ЦК КПУ, працюючи в 1980-х роках кореспондентом ТАРС і РАТАУ в Нью-Йорку (“Голод 1932—1933 рр. в Україні”. — Київ: Наукова думка. — С. 805). На противагу Києву, Москва зайняла тоді войовничішу публічну позицію. У квітні 1983 року в Оттаві було поширено прес-реліз посла СРСР у Канаді, майбутнього натхненника перебудови Яковлєва, в якому стверджувалося, що ніякого голоду в Україні не було, а виникли тільки “труднощі через посуху”. Витримані в тому ж дусі матеріали, які з’явилися наприкінці 1980-х років на шпальтах призначених для діаспори газет “Ньюс фром Юкрейн” і “Вісті з України” та на хвилях Державного радіомовлення УРСР за кордон, були настільки фальшивими, що викликали зворотну реакцію. Події розвивалися динамічно. Партійно-комуністична номенклатура в Києві зрештою збагнула: створювати бар’єри проти поширення історичної правди було вже неможливо. Намагаючись відмежуватися від спадщини минулого, в січні 1990 року ЦК Компартії України ухвалює постанову, в якій визнає, що голод 1932— 1933 років став “справжньою трагедією народу, наслідком злочинного курсу Сталіна та його оточення”. Таке враження, що це формулювання частково запозичене з висновків американської Комісії, та в ньому відсутня квінтесенція — поняття “геноцид”. Тоді ж, на базі документів архівних матеріалів Інституту історії партії при ЦК КПУ, виходить у світ збірник “Голод 1932—1933 роцікавлені донести до народних мас слово правди про жахіття, що спіткали українську націю в ХХ столітті — голод 1921—1923 рр., 1932— 1933 рр. та 1946—1948 рр. Прикладом такої діяльності може слугувати факт вручення 8 січня 2004 року науковому співробітнику та викладачеві Острозької академії, професору, доктору Мирону Куропасю чека на суму півтори тисячі доларів, призначеного на стипендії для двох студентів цієї академії, які в своїх студіях цікавляться українським геноцидом 1932—1933 років та опрацьовують, на підставі архівних матеріалів, обґрунтовану документами розвідку про цю страшну трагедію України. Тисячу доларів Фундація надіслала й для активістів Луцького державного університету, які виготовили сто тисяч листівок, що розповідають про голод і розсилаються по всій Україні, доносячи до народу історичну правду. У планах Фундації є ще багато інших цікавих проектів, які можуть бути використані в інтересах українського народу й дозволять донести до громадян України та діаспори правду про події ще не такого далекого минулого. Сподіваюся, що читачі нашої газети найближчим часом матимуть змогу ближче познайомитися з головою Фундації українського голодомору в США та дізнатися про його багатогранну діяльність як в Україні, так і за океаном.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
