Нашого цвіту... · с. 11сторінка оригіналу ↗
ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ — ЗАПОРУКА МАЙБУТНЬОГО У ЧИКАГО ДІЄ ФУНДАЦІЯ ДОСЛІДНИКІВ ГОЛОДОМОРУ
Слово Просвіти, №16 за 2004 рік
Трагедія українських голодоморів є незагоєною кривавою раною нашого народу. Вже проминуло сім десятків років від найбільш масштабного за територією та найбільш “урожайного” за кількістю жертв голодомoру 1932—1933 років. За цей час Західна Україна встигла зазнати “радощів” приходу “перших” та “других москалів”, а вся Україна — німецької окупації. Повоєнні депортації до Сибіру та на Колиму чорним крилом накрили наш край. Не оминуло нас і освоєння цілини в Казахстані. Пережив наш народ і період хрущовської “відлиги”, і брежнєвську “епоху застою”, андроповське “закручування гайок”, горбачовську “перебудову і гласність”. Протягом усього цього проміжку історії в Радянському Союзі тема голодоморів в Україні завжди була закритою та забороненою. І сьогодні мало що змінилося на пострадянському просторі. Молодша сестра — Росія, що величає себе “старшим братом”, вустами своїх високих державних чиновників повсюдно заявляє, що не має жодного стосунку до голодомору (якого, за її словами, взагалі, ніколи йне було), і просити пробачення за очевидні для цілого світу злочини — не збирається. І це цілком зрозуміло. Адже пробачення — це визнання своєї провини, у відповідності з чим може виникнути ситуація, коли за злочини буде виставлено рахунок, що вимірюватиметься не одним мільярдом гривень чи доларів, а віддавати награбоване в українського народу злодієві — ой як не хочеться. При теперішньому українському керівництві, що заглядає до рота “матушці-Расєї”, московські бонзи можуть спати спокійно. Ніхто їх такими “дрібницями”, як компенсація за голодомор, за примусову колективізацію, депортації до Сибіру, Воркути чи на Колиму, і взагалі, за геноцид супроти українського народу, турбувати не буде. Однак справа може кардинально змінитися після президентських виборів в Україні, і тоді хтозна-як усе може обернутися для північної сусідки та її попихачів в Україні. Висвітленням історичної правди про голодомор займаються лише ті, кому це питання справді болить. Вони хочуть донести нащадкам правду про злочини комуністичного режиму супроти української нації. Ця копітка, але благородна справа заслуговує бути всіляко підтриманою. Протягом десятків років Громадський комітет зі вшанування пам’яті жертв українського голодомору, а з грудня 2002 року — Фундація українського голодомору в Сполучених Штатах Америки, проводить активну роботу щодо висвітлення цієї трагедії нашого народу перед американськими урядовими колами, громадянами цієї країни й усією світовою спільнотою. Безліч наукових конференцій та академій по різних куточках США, мітинги та акції протесту, зустрічі з президентом країни та найвищими посадовцями американського уряду в підсумку давали позитивний ефект — Америка завжди підносила свій голос на захист українського народу. Активна діяльність Фундації не обмежується територією Сполучених Штатів Америки. Її представники співпрацюють зі спорідненими організаціями інших країн, де проживають українські громади. Тісні контакти налагоджено й в Україні. Щороку на історичну Батьківщину приїжджають науковці й студенти з американських університетів, де вивчаються проблеми геноциду української нації. Постійно здійснюються обміни архівними документами, історичними джерелами та свідченнями ще живих жертв страшних українських голодоморів та комуністичних репресій. Велику увагу Фундація українського голодомору приділяє тим молодим науковцям в Україні, які займаються вивченням та дослідженням цієї проблеми. В міру своїх можливостей Фундація допомагає їм методичною літературою, архівними документами та комп’ютерами, підтримує матеріально. Багаторічний голова Громадського комітету, а тепер — Фундації українського голодомору в США, Микола Міщенко постійно проводить пошук людей, які в Україні за-
z
Володимир ПАВЕЛЧАК, Чикаго
ГЕНОЦИД ків на Україні: очима істориків, мовою документів”. У вересні 1991 року в Києві відбувається міжнародний симпозіум “Голодомор-33”. Із його трибуни український дослідник Р. Пиріг публічно визнає: “Сьогодні я можу констатувати з жалем і соромом, що пріоритет у розробці означеної теми належить не вітчизняним історикам, а їхнім зарубіжним колегам. Ми надто довго виконували соціальне замовлення наших ідеологів, котрі сам факт існування голоду відкидали”. Віддамо належне діаспорі: саме завдяки їй правда про голодомор вперше дійшла й до нас, в Україну. Це — один із дивовижних парадоксів національної історії. Ми надто повільно прозрівали й прозріваємо — навіть після того, як з наших очей було зірвано полуду. Рональд Рейган видав першу прокламацію про український голодомор ще 1984 року. Леонід Кучма підписав указ про встановлення Дня вшанування пам’яті жертв голодомору й політичних репресій тільки 1998 року. Перший у світі пам’ятник жертвам голоду-геноциду було споруджено не в Україні, а в Едмонтоні (Канада) — до 50-роковин трагедії. Коли ж буде закладено перший камінь у фундамент Меморіалу в Києві, про будівництво якого вже кинуто стільки слів на вітер? Викликає подив, як порівняно нечисленній українській діаспорі вдалося не розчинитися, мов краплі води, у 280-мільйонному людському океані Америки й, зберігши національну самобутність, мову, почуття патріотизму, домогтися майже неймовірного — піднесення української справи на державний рівень. Що ж заважає стати нам господарями в Україні, — нібито у своїй незалежній державі?
Аркадій СИДОРУК, член Ради Асоціації дослідників голодоморів в Україні
z
ЛИСТ З-ЗА ОКЕАНУ
УКРАЇНО, НЕ ПОМИЛИСЯ!
Восени 2004 року в Україні мають відбутися президентські вибори. Від того, хто буде вибраний, залежатиме доля України. Користуватись вільно правом голосу в державних виборах — це великий привілей у демократичному світі. В Україні тепер кожний громадянин має це право. Ситуація в Україні аж надто добре відома. Українці в діаспорі, громадяни США, вважають себе частиною української нації. Вони уважно слідкують за подіями в Україні і глибоко їх переживають. А ті події аж ніяк не дають підстав до оптимізму. Економічна криза, яка все ще пригнічує більшість громадян, корупція, хабарництво, брак вільного слова у пресі, вбивства, нехтування рідною мовою, відсутність єдності, розбрат, інсинуації, до яких вдаються можновладці, — це картина сьогоднішньої України. Чи можна назвати її українською? Навіть депутати ВР України одверто називають діяльність влади кримінальною. Коли до того додати ще й ганебні укази Президента Л. Кучми і підписаний ним договір про Єдиний Економічний Простір, що є протизаконним і протиконституційним, — це не що інше, як промощування шляху до втрати суверенітету України та її незалежності. Отож, маючи все на увазі, сподіваємося, що громадяни України візьмуть масову участь у голосуванні й віддадуть свої голоси за людину чесну, гідну, патріотичну, яка матиме на увазі добробут громадян, а не власну кишеню. Таким кандидатом, на нашу думку, є Віктор Ющенко. Із таким закликом звертаються до громадян України українці в діаспорі, щирі патріоти, громадяни США.
Роман БАРАНОВСЬКИЙ, Кергонксон, Нью-Йорк
z
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
