Наша дума, наша пісня · с. 13сторінка оригіналу ↗
ЩЕМ ВИСОКОЇ СТРУНИ
Слово Просвіти, №16 за 2004 рік
“Вовк та Ягня” вчив у школі? — я кивнув. — Її теж Леонід Іванович Глібов склав. А народився він у наших, полтавських, краях, неподалік звідси, — вона показала рукою кудись у далину. — Отам, за Заїчинцями та Паніванівкою, село Веселий Поділ. Чув про таке село? — я кивнув. — Його батько був управителем маєтків у Родзянків. Кажуть люди, що молодий Леонід Глібов, мандруючи нашим краєм, проїздив мимо Середівщини, побачив гору і гай під нею, і річку, і ставок отой з вербами та човнами на березі… І так йому все побачене сподобалося, що він і пісню склав… (Забігаючи наперед, скажу, що років через двадцять із чимось після тієї зустрічі з жінкою біля Середівщини, я прочитаю про цю легенду в “Літературній Україні”. Полтавський краєзнавець писатиме про Середівщину й про те, що пісня Глібова “Журба” написана саме про наші краї). Жінка погладила мене по голові, зазирнула мені в очі й раптом вигукнула: — О, то ти, хлопчику, голодний?! І ріски, мабуть, сьогодні в роті не мав? — кажучи це, жінка, на моє безмежне щастя, розв’язала вузлик, дістала звідти кавалок овечого сиру та коржик і дала мені. Для мене то був цілий бенкет! Коли я з’їв усе, то подякував і звівся, щоб іти. — Ти куди це сам-один ідеш? — запитала жінка. Я відповів, що в Біляки, у лікарню… Та гарна і незвичайна жінка побажала мені щасливої дороги. І я пішов. І скільки йшов, стільки й бриніла в моїй душі її пісня. І здавалося, що пісню співає увесь великий білий світ, званий Україною. А самої жінки немає і не було, вона мені просто привиділася… Того дня я без пригод дістануся Біляків, пройду медогляд у тамтешній лікарні, але біля Середівщини, як повертатимусь увечері з Біляків, не побачу більше гарної жінки і мені навіть подумається, що все то була омана. Видиво якесь незвичайне, хвилююча мара. Але ж наді мною, як ітиму додому тим краєм, лунатиме — здається над усім світом лунатиме — сумом сумовитим, як сама печаль-журба вкраїнська, наганяючи туск на серце, пісня про те, що весна ще вернеться, а “молодість… не вернеться, не вернеться вона!..” Сьогодні, більш як через піввіку після тієї події, я вже точно знаю, що се так. Себто, молодість не повернеться. Ніколи. Як і саме життя. А про жінку ту й досі не можу збагнути: була вона насправді чи не була? Чи все то мені привиділося? Але ж хто тоді співав, хто пас овець та козу край шляху, хто пригощав мене, голодного, овечим сиром та коржиком, хто витирав теплою і м’якою долонею родзинки моїх дитячих слізок? Хто вперше в моєму житті говорив мені незабутні слова про Україну, єдину в світі білому країну мою, що їх я запам’ятав звідтоді назавжди? А мабуть-таки вона була, добра й незвичайна жінка, українка на українській землі під безмежним українським небом із смуткуватою, але й світлою в зажурі, як саме наше життя, піснею на устах. І мовби ж нічого такого тоді й не сталося, проте звідтоді, після тієї зустрічі з жінкою край дороги на хутірець Середівщину, в душі моїй щемливо й радісно водночас бринить її співуча журба й бринить, і я з тих уже далеких дитячих літ своїх знаю, що я ж таки є у світі білому людей планети з ласкавим йменням Земля, і є українцем. На своїй, на вкраїнській землі. Як хороше, як весело На білім світі жить!.. Чого ж у мене серденько І мліє, і болить?.. Але хто мені про те скаже? Та й чи варто…
z
Валентин ЧЕМЕРИС, м. Київ
Дякуймо долі, що маємо щастя відгукуватися тремким звучанням на щем високої ноти, що потаємна краса пісенна відлунює у твоїй душі рідним бринінням. Подібний стан пережив нещодавно, слухаючи спів прекрасної львівської співачки Ольги-Галини Гавриш. Зустрілися ми у видавництві “Ліга-Прес”, де вийшли три її книги. Поспішала, бо запізнювалася. Відразу вибачилася: — Щойно з вистави. Була королевою!.. І з певною долею смутку: — Раніше грала в тій виставі принцесу, тепер — королеву!.. Що ж, принцесою була понад двадцять років тому, треба й честь знати… Мовилося про виставу “Чарівне кресало” Львівського театру опери та балету імені Соломії Крушельницької, де Ольга-Галина продовжує “виспівувати” артистичний стаж, хоча основне місце її праці від кількох літ — викладач вокалу Львівського музичного інституту імені Миколи Лисенка (для багатьох, як і для мене, — навічно консерваторії). Мені знетерпеливилося нагадати, що вона співала власне у моїй виставі, яка йде на сцені вже ось тридцять років, побивши чи не всі рекорди, — бо невдовзі відбуватиметься 250-а вистава. — Здивувалася, та й вибачилася: ми, співаки, пам’ятаємо творців опер — композиторів, а от авторів лібрето, хоч би мене й тортурували, не могла б пригадати — навіть із тих, які були таки моїми, в яких виконувала провідні ролі… Однак — менше з тим. Домовилися зустрітися через десяток днів — вистава йтиме знову під час шкільних канікул, то цікаво побачити давню знайому в новій ролі, бо таки ще не бачив. А поки — роздаровувала свої книги, адже видавництво подбало, щоб усі три вийшли друком напередодні Різдва Христового, Нового року. І от маю ці три томики, перечитую їх. Два-то не забрали надто багато часу, адже це — репертуарні збірники. Обидва й назву мають ту ж саму — “Росинка батькового поля”. Один — із її власного репертуару. Другий — із її викладацького репертуару, підібраного для навчання співу на суто українській основі. Тож обидва збірники укладені
ДІТЯМ У СПАДОК
ЧОМ, ЧОМ, ЧОМ, ЗЕМЛЕ МОЯ
Музика Д. Січинського
Чом, чом, чом, земле моя, Так люба ти мені, Так люба ти мені? Чом, чом, чом, земле моя, Чарує так мене Краса твоя? Чим, чим, чим манить мене Пташні твоєї спів, Пахучий цвіт лісів? Чим, чим, чим манить мене Вода річок твоїх, Що тут пливе? Тим, тим, тим, дитино, знай, Що тут ти вперше світ Уздріла в цвіті літ. Тим, тим, тим, дитино, знай, Що води ті й ліси — Твій рідний край. Тут, тут, тут діди твої Пролили кров свою За віру й свободу! Тут, тут, тут усі твої Найближчі серденьку І дорогі.
з українських народних та авторських пісень та романсів. Того глибинного, що найповніше відбиває одвічну українську мораль у її питомих виявах. Потішає душу, що в її репертуарі є і декілька пісень на мої слова — адже доля поєднала мій поетичний шлях зі шляхами кількох львівських композиторів, і наші спільні пісні, принаймні частина із них, відзначалися на певних конкурсах, ставали призерами, чи й кращими піснями року. Знаючи добре Ольгу-Галину Гавриш ось уже майже тридцять років, я з певністю можу стверджувати: у своєму високому покликанні, у всій своїй жертовній праці вона незмінно послуговується принципом прилучення своїх слухачів до одвічно високих моральних засад, виплеканих віками нашим народом. Для підтвердження мені хочеться навести слова львівської поетеси і педагога Марії Чумарної із передмови до одного з названих репертуарних збірників: “Так звучать пісні Ольги-Галини Гавриш. М’яко, як голос її рідного довкілля, широко і вільно, як співає для неї рідне поле. Щиро, як цвіте на долоньці світу її рідне містечко Щирець, що на Львівщині. Ця унікальна співачка навіть на оперній сцені не уніфікувала свого голосу до тієї межі, за якою вже не відчуваєш голосу землі…” Третя із книг авторки — “Символіка української пісні”. Це своєрідний виклад естетичних засад співачки і педагога, монографічне узагальнення символічних ознак рослинного і тваринного світу, які стали знаковими в нашій багатовіковій пісенній творчості, усталилися до символів-ознак характерів, доль, чуттів. Починаючи від колискових котиків та півників, до калини і верби, терну й тополі, сокола, орла, зозулі, горлиці, барвінку, рути-м’яти, мальви, рожі — і так аж до начебто безсердечних піску та каменю, оспіваних ще в передвічних колядках та щедрівках як матеріалу для творення земного світу. Не дивно, що дослідження Ольги-Галини Гавриш базується на величезному аналітичному надбанні великого львівського, на жаль, уже покійного, дослідника пісенної фольклористики Григорія Нудьги, зокрема на його двотомнику “Українська дума і пісня в світі”. Що говорити, нині жодний
Фото Ганни Оборської
ВИСОКА НОТА фольклорист, жоден піснезнавець не може обійтися без праць Г. Нудьги. До речі, цікаво відзначити, що минулого року інше львівське видавництво — “Сполох” — започаткувало низку кишенькових видань саме з української пісенної символіки. Зачали із дерев — верби, вишні, калини. Очікується продовження цієї вельми цікавої праці. Приємно відзначити, що у своєму дослідженні пісенної символіки авторка шукає пов’язань із історичними етапами розвитку української історії, української долі. Тож цілком обґрунтовано доводить, що стрілецько-повстанська обітниця підняти червону калину, розвеселити Україну знаходить тут своє доцільне місце. Як і образ зозулі в невільничих плачах, засланській каторзі… До своєрідних символів зачислила Ольга-Галина і кольори — вони направду усталилися у своїх значеннях передавати людські чуття, особливо, коли це стосується жіночої долі. Як от: червоний колір — колір крові та вогню, життєвої сили; білий — символ чистоти й невинності; чорний — колір ночі та смутку, жалоби; поєднання червоного та блакитного означає вірність і кохання. Закінчується дослідження Ольги-Галини Гавриш тривогою за сучасний і майбутній стан рідної пісні — адже чуже народові керівництво держави орієнтується у своїй культурологічній діяльності на чужі зразки, на ту каламутну хвилю збоченських інвектив, які нині заполонили телеефір, концертні майданчики, знаходять не лише владне благословення, а й фінансову підтримку. Тож і цитує авторка слова з вірша згадуваного вже з побожністю Григорія Нудьги: Не радує мене весна, А на душі — сніги. Перед народом за пісні — Борги, борги, борги… Приєднуюся до цього. І все ж, щодо співацької та педагогічної діяльності самої Ольги-Галини Гавриш, — то вона звучить направду на високій ноті, знаходячи вдячний відгомін у людських серцях.
z
Микола ПЕТРЕНКО, м. Львів
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
