Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

СТАНІСЛАВ СУКНЕНКО:

Слово Просвіти, №16 за 2004 рік

Стрічку наснажує сковороди! нівський тонус пошуку істини. На екрані розгортається сучасність, точніше — досвід осмислення цієї сучасності в її ключових постатях і подіях. Досить суб’єктивний дос! від. Проте сумніваюся, що в нама! ганні триматися “об’єктивної” точки зору, світ поставатиме ав! тентичнішим… Автори проекту назвали його поетично!докумен! тальним дослідженням. Фільм, про який ідеться, складається, власне, із дев’яти майже само! стійних фільмів, кожен — по двад! цять п’ять хвилин. Персони, які опиняються в кадрі, говорять про складні й глибинні речі: віра, надія, традиція, творчість, вибір..; роз! мірковують про перемоги й пораз! ки, втрачені можливості й нере! алізований потенціал українців…У той же час уся картина досить динамічна, із виразним ритмічним малюнком… Розмова із паном Станіславом була для мене ніби продовженням тих внутрішніх діалогів із людьми, які промовляли з екрана. Щоби збе! регти цю делікатну матерію вза! ємності, я намагався уникнути першого лобового запитання до ав! тора фільму, і просто ввімкнув мікрофон, коли відчув, що атмо! сфера стає суголосною моїм запи! там. — …Люди з певним життєвим досвідом чомусь, передусім, фіксуються на зорових речах, аналізують, як фільм “зроблено”, і не чують, про що говорять персонажі фільму. А для мене був не менш важливим зміст. Ми зібрали в проекті людей невипадкових і невипадково… І коли ми обговорення фільму починаєм із суто візуальних речей, — мені шкода. Не так важливо — погодяться зі мною глядачі чи ні. Але хочеться щоби вони висловлювалися, щоби фільм штовхав їх до прийняття рішень, зрештою. Наша програма про вибір… Часи змінилися, і нині маємо те, про що раніше лише мріяли. Як ми цим користуємося? Куди ми йдемо, що ми будуємо, хто ми є?! Ми говоримо, що прагнемо ввійти у світову цивілізацію. Але що ми реально пропонуємо світові?! Зрозумійте, у нас є що пропонувати. Але питання: хто це може належно робити?.. — Так, коли ми самі не усвідом! люємо, чим володіємо, як ми мо! жемо це пропонувати? Адже перш, ніж робити це, необхідно адапту! вати свій набуток до сучасного світосприйняття, зрештою — до викликів історії… — Ми ж довгий час не знали власної історії. Впродовж останніх десяти—тринадцяти років ми відкриваємо величезні її пласти, “з чистого аркуша” усвідомлюємо постаті, про які раніше й не чули, події, що про них мали туманне уявлення… Історія — це вибір. Ми зібрали людей, які свій вибір зробили і роблять. Не колись — одного разу і на все життя. Ні! Вибір — то все, що відбулося, відбувається і мусить відбуватися. Як каже в одному із фільмів Мирослав Маринович: “Якщо ти не встиг зробити вибір у минулому, якщо ти не знаєш, який вибір зробити, але хочеш — не хвилюйся, у тебе єще шанс”. Коли не знаєш який, — зроби моральний. Це немало. В сучасному світі, де дуже гостро стоять питання добра і зла, важливо зробити свій вибір стосовно того, що відбувається довкола. І ті люди, яких Ви бачили у проекті, які зробили вибір, — вони власним досвідом розчищають простір, в якому ми всі живемо. На переглядах фільму я спостерігаю, як молодь цікавиться цими проблемами. Це, справді, — надія на те, що є майбутнє у цієї країни. Ми мали і маємо цілі покоління обдурених людей, які свято вірили в ідею, нав’язувану їм упродовж десятиліть, — і тепер вони ошукані, зневірені. Трагічна ситуація, бо ці люди не хочуть вірити, що зміни на краще — можливі. Вони стомилися вірити — і це їхня принципова позиція. Молодь же інша… вона бажає перемін… хоче навчатися, відкривати себе і світ. І справді запропонувати йому щось позитивне. — Вам доводиться стикатися з ситуаціями, в яких людина нама! гається позбутися тягаря відпові! дальності, — з тим, що Еріх Фром назвав “втечею від свободи”? — Так. У наше суспільство прийшла демократія, та я не впевнений, що дуже багато людей цьому зраділи. Коли такі зміни відбуваються, необхідно співвіднести себе з тим процесом. А що-то значить — зробити моральний вибір, коли сьогодні ці поняття Я так і розминувся б із авторами проекту, коли б не випадок. Справді, за тими ніби випадковостями часто тягнуться тонкі, мов павутиння, тендітні, але доленосні зв’язки, що з них і снується тканина життя. Так у мене трапилося із фільмом Станіслава Сукненка і Зінаїди Фурманової “…і буде нова земля”. Як зазвичай трапляється з українським культурним продуктом, — майже жодного резонансу в інформаційному просторі… абсолютно знівельовані. Ми робили наш фільм як роздум про те, на якій основі, на яких принципах можна побудувати демократичне суспільство. І виявляється — нам не треба відкривати америк, адже людство тисячоліттями знало, що тією основою є віра. Десять заповідей — тоді й сьогодні — вони діють. Якщо ти не знаєш нічого іншого, — постався до цього без іронії. Можливо, сьогодні слід задуматися, що нам у тих старих книжках пропонували. Чому б не погодитися не знищувати все навколо себе й не зводити ту вежу на крові? — У Вас щойно прозвучали два ключові для сучасного українського соціуму поняття: демократія і ві! ра. Я дозволю собі дещо провока! тивне запитання. Десять запові! дей… Мойсей дав колись їх своєму народу, визволяючи його з рабства. І через певний час ці люди, виховані на мудрих заповідях, при зустрічі із іншим духовним лідером вигукнули: “Розпни його”, — й зробили вибір на користь розбійника (хай навіть “благородного”), але відштовхнули людину, яка сказала: “Возлюби ближнього”. Демократія… Прий! нято вважати її колискою Давню Грецію. Громадяни афінського по! лісу в пору його розквіту прирекли на смертну кару Сократа. Це була цілком демократична процедура… Що ж — бувають ситуації, коли і віра, й демократія безсилі? Як Ви бачите цю ситуацію? — Є речі, які ми нині починаємо вчити спочатку… Я не знаю… Звернуся знову до прикладу Мирослава Мариновича. Його було засуджено на десять років таборів. Ще молодою людиною (йому було тоді двадцять п’ять) він брав участь у роботі Гельсінської групи. Група повністю була заарештована, знищена. У фільмі пан Мирослав розповідає, як каґебіст звернувся до нього: “Розумієте, якщо Ви не з нами, — Ви проти нас…” І Маринович далі каже: “Може, тому, що я був молодий і не сповна розуму, я зробив свій вибір і відповів: ну, то я проти вас”. Потім в обставинах табірного життя він на практиці почав розуміти такі речі — як то любити ворогів своїх. Поруч були люди, яких він поважав, і він бачив різне ставлення до оточення. Одні ненавиділи прислужників режиму, озброєних автоматами. Інші ж розмовляли з ними, намагалися побачити в них людський образ. Між ув’язненими виникали суперечки на кшталт: “Що ти собі дозволяєш? Що про тебе подумають?!” І пан Мирослав оповідає, як одна людина спитала у нього: “А тобі не важить, що ти сам про себе думаєш?” Людина створена за образом Божим. І навіть коли цей образ не такий, яким ми його хочемо бачити, коли він, мов пожмаканий папір, — його треба розчистити, розправити. Зробити це не ненавистю, не кров’ю, не жертвами. Маринович зробив свій вибір, але то був непростий крок. Так, — ті розп’яли, ті — прирекли. Але ж не тому, що закони, якими вони користувалися, були на крові. Люди трактують усе, як їм того хочеться. Річ у тім, що ніякий закон — десять, дванадцять, п’ятнадцять заповідей чи пунктів — не буде діяти, якщо кожен із нас не усвідомить, хто він є і заради чого цей закон для нього існує. Жоден закон не буде діяти… Поки людина не відкриє його сама в собі… Ми говоримо про це у фільмі. Усі наші герої — то люди віруючі. Не у вузькому конфесійному розумінні. Цей фільм не про релігію, і люди, які з’являються на екрані, не говорять, у якій вони церкві, — мова про те, що вони реально роблять: Ніна Матвієнко, Мирослав Маринович, Сергій прочуд прості речі, про які в ньому йдеться. Адже дуже часто трапляється так, коли, замислюючись над якимись ґрунтовними речами, не знаходиш відповіді, не знаходиш суголосся своїм думкам ні в газеті, ні в тому, що демонструє телебачення. Останнє, скоріше, являє повну неадекватність твоєму світосприйняттю. Наш фільм — це підтримка тим, хто мислить, прагне щось зробити для України, але почувається самотнім, тому, що не відає, що зовсім поруч є такі самі, як він. — Тобто, Ваш фільм є резуль! татом того сутнісного вибору, що про нього Ви казали, — світогляд! ного, ціннісного, екзистенційного?.. — Звичайно. І навіть географічного, коли хочете. Адже я повернувся в Україну не тому, що у мене щось не склалося в Британії, — мені досить багато там вдавалося — у плані матеріальних можливостей, наприклад, я тут не маю і десятої долі того, що мав там. Але цей вибір — вибір душі. Бо коли відчуваєш, що Бог тебе наділяє певними талантами, ти мусиш їх примножувати і розвивати. Маючи творчу працю там, я відчував, що логічніше використовувати це тут, для свого народу. Я роками мріяв про це. Київ мене не відпускав, переслідував у снах, у роздумах… Я про це кажу у фільмі — там немає нічого вига-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин