Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

ХОТИНЕНКО, ЯК КРАЩЕ…

Слово Просвіти, №16 за 2004 рік

Усе в цьому житті невипадкове. У цьому вкотре переконався, коли підлодку “Слов’янка” з фільму Володимира Хотиненка “72 метри” наздогнала не тільки німецька міна, але й 50-річний ювілей передачі Криму у ведення Української РСР. На перетині двох цих тем і народилися чергові хворобливі міркування про те, що ж таке Україна (і все українське) для Росії. Спочатку про фільм. Якщо двома словами, то він затиснутий у рамках визначень “гарний фільм”, але “не шедевр”. Майстровитий Хотиненко неминуче підпадає під порівняння зі своїми більш молодими і, на жаль, плідними соратниками. Ось вам національні особливості армійського комікування “під Рогожкіна”, а ось — щирий націонал-патріотизм в іронічній обгортці “під Балабанова”. А ретро-кадри благословенного севастопольського вальсу явно навіяні сонячним стомленням а-ля Імператор всея Кіно-Русі Михалков. І все б добре, якби не нестерпні хохли (слово “українець” у фільмі, звичайно, не вживається). “А-а, так ти хохол? Точно хохол? Я так і знав, що хохол!” Саме так висловлюється один із найголовніших і, без сумніву, найсимпатичніший персонаж фільму у виконанні Марата Башарова. Ось вам іще один привіт від балабановського “Брата-2”. Пам’ятаєте фразу сухоруковського героя, що стала приказкою: “Ви мені ще за Севастополь відповісте, гади!”? Відповіли. Правда, в іншому фільмі, але по повній програмі. Складна лоскітлива тема розподілу Чорноморського флоту подана зі слонячою тонкістю й добірністю. Підсвідомо й сам починаєш ненавидіти всіх цих продажних нахаб із широким розкотистим “г”. І захоплюєшся радянськими (читай — російськими) моряками, які відмовилися від української (читай — ворожої) присяги. Ні, я не сумніваюся, що були й такі флюгерно-хамовиті замполіти, які миттєво перефарбувалися з комуністів у націоналісти. Сам їх бачив. Але зображувати всіх, хто прийняв українську присягу, — боягузливими відщепенцями, що продалися за кабанчика і город, щонайменше, некоректно. А за великою мірою — підло. Через те, що правда ніколи не буває одноколірною, вона завжди десь посередині. Тому що в суперечці двох близьких людей (і народів) завжди неправі обидва. І праві обидва. Тільки кожен посвоєму. А мудрість у тім і полягає, щоб слухати (і чути) не тільки себе, але й інших. Інакше виходить, що патріотизм одного народу затверджується за рахунок обпльовування іншого. Особлива пікантність ситуації у прізвищі режисера — Хотиненко. До речі, до кінця фільму він усе-таки згадав про політкоректність: коли єдиний, кому призначено врятуватися напевне, виявляється все-таки хохлом, тобто — українцем, щоправда, тільки наполовину (на більше, мабуть, політкоректності не вистачило). І після цього лікар Черненко у виконанні Сергія Маковецького починає співати пісню, яку співала йому мама: “Як служив же я у пана першеє літо, та й літо…” О, глибини архетипової підсвідомості! Невже єдине позитивне, що можуть робити українці в російському кіно, так це співати?.. А фільм, повторюся, усе-таки гарний. Але не шедевр. Коли б тільки не ці хохли! Або, якщо перефразувати надзвичайного і повноважного посла Росії в Україні: “Хотиненко, як краще, а вийшло, як завжди…” z Олег КУДРІН

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин