Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
«Просвіта» сьогодні · с. 13сторінка оригіналу ↗

НЕВТОМНЕ СЯЙВО

Слово Просвіти, №16 за 2005 рік

режисерові телебачення, запросити їх тоді було дуже просто, мене знали в усьому реґіоні. Я був і організатором, і режисером, і ведучим тих вечорів, на яких глядачі стояли навіть попід стінами. — Чому Вас знали в усьому реґіоні? — Ще з весни 1967 року була на Чернівецькому TБ передача “Сяйво”, яку глядачі пам’ятають і згадують добрим словом і досі. Повна її назва — “Сільський телевізійний палац культури “Сяйво”. То була дуже вдала форма для наповнення найрізноманітнішим змістом, бо складалася вона з багатьох блоків. Передача завжди йшла в один і той же день (в останню середу місяця), в один і той же час — о 21 годині й тривала 3—4 години — винятково українською мовою. За 13 років існування жодного разу не зірвалась і не була перенесена на інший день. Листів-відгуків на кожну передачу надходило тисячу—півтори. Я їх перечитував, витрачаючи на це свої вихідні, не одержуючи за це жодної копійки. Кожної наступної передачі робив огляд пошти “Сяйва”, який тривав навіть по 20 хвилин. Цим я й запам’ятався глядачам. Коли були якісь критичні зауваження, я ніколи їх не обминав і не приховував, навіть якщо вони не стосувалися безпосередньо “Сяйва”. Тому чернівецька студія була єдиною, на яку тоді не надходило скарг до Києва. Там дивувалися: “Чому? Що ви робите з глядачами?” Аж під кінець 70-их років партія докумекала, що “Сяйво” йде врозріз із її бажанням зробити з нас “єдіний совєтскій народ”, у якого буде “только одін, конєчно русскій, язик”. Але “Сяйво” свою просвітницьку справу таки зробило, запало в душі, і хоча передачі немає вже 25 років, її пам’ятають як епоху відродження. Адже диво XX століття заходило до тебе в хату і промовляло тією рідною мовою, співало рідних пісень, за які ще недавно румуни били буками, та й поляки не відставали. Телевізорів було ще обмаль, до однієї хати збиралися цілі вулиці, кутки, щоб подивитися на ангельськи гарного Івана Миколайчука, послухати авторів “Червоної рути” — Володимира Івасюка, “Черемшини” — Василя Михайлюка, пісень про Коломию — Дмитра Циганкова, про шавлію і руту — Олекли документи, та вони, полежавши з рік в Адміністрації Президента, поверталися назад, як “застарілі”. — Як Ви повернули на екран колядки і щедрівки, заборонені владою? — Новорічні програми “Сяйва” обов’язково починали з різдвяної колядки, хоча там замість “син Божий” співали “рік новий народився”. Урочистості від того не зменшувалося, святість не зникала. І раптом — керівна вказівка телетайпом про те, що колядки й щедрівки використовувати в телепередачах заборонено. То були чорні для української мови і культури 70-ті роки. Десь наприкінці, здається, 1977 року зустрів я художнього керівника Буковинського ансамблю пісні й танцю Андрія Кушніренка. “Запросили нас, — каже він, — на фестиваль у Москву і сказали приготувати якийсь “зімній номєр”. Оце ходжу тепер і мучуся: який “зімній номєр”? Я дивлюся на нього та й думаю, чи він часом не прикидається? Урешті кажу: “Колядки і щедрівки — хіба не зимовий номер?” Кушніренко аж ахнув: “Як це я не додумався! Допоможіть зробити сценарій, бо часу зовсім мало залишилося”. — “З однією умовою, — кажу, — що той номер чи уривок із нього ви обов’язково дасте мені в “Сяйво”. Ще й кілька мелодій тут же наспівав йому для різдвяного “плєсу”. Про свій таємний намір не прохопився ні півсловом. Потім написав для ведучих текст, що незабаром наш ансамбль має честь виступити в Москві на сцені Кремлівського палацу з’їздів, а зараз ми показуємо фраґмент того виступу. І даю колядки та щедрівки. Хто може наважитися мені це заборонити? А наступного року вже й не питав дозволу ні в кого. — Скільки років Ви віддали професійному театрові? — Якщо не рахувати років навчання в театральному інституті, то 10. Із них 7 працював у Рівненському обласному муздрамтеатрі. Працюючи ще головним режисером телебачення, з 1994 року впродовж трьох років за сумісництвом був ще й художнім керівником Чернівецького обласного муздрамтеатру ім. О. Кобилянської. За порадою письменника Михайла Івасюка (батька автора “Червоної рути”) поставив тоді на сцені зовсім забуту, радше невідому п’єсу “Лови на ловців” замовчуваного українського письменника-класика Сільвестра Яричевського, палкого просвітянина, завзятого організатора “Січей” на Буковині. Наспівав диригентові 17 музичних номерів і зробив із п’єси музичну трагікомедію. Вистава йшла з великим успіхом, про що писав і журнал “Театр і кіно”. Узяв я цей твір з двотомника, який 1977 року був надрукований українською мовою в Бухаресті, бо в Україні твори Яричевського й досі не видані. — Що Вас більше вабить: те( атр чи журналістика? — І те, і друге, бо писав я, грав і ставив вистави з юних літ. Я й зараз уже понад 10 років керую Літературним народним театром Будинку естетики та дозвілля Чернівців, для якого написав понад 10 п’єс та композицій. Крім театрального інституту я закінчив ще й факультет журна-красне слово, театральну діяльність, про що пам’ятають краяни. Сьогодні пан Ва( силь — мовби і не йшов на заслужений від( починок, працює ще з більшою енергією, що, власне, викликає добрий подив: зали( шається на висоті творчих ідей, немисли( мих без просвітянської праці. Про це ми й розговорилися, зустрівшись у Чернівецькій обласній науковій бібліотеці імені Михайла Івасюка. Василь Селезінка (справа) чи не першим брав інтерв’ю у Володимира Івасюка лістики Львівського держуніверситету ім. І. Франка. Коли стало можливим, почав писати про Січових стрільців та авторів їхніх пісень, про відомих людей Буковини, про козацтво, інсценував останній великий замовчуваний твір О. Кобилянської “Апостол черні”. Прообразом отця Захарія для письменниці послужив уродженець мого села священик Костянтин Балицький. Усе це зібрав потім у книжці, епіграфом до якої взяв слова О. Кобилянської: “Згадуйте предків своїх, щоб історія перед вами не згасла, золотої нитки не згубіть”. Книжка так і називається “Золотої нитки не згубіть”. Зараз працюю редактором художніх і пізнавальних програм, маю авторську телепрограму “Місто моєї любові” (почав із 1998 року), в якій розповідаю про історію Чернівців. Історію площ та вулиць, архітектурних шедеврів. 38 передач склали стільки ж розділів книги “Місто моєї любові”. Завершую роботу над другою частиною. То буде моя четверта книга, а третя “Світло Цецинської гори” — це історія чернівецького державного телебачення. Уже готовий комп’ютерний набір моєї п’ятої книжки “Грабовий масаж”. Це прозові та римовані фрашки-придибашки, які траплялися на телебаченні, в театрі та й просто в житті. Можливо, що видам окремо драматичні твори, оскільки недавно інсценував повість Леопольда фон Захер-Мазоха “Дон Жуан з Коломиї”, а казка для дітей “Пес Бровко і вовк Братко” йде в Коломийському обласному театрі. — Дякую за розмову, пане Василю. Ви — в розквіті творчих сил просвітянської діяльності. Хай завжди сяйво Вашої душі приносить усім радість, а Все( вишній дарує многая літа во сла( ву Українського храму Краси! Спілкувався Василь РЯБИЙ, член Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка, м. Коломия z

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин