Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
«Просвіта» сьогодні · с. 4сторінка оригіналу ↗

ПАВЛО МОВЧАН: «УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ — ПОНАД УСЕ!»

Слово Просвіти, №16 за 2005 рік

ПОГЛЯД Закінчення. Початок на с. 1 Ось чому наші нові очікування національної мобілізованості та відповідальності обернуться черговими розчаруваннями та духовними втратами. Ліберальна ідеологія, яка панувала в державі і продовжує панувати надалі, десять років тому оголосила вустами Президента (“національна ідея не спрацювала”) фактично війну культурній спадщині українців, охрестивши її “хуторянською”, “провінційною”, “агресивно-традиціоналістською”, звівши в такий спосіб усю ідеологію до ринкового максималізму, а насправді, до відвертого грабунку нації. Оскільки ж мова та культура були й залишаються консолідуючими чинниками, то вони витіснялися суржиком та ерзац-продукцією масового вжитку. Культура, як і мова, — це історичне надбання нації, яке об’єднує її без спонук, ця загальна духовна власність, ця скарбниця загальної пам’яті родової, національної причетності почала активно руйнуватися, — супутньо з процесом приватизації. Культурні герої витіснялися зі свідомості, суспільні національні трагічні події, як, наприклад, голодомор 1932—1933 років, замовчувалися, моральні авторитети нації дискредитувалися… Усі ми опановували таку галузь знань, як політична економія, але до цього часу ніхто в державі не займається культурною економією. Якщо політична економія акцентує увагу на законі ощадження часу, згідно з яким на одиницю матеріального вартісного продукту суспільством необхідно затрачувати все менше й менше часу, — за рахунок удосконалення технології виробництва, то в культурній економії цей закон діятиме не менш ефективно, коли в сфері соціокультурної організації людських спільнот на погодження взаємодій та цілей затрачується мінімум часу, аби справа здійснювалася з найменшим психологічним напруженням. Яскравим прикладом чого є моноетнічні Японія й Китай… Конгломеративні інтернаціональні утворення в усі віки вимагали жорсткого контролю та насильства, — не лише фізичного, ай психологічного… Через те питання державної консолідуючої ідеології є вкрай важливим чинником у сучасно) му державотворчому процесі. Або ми опиратимемося на колективну родову пам’ять, на культурні цінності нації, на культурні норми суспільства і, згідно з колективними цілями, діяти солідарно, консолідовано, або ж ми й надалі хаотично рухатимемося, догоджаючи смакам окремих політично-олігархічних груп, постійно вирішуючи проблему вибору між Сходом і Заходом, Північчю та Півднем… Активна присутність минулого культурного досвіду в повсякденні робить людську діяльність продуктивною, і, як стверджують психологи, відносно незалежною щодо зовнішніх детермінацій та актуалізованого сьогодення. І всі ці чинники є складовими національної ідеї, яку свого часу Л. Кучма рішуче відкинув, що, власне, й спричинилося до суспільної депресії, соціальної деградації та стрімкого поділу України. Чому федеративна Росія актуалізує вітчизняну історію, вибудовуючи її схему від часів Святослава аж до Путіна? Чому багатомовна Росія приймає консолідуючий закон про “Статус російської мови як державної”? І чому Україна ні на йоту не просунулася у цій ділянці, втративши навіть те, що було набуте за часів радянських у мовній сфері?! Ці запитання я переадресовую до керівництва держави, до Президента, до вас, шановні просвітяни. Без розв’язання цього найважливішого питання ми не можемо вести розмову про перспективу розвитку української культури й духовності, впадаючи в нарікання на деградацію, обездуховлення, вестернізацію, квазікультуру, суржикізацію, апатію й депресію населення. Людина, обперта на національні традиції, на культуру, на моральні засади, — захищена від дратівливого сьогодення, вона спроможна вибудовувати ієрархію значущого і другорядного, того, “що можна” і того, що можна за “певних умов”, а чого — категорично не можна. Людина загальнонаціонального контексту спроможна навіть абсурдну необхідність перетворити в культурно осмислену можливість… Тому сучасна ідеологія лібералізму, яка панує в Україні, не просто ігнорує національний культурний набуток, вона його спотворює, викривлює до невпізнанності. Вона перемальовує кожного з нас у “людину ринкового типу”, репресує всі високі мотиви національної культури. І якщо ми цього не усвідомимо і, відповідно, не сформуємо ідеології культурного захисту, включно з інформаційною сферою, то економікоцентристський лібералізм зведе всі високі мотивації людської поведінки виключно до споживацтва та духовного звиродніння… Ось чому наша розмова має визначальний для майбутніх просвітницьких ініціатив характер, ось чому нам не байдуже, чи багатоканальним буде фінансування культури. Або держава послідовно й наступально сприяє розвитку української мови та культури, або ми поступово розчиняємось у чужомовних світах і квазікультурах, які домінують нині в Україні… Адже кожен соціум підлягає ерозії та розпаду, якщо відсутні духовно-культурні “обручі”, якщо колективно-підсвідоме витісняється зисковістю та раціональністю. Культура й мова надихають, об’єднують, культура й мова захищають і унезалежнюють… Саме тому культуру, як і мову, плюндрують, нищать не лише завойовники-колоністи, а й ті, хто, маніпулюючи термінами лібералізму та демократії, руйнуючи їх зсередини, нав’язує нації так звані ліберальні цінності… Наші завдання і наша робота залежать від тих першочергових заходів, які необхідно здійснити уряду. Важко бути “пропагандистом і агітатором”, коли є сумніви щодо їхньої реалізації: ми не раз вимагали квотування книжкової чужомовної продукції на ринках України. Чи буде воно? Чи запровадяться для стимулювання вітчизняного кінематографа ті механізми, які піднесли в Росії цю галузь культури? Чи стане телеканал “Україна” українським, чи українська пісня заповнить, як це було ще донедавна, національний простір, чий надалі московські гастролери різного рівня та ґатунку провадитимуть антиукраїнську за суттю культурницьку роботу на теренах України? Ми не раз і не два говорили про це у своїх звертаннях до влади. Говоримо й нині, запитуючи: чи ж нам знову необхідно виходити на майдани, аби нагадати новій владі про наші національні права та потреби на одержання інформації рідною мовою?! Хіба є у нас інша земля, інша історія, інший культурний, інформаційний життєвий простір, який тисячоліттями оборонявся на різних узграниччях?! Хіба наші надра зберігалися задля того, аби прийшли Пінчук із Ахметовим і збагачувалися, інвестуючи космополітичну культуру, а не культуру тієї нації і тієї землі, де вони розбагатіли?! Політична воля нації, наша воля була виявлена на майданах, отже, мала підстави вимагати від нової влади реалізації своїх надій і своїх вимог. Маємо і не зрікаємося права на рідне слово, на свою культуру! За попередніх двох Президентів просвітяни, українська інтелігенція вперто стукали в двері влади, прагнучи привернути увагу обох можновладців до насущних проблем української мови, культури, освіти, духовності… Зрештою, — до української національної перспективи в добу глобалізації. Наші вимоги мовчки ігнорувалися, нам відповідали підсилюванням процесу русифікації, застосовували духовне охолодження нації, розкручували процес її дегероїзації. Руйнація культурно-просвітницьких мереж набула катастрофічних вимірів. Тому такими рішучими були виступи проти режиму Кучми всіх, хто вкладав у поняття “український” — історичний зміст. Про це в своїх виступах на Майдані говорив і Віктор Ющенко, нагадуючи нації про її історичну тяглість: від Трипілля до сьогодення… Тому й незрозуміла нам сьогоднішня логіка поведінки ані Президента, ані його чільних представників, які рішуче перегорнули сторінку очікувань і надій, вмотивовуючи своє відчуження від українських національних пріоритетів силогізмом “така наша ситуація”, що кожної хвилини загрожує перетворитися на вже відомий нам вислів “так історично склалося”… Цей перманентний стан перечікування довго тривати не може. Або незалежність України залишиться суто декларованою, або ж реальною, де ключовим питанням зостається мовне питання. Бо Мороз із Порошенком в ім’я короткочасових політично-кон’юнктурних інтересів змінять навіть декларовану 10-ту статтю Конституції, в такий спосіб узаконивши домінуючий статус російської мови в Україні, якщо ми не почнемо нової сторінки боротьби за нашу справжню незалежність. Маніпуляторський дизайн нової обгортки національних ілюзій загрожує Україні справжнім розколом за мовним та релігійним принципом. Адже єдина державна мова, як і церква, є державно-консолідуючим чинником, — але не в нас, а в Росії. Чому ж в Україні, в унітарній Україні, а не федеральній, — ці чинники не задіяні на консолідацію та унезалежнення? Адже останні дані всеукраїнського перепису свідчать про необхідність такої консолідації. Ті незначні й непереважаючі відсотки російськомовного населення, яке застосовує формулу: “Максимум вимог при мінімальних можливостях” підживлювався і підживлюється Росією, для якої ідея наддержави, єдиної і неподільної, залишається також своєрідним політичним дизайном, що слугує зняттю соціальних суперечностей у власному суспільстві. Тому і в Україні, напевне, декому вигідно перемикати соціальнополітичні мотивації на мовно-культурні. Росії потрібно позбутись ілюзій про імперське відродження, а Україні, тобто новій владі, — що мов- Президента і його, як ми сподівалися, однодумців. Проте не всі перші кроки нової влади, зокрема призначення в багатьох областях російськомовних голів держадміністрацій є виправданими. Адже відомо, що українці в східних областях України складають більшість і надмірне поширення російської мови там відбувалося не природним шляхом, а є наслідком цілеспрямованої імперської політики, політики геноциду та лінгвоциду, особливої радянської демографічної політики, коли на зміну вигубленим селам завозилися тисячі росіян і білорусів із прикордонних з Україною російських областей. Що, власне, спричинилося до зростання російської діаспори в Україні від 1926 року до кінця XX ст. у п’ять разів. Або хоча б згадати п’ятнадцятивідсоткові надбавки вчителям російської мови в Україні за часів сусловщини… Витіснення української мови, особливо в часи комуністичного режиму, майже з усіх сфер суспільного життя призвело до втрати рідної мови багатьма українцями. Панування російської мови в офіційному вжитку, яке триває й досі, навіть у війську, нехтування Конституційною нормою, яка зобов’язує всіх без винятку володіти й застосовувати державну українську мову в сферах: в інформаційному просторі, в бізнесі, в правоохоронних органах — становить небезпеку для самої держави, спонукає антиукраїнські сили до відцентрових, федералістських згубних тенденцій… Заплющувати очі на ці тенденції означає прирікати Україну на нові конфлікти, на нові небезпеки. І прикро, що носієм таких тенденцій стає той, хто покликаний захищати Україну від таких небезпек, маю на увазі, передовсім, секретаря РНБУ… Якщо Помаранчева революція перемогла завдяки підтримці В. Ющенка всіма націонал-патріотичними силами, то чому й подосі відсутня масштабна й адекватна викликам сучасності концепція, а На просвітянському заході лунають запевнення: спершу — ковбаса, а потім — мова… Спершу — пенсії, а потім — культура… А чому, — сміємо поставити питання, — не одночасно, — і те, і друге? Якщо ми не змогли почути відповіді на це запитання від попередньої влади, яка відверто нас вела в навічні обійми старшого брата, то чому мовчить теперішня: а в чому, власне, ідеологічні відмінності між попередниками й наступниками? Може, мова й культура підлягають подальшій вибраковці, а їх адепти — усуванню з політичного поля як відпрацьований матеріал? Адже на наших очах формується так звана нова політична сила, для якої наші проблеми є вчорашніми. Чому й ті, для кого українська справа, українська культура, українська церква, українська мова, українська історія є третьорядними, кинулися в новий політичний блок, у програмі якого знову відсутні національні пріоритети? Знову хочуть нами споневажити, використовуючи гасло “Хто не з Ющенком, той проти нього…” Запам’ятаймо, що капітулянтська потульність лише розпалює агресора, провокуючи його на ескалацію зазіхань на ресурси, на життєвий простір, на культуру, на мову, на історію, на звичаї, зрештою, на нас самих. Оскільки відверто застосовується ліберальноемансипаторська відома формула: все дозволено в присутності того, хто дозволяє… Наша національна традиційна лояльність і делікатність потрактовуються ними як слабкість, традиційна героїка спротиву тлумачиться як історична загумінкуватість, наші національні права оцінюються, — ні, власне, тавруються незмивним клеймом: “націоналізм!”… Людина може дійти до загальнолюдського, лише занурившись у своє духовно-національне лоно до того рівня, де панує духовність, зрозуміла всім народам і вікам… Інтернаціоналістами не народжуються — ними стають… Чи не ховають-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин