“Народ може помилитися, але не повинен помилятися”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
УВІЧНЕНИЙ У «САДУ УКРАЇНИ»
Слово Просвіти, №16 за 2007 рік
Сергій ГЕРУК
5 квітня до 125-річчя від народження В’ячеслава Липинського в “Саду України” Міжреґіональної академії управління персоналом відкрито пам’ятник великому українському подвижникові. В’ячеслав Липинський — видатний український громадський і політичний діяч, історик, публіцист, теоретик вітчизняного консерватизму, автор оригінальних соціологічних концепцій. Участь у цій урочистій події взяли викладачі, студенти, співробітники Академії й гості. Пам’ятник відкрили голова Наглядової Ради МАУП, заслужений працівник освіти України, професор Георгій Щокін і директор Інституту культурологічних та етнополітичних досліджень МАУП, професор Василь Яременко. Про непроминуще значення В’ячеслава Липинського в українському державотворенні говорили у своїх виступах ректор Академії Микола Головатий, професор Юрій Шилов, поет Анатолій Логвиненко… Георгій Щокін, зокрема, наголосив: “Сьогодні минуло рівно 125 років від дня народження цього видатного політичного та громадського діяча, ідеолога, науковця, який мав польське походження й виразний український патріотизм. Увесь його нелегкий життєвий шлях засвідчує відданість українській національній ідеї, щиру й непідкупну любов до України та намагання втілити у життя найкращу модель державного будівництва для самостійної й незалежної Української держави. Його праці назавжди залишаться в українській скарбниці та обов’язково будуть використані в ім’я Бога й Батьківщини”. Творення української національної державності було змістом життя та найвищою політичною цінністю для В’ячеслава Липинського. Він жив у той час, коли ідея національної державності була на периферії політичних інтересів української інтелігенції. Його політичні ідеї та переконання долали межі тогочасної суспільної свідомості, і він поставав в уяві сучасників романтиком-утопістом, політиком-ізгоєм, який захищає монархію, відстоює ідеї традиціоналізму (консерватизму) та ієрархічну структуру суспільства. В. Липинський витворив власну політичну концепцію української державності на основі високої етнічної культури хліборобської спільноти та, на превеликий жаль, не встиг утілити її в життя. До цієї урочистої події МАУП випустила у світ унікальне видання — “Українська державницька ідея. Антологія політичного традиціоналізму” (укладання й передмова О. Шокала і Я. Ороса, біографічні статті О. Шокала). У цьому зібранні вміщено духовно-інтелектуальні надбання 26-ти творців української державницької ідеї, починаючи від “Велесової книги” й до сьогодення. А праці В. Липинського займають тут центральну, об’єднуючу позицію, як і його “клясократична теорія”, яка передбачає співпрацю всіх суспільних верств українського народу на основі сильного середнього класу (“хліборобської верстви”) заради створення власної держави. Антологія перейнята наскрізною ідеєю: творчий дух великих трудівників будить життєву волю індивідів і політичну волю й силу українського суспільства для творення своєї держави на стратегічних засадах національної ідеології, а в процесі творення національної держави нація творить сама себе.
коли ми самі її не збудуємо, і ні' хто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо стати”. Липинський стверджував, що націю можна консолідувати на основі “територіального патріотизму”, вважаючи, що кожний громадянин незалежно від національності, віросповідання, політичних переконань повинен бути патріотом свого краю, добре знати і шанувати його історію, культуру, дотримуватися місцевих звичаїв. Із 1926 року В’ячеслав Липинський переїздить до українського наукового інституту, заснованого Павлом Скоропадським при Берлінському університеті, де завідував кафедрою української державності. У 1930-му, розсварившись зі Скоропадським, він створив ще одну організацію — “Братство Українських Клясократів-Монархістів”. Липинський довго хворів на туберкульоз, а 14 червня 1931 року його життя обірвалося. За заповітом, його останки перевезли з Австрії на Волинь, до села Затурці, де й поховали.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
