“Історія людства записана на зморшках і зморщечках, на чолах конкретних людей”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
УКРАЇНСЬКИЙ ШЛЯХ
Слово Просвіти, №16 за 2007 рік
МАНДРІВКИ ІСТОРІЄЮ З ВОЛОДИМИРОМ ЯВОРІВСЬКИМ
Продовження. Початок у ч. 15 за 2007 р.
аким чином козаки визволили всю країну й повернули її собі, а Хміль, урядуючи над ними, виявив небачені доти зразки хоробрості й військового хисту. Бог дарував йому силу й сприяв його справі від початку й до кінця його діянь і мечем своїм завдав нищівного удару лядським великим гордощам і впертости”. Якби ж то так, любий нам і досі молодий арабе православної віри! Якби ж то Бог дав нашому Богданові і силу, і сприяння його справі (ні, нашій національній, нашій українській долі!) “від початку й до кінця. До кінця — особливо. На жаль, переяславський кінець був для нас трагічним і фактично на три з половиною століття вкинув наш народ у морок, у колоніальну безпросвітність, завів наш духу підпілля. Лише поодинокі одчайдухи нагадували світові й мовчазному українському простолюдові про те, що нація ще жива: Мазепа, Тарас, Куліш, Костомаров, Леся Українка, Франко, Грушевський, Міхновський… Але ти, Павле Халебський, не міг про це знати, бо після Переяслава збігло лише півтора року, і ти зафіксував нам Україну ще вільну, живу, енергійну, хоч по великій визвольній війні її мали б населяти лише вдови, діти й немічні діди з бабусями. Отож Павло веде наступне українське поселення містечко Дмитрашків (нині село Дмитрашків Піщанського району, південна Вінниччина). При слові Дмитрашків моя душа стрепенулася — це сусідній із моїм рідним район! Це — поруч. Отже, так жили мої предки на тій землі, де я народився. “Коли ми вийшли на гору й, поминувши фортечну браму, рушили міськими вулицями, то побачили чоловіків, жінок і дітей у такій безлічі, що це нас приголомшило (Бог нехай благословить і примножить їх!). Голови нам ішли оберта від густого гурту дітей усілякого віку, які сипалися, немов той пісок. Ми завважили в цьому благословенному народі побожність, богобоязливість та благочестя просто-таки дивовижні”. Я продовжую, дорогі мої українці, знайомити вас із унікальним історичним документом нашої нації, який подарував нам у XVII столітті молодий араб Павло Халебський — син православного патріарха Макарія Третього, який відвідав нашу з вами Україну. Відвідав через півтора року після славетної національно-визвольної війни козацтва на чолі з талановитим і сміливим воїном, але безхребетним державником Богданом Хмельницьким за свободу, віру і за власну Батьківщину, та після переяславської ганьби і зради. Московіти ще не окупували України, цей процес лише розпочинався, був ледь видимим. Мені принаймні уявлялося, що влітку 1654 Україна була країною вдів, калік, дітей і старезних дідів та бабів, — чоловіцтво поклало свої голови на війні. У моїй уяві вона була розтрощеною й розореною набігами татарви та ляхів. До того ж Павло Халебський разом із своїм батьком ступили на південно-західний край нашої землі (південна Вінниччина, моя родинна земля) після того, коли поляки влаштували тут кривавий Великдень, саме на Христове Воскресіння вони налетіли на Брацлавське воєводство і “оґнєм і мєчєм” винищили та поруйнували Україну, яка саме молилася по церквах. Неупереджене око Павла Халебського побачило і змалювало нам саме ту Україну. А якщо врахувати, що наші українські писарі чомусь були ледачкуватими і недбалими, вважаючи, що написане шаблями — не забудеться й так, то мусимо знати напам’ять те, що задокументували про нас чужинці. Мусимо, але за умови, якщо ці документи стали загальнодоступними, якщо їх знає нація зі шкільної парти. Навіть тоді, коли ця правда гірка чи колюча. Тодішню Московію Халебський описав не лише занадто стримано, а й холодно, навіть дуже холодно, одначе росіяни видали його книгу. Полякам дісталося ще більше, але і в них подорожні нотатки стали одним із базових історичних документів Польщі. Отож я ще раз хочу подякувати прекрасному українському прозаїкові, моєму товаришеві і землякові (наші села за двадцять кілометрів одне від одного) Миколі Рябому за його велику подвижницьку і патріотичну працю з перекладу, наукового коментування, а найголовніше — оприлюднення книги Халебського “Україна — земля козаків”. Ніхто з олігархів та політичних “вождів” не відгукнувся на Миколине прохання допомогти з виданням цієї унікальної праці, допоміг патріарх Філарет і прості люди. Нехай вона видана маленьким накладом, але вона вже є. І я обіцяю тобі, Миколо, прилюдно, що таки “трусну” наших товстосумів і владодержців, щоб “Україна — земля козаків” вийшла масовим накладом. А поки що продовжую читання уривків із подорожніх записів Павла Халебського, використовуючи, звісно, деякі коментарі до них Миколи Рябого та мої власні. “О цій порі наші брати козаки терпіли великі страждання, і найсміливіші з-поміж них тікали з-під влади ляхів на острів у гирлі великої ріки Дніпро, яка впадає у Чорне море. Тут вони збудували велику неприступну фортецю, де знайшли пристанище й хоробрі юнаки з чужих земель, але без жінок, і нині їх зібралося близько півсотні тисяч. Його друг польський король (Владислав) потай із ним домовив-
Фото О. Литвиненка
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
