Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Історія людства записана на зморшках і зморщечках, на чолах конкретних людей”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

ПИСАРІ І ХРОНІКЕРИ НАЦІОНАЛЬНОГО ЖИТТЯ

Слово Просвіти, №16 за 2007 рік

ся, що Хміль учинить повстання, а він, король, допомагатиме йому військом, щоб знищити польських магнатів, стати самодержцем, правити самому, а не догоджати шляхті. Як ми казали, магнатів було багато, і кожен володів успадкованими від предків великими землями. Були серед них такі, які мали понад сто тисяч жовнірів і не менше — до десяти тисяч. Але у своїх прагненнях вони ніколи не доходили згоди поміж собою, і кожен діяв, як сам хотів, через те вони й загинули один по одному. Що ж учинив Хміль? Узявши з собою свого сина Тимоша, він років вісім тому (насправді — шість) подався до козаків, які жили на острові (Буцькому), і змовився зними. Вони зраділи й одіслали його до хана татарського, аби також змовитися з ним. Приїхавши до татар, він пообіцяв їм багату здобич, але вони йому не йняли віри, та й побоювалися його. Тоді він залишив у них свого сина заручником, і вони уклали з ним клятвену угоду і, ставши заодно, послали з ним близько двадцяти тисяч вершників. Козаків з острова приєдналося близько п’яти сотень, бо решта ще боялася. Союзники напали на ляське приграниччя. Правитель того терену, довідавшись про це, вислав проти них близько сорока тисяч жовнірів. Козаки напали на те військо та з Божою поміччю перемогли, причому полонили більшу частину й захопили багату здобич. Татари страшенно зраділи цьому, відіслали полонених у свою країну й пішли вкупі з козаками воювати з пихатими ляхами далі. І Бог дарував козакам перемогу над ними. Вони заволоділи чималими землями, бо так попередньо домовилися з кримчаками: “Землі й маєтки нам, а полонені вам!” Це був щоденників відступ Павла Халебського, його проникнення в нашу історію, якою він щиро зацікавився під час подорожі. Це була жива, ще гаряча тодішня сучасність, яка жила не лише в душах, а й на устах українців. Як бачимо, вона, як правило, точна навіть через три з половиною століття. Микола Рябий лише додає якісь украй важливі для розуміння сучасників штрихи та деталі, і картина від того стає ще об’ємнішою. “Ми вирушили з Дмитрашкова через міст перед дерев’яною фортецею. Промандрувавши півтори милі, приїхали до торгового містечка під назвою Гарячківка”. При згадці про Гарячківку моє серце затріпотіло, тепла хвиля солодкого спогаду прокотилася усім моїм єством. Так-так, це сусідня Гарячківка, за горбом, за вісім сьогоднішніх кілометрів, звідки мої однокласники щоденно приходили в Городківку до школи, приносячи до класу гарячківське болото на кирзових чоботях і гарячківські сливи-угорки. А хто мав велосипеда — вважався найщасливішим, бо міг брати “на раму” та “на багажник” аж двох дівчат… Та хай говорить двадцятип’ятилітній архідиякон сірієць Павло Халебський, він же — Булос Ібн аз Заїм аль Халябі в перекладі Миколи Рябого: “Коли ми під’їздили, назустріч нашому владиці патріархові також прийшли за місто всі його мешканці, старе й мале та жіноцтво. Вони зазвичай ставали двома рядами; коли наш владика патріарх підступав до них упритул, всі колінкували перед ним, поки він їх не поблагословить і не помине, аж тоді вони підводилися. Усі чоловіки в цій країні ходять із палицями в руках. Після того, як наш владика патріарх поцілував ікону й хрест, вони, співаючи стихирі, рушили попереду нас і під густий подзвін увели до своєї Свято-Михайлівської церкви. Потому запросили нас до трапезної, а нашим коникам укинули паші. Ми пробули тут недовго. Нас провели аж за місто”. Павло не помилився. Це справді було сотенне місто Брацлавського полку, яке відвідав патріарх Антиохійський Макарій Третій зі своїм юним сином Павлом. У моїй пам’яті Гарячківка — звичайне провінційне село з типовим колгоспом, фермами, старезною, недіючою, з вибитими вікнами церквою на пагорбі, обдертим клубом, купинами гною і вуличками, повними пилюки чи болотиська. Тільки й того, що залишилася історична назва, не посягнули “радянізатори”. Ні, народилася нова риса гарячківців у більшовицькі часи: хто що б не вкрав у колгоспі, може навіть серед дня центральною вулицею спокійно нести чи везти додому, ніхто його “не бачитиме”, а тому й нікому не донесе. Це у них — святе і досі. Тільки вже нічого красти… Наступна зупинка… Мені аж зводить дух… друге моє рідне село. Мій батько Сашко (в Теклівці його називали Сяньком) вважався великим грамотієм із своїми тодішніми чотирма класами освіти. Він виріс круглим сиротою, бо його батько Семен, розповідали, мальований красень, але непосидючий, бо щось у його характері було мандрівне, не домашнє — одружився на теклівській вродливиці Марії, але не дочекавшись народження первістка, помандрував далі, і слід його в нашій родині назавжди загубився. А моя бабуся Марія підтішила мого бать-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин