“Покликання мистецтва робити людину людяною”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
МОЛИТВИ КВІТІВ І ЛЮДИНИ Неповторний світ Людмили Шанти
Слово Просвіти, №16 за 2007 рік
Оляна РУТА
Талановита художниця, мистецтвознавець, літературознавець, бандуристка Людмила Шанта з Канади народилася в українській родині Лесі та Юрія Шант. Отримала вищу освіту в галузі образотворчого мистецтва та літератури, викладала мистецтво, музику, концертувала з бандурою, працювала диктором українського радіо. Малювати Людмила почала з самого малечку. Була дуже посидючою й довго могла, не відриваючись, спостерігати за таємничим світом природи, приміром, залюбки просиджувала годинами біля ставків, видивляючись на пуголовків, рибок, раків. Любила збирати кольорові пера птахів, камінчики, мушельки, робити глиняні відбитки пташиних слідів. А ще спостерігала й записувала в спеціальному щоденнику де, коли і які бачила квіти, птахів — ця особливість творчо-дослідницької вдачі на все життя стане визначальною в її художній праці. Помітивши таку жадобу до пізнання, батьки зробили все для того, аби талант дівчинки розвивався, — записували її в різні природознавчі гуртки, віддали до дитячої художньої школи, де великий вплив на формування Людмили Шанти як художниці мали уроки композиції та колористики художника Петра Сидоренка. Наймолодша учениця художньої школи, шестирічна Людмилка взялася ілюструвати українські народні пісні й вірші українських дитячих письменників. Великий вплив справили на неї тоді чудово ілюстровані дитячі книжки з України, з якими вона виростала в 60-ті роки. Людмила зізнається, що з пошаною дивилася на праці старших учнів, захоплювалась їхніми картинами, й це надихало її на власний наполегливий творчий пошук і зростання. Тоді ж почула від учителя, Петра Сидоренка, про те, що його колишній учень вступив до вищої мистецької школи, і вирішила для себе йти саме таким шляхом. Багато років потому Людмила сама вже була студенткою Онтарійського коледжу мистецтв — її мрія здійснилася! Її перша персональна виставка відбулася 1986 року в “Ґалереї 76”. Звідтоді її виставки відбувалися одна за одною. В Торонто Людмила отримала вищу освіту в галузях образотворчого мистецтва, музики та літератури. Викладала українську культуру та історію мистецтва на Курсах українознавства, вчила дорослих і дітей малювання, викладала музику, виступала з концертами як бандуристка, працювала диктором українського радіо. Життя її було насичене творчістю та активною діяльністю.
Та коли Людмилі було 30 років, тяжка недуга прикувала її до ліжка, відібрала можливість ходити, рухатися, не кажучи вже про можливість творчо працювати. Можна було впасти у відчай, розізлитися на весь світ, відмовитися від пошуку подальшого смислу життя… І — в той скрутний час — ця прикута до ліжка жінка писала мені в листовному інтерв’ю для київського журналу: “…митцям бажаю сильної Віри — Віри, що з Божою волею і допомогою все у світі можливе. Також бажаю глибокої любови — любови до всього гарного, доброго, чистого, до краси. Ви маєте велику відповідальність, бо вашими творами, вашим мистецтвом ви можете багато добра зробити у світі. Отже, шукайте у всьому красу, шукайте гарного у всьому”. Скептики сказали б, мовляв, спробувала б вона сама знайти щось гарне у своїй знерухомленості й не втратити Віри!.. Але вона і справді не зламалась, її дивовижна воля до життя, її міцна віра допомогли знову стати на ноги, повернутися до творчої праці. Людмила сприйняла хворобу як… Божу ласку: “… в усьому цьому тяжкому терпінні я пізнала велику Божу ласку і вдячна за ці мої терпіння, які допомогли мені багато дечого пізнати і навчитися. Ти,
дорогий Читачу, напевно, здивуєшся, що я можу дякувати за мою хворобу, але так воно є. Бо справді я так почала відчувати: що моя хвороба — це Божа ласка”. Вражена недугою людина може або затулити вуха й уперто не чути зверненого до неї голосу Бога, відтак спиратися тільки на матеріалістичні засоби лікування, або наважитися почути й зрозуміти Божі настанови про її життєве призначення, піти певним шляхом духовного зцілення, вірити в Добро і Світло — і тим самим примножувати їх у всьому світі, як і зробила Людмила Шанта. Так і побачила світ книжка “Найважливіша річ на світі”, в якій зібрано багато репродукцій картин Людмили Шанти, серед яких натюрморти, пейзажі, а також дві ікони — ікона Христа й ікона архангела Гавриїла. Ця книжка і дає відповідь скептикам, адже засвідчує фактом своєї появи справжнє диво — диво зцілення, і, як називає її сама авторка — “подяка і свідчення великої Божої ласки, любови і допомоги в моєму житті”. Людмила Шанта працює в імпресіоністичній манері — картини мовби намальовані не пастеллю чи аквареллю, а самим настроєм. Настільки вони легкі й прозорі, що іноді забувається, що вони — матеріальні. Ці картини — наче втілення живого настрою, що його природа сама поклала на папір. Їхніх героїв зображено з особливою симпатією — так ніби авторка сама побувала і квіткою, і хвилькою, і хмаркою. Особливе місце в творчому доробку художниці посідають квіти — у картинах “Польові квіти”, “Лілеї”, “Червоні квіти”, “Танець світлячків”, “Оксамитна китиця квітів”. Вони — не фотографічно вималювані, а поетичні, вони немов співають. У “квіткових” картинах спостережливому глядачеві відкривається духовне життя квітів, тут зафіксовано найменші ніжні порухи квітів. “Коли я на самоті з квітами, завжди хочу з ними ближче познайомитися, пізнати їхню індивідуальність, унікальність характеру. Сідаю з ними як із новозустрінутим гостем, розпитую, що їм найдорожче, наймиліше, найлюбіше”. І квіти радо розповідають Людмилі все те, що хотіли б оповісти нечулому людству, але воно
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
