“Покликання мистецтва робити людину людяною”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
ПАНОРАМНА ПОДОРОЖ «СВЯТИНЯМИ ЗЕМЛІ УКРАЇНСЬКОЇ» ЗА МОТИВАМИ ЕКСПОЗИЦІЇ ХУДОЖНИКА ЛЕОНІДА ГОПАНЧУКА
Слово Просвіти, №16 за 2007 рік
Іван ОЛІЙНИК, студент 2 курсу Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Сконцентрувавши погляд на “Соняшниках”, починаю панорамну подорож Україною… від картини до картини. Оглядова екскурсія без посередника-скла, під завше палаючим промінням, із шаленою швидкістю, яка непідвладна обліку. Невідомо звідки виникає п’янкий букет квіткових ароматів і ось уже й третя від Сонця куля вирішує трохи притримати коней. Принаймні так здається… Від Підгірців — до волинських краєвидів, від Могили Кам’яної — до матері вікна. Козацька вотчина — Хортиця навіює безліч асоціацій, народжує обриси чайок і міні-ретроспективу звитяжних боїв. Дорогою маків понад Дніпром — пам’ять предків, у якій навічно закарбоване ім’я князя Святослава, який загинув тут. Та ось Хортиця. Грому-шина балка… А де ми? Чи пам’ятаємо трагедію Батурина, над якою плаче кривавими слізьми “Зняття анатеми”? Зріз стовбура дерева української історії ховає у собі безліч кілець. Ілюстрацією до одного з них є картина “Вечір над Олеськом”. Кожен замок, Олеський зокрема, оповитий легендами, історіями кохання, окроплений кров’ю, та, на жаль, підвладний невпинній руйнації. Кожен багряний захід сонця над ним тішить, знімає втому, дарує усмішку і гордість за свій народ. Враження підсилюють “Підгорецька містерія” та “Качановське диво”. Красногірський монастир перекликається з ликом Творця у жовто-блакитному ореолі (“У славі”), проводить погляд від озерного латаття аж до зелених бань і золотих хрестів. “Благодать земна” викликає бажання зупинитись на хвильку, дати волю думкам про сенс буття, згадати Патріарха Київського та всієї Руси-України Володимира (Романюка), помолитися за себе та Батьківщину. Ми живемо по совісті чи з нею нарізно? Як важко відповісти на це питання в оточенні святинь! Захоплює “Мелодія дощу”. Вона веде поміж наскрізних ескізів і зелених гаїв дорогами Тараса, битим шляхом… Уявне і реальне серпанком натхнення спадає на очі, а руки, немов поспішаючи до заходу сонця, малюють кінцевий етап тієї самої дороги (“Дороги довжиною в життя”) під пильним оком конвоїра.
Старий і молодий Тарас на одному полотні. Доказом номер два стоять серед степу “Предківські чертоги” Кам’яної Могили. Ось вона — ілюстрація слів Бориса Олійника: “Ми тут жили ще до часів потопу. Наш корінь у земну вростає вісь”. Діалоги з прахудожником, серія робіт присвячена саме йому. Розкриття мислення предків, розшифрування наскельних малюнків і головне — єднання крізь віки, про це — магічнопритягуючі, містично-рельєфні, немов той самий печерний живопис, полотна: “Сліди предків”, “Священний шлюб” та “Богиня землі”. Що ж це як не “Дотик до вічності”, відбиток священного начала? Люди можуть бути різними за віросповіданням, політичними поглядами та статусом у суспільстві, але святині такі схожі у всіх. Вловлюючи перше чисте враження від огляду експозиції, я був зачарований красою природи. Рідні краєвиди лікують, але нас затягує смог великого міста. Його непохитний алгоритм не дозволяє підвести погляд і замислитись над тим, що ми втрачаємо, надовго загубившись поміж записами в органайзері та легким чтивом Дар’ї Донцової. “На роботу…з роботи…будуєм соти”, жалюзі не пропускають світла, повітрям завідує кондиціонер. Отак і отримуємо все відфільтрованим і бездушним, позбавленим смаку та майже мертвим. А коли блимання електронного записника сповіщає, що настав “Час В.”(відпусток) — найближчий авіарейс несе нас в Єгипти, Болгарії та Туреччини, де наших більше, ніж їхніх, та “нашого”, освяченого віками, там не було, нема йне буде за жодних обставин. Рідні маки напувають душу, викликають бажання жбурнути, поки ще не пізно, в смітник органайзер, зірватись із місця й побачити на власні очі “Святині української землі”.
На фото: Іван Олійник і Леонід Гопанчук.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
