Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Запам’ятати їхні свідчення про страхіття Голодомору і донести до нащадків”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

ЗА ЗАПОВІТАМИ ВЦІЛІЛИХ

Слово Просвіти, №16 за 2008 рік

Надія Єфремівна Іванова — активна просвітянка. Усе життя працювала бухгалтером, спочатку в колгоспі рідного села Шутенька Новоукраїнського району, потім в установах Кіровограда. Ця літня жінка (уже дев’ятий десяток розміняла) — автор “Книги пам’яті” свого села. Альбом з її спогадами я показала своїй мамі — як приклад, і попросила написати спогади про пережите, про рід. Імама написала. Майже через рік її не стало. Тож приклад Надії Єфремівни став запорукою того, що мої діти входять у життя, читаючи бабусині спогади. Н. Є. Іванова не лише пише спогади. З її ініціативи у рідному селі на місці, де ховали померлих від голоду в 1932—33 роках, односельці насипали могилу і встановили хрест із таблицею, де перелічено усіх поіменно… Про людську пам’ять, про уроки історії — наша розмова з Надією Єфремівною Івановою. Світлана ОРЕЛ, м. Кіровоград — Першим Вашим кроком у справі збереження пам’яті про земляків стало створення “Книги пам’яті села Шутенька Новоукраїнського району”. Чому вирішили цим зайнятися? — Дуже люблю своє село, знаю кожну хату (Шутенька — невелике село, за моєї молодості у ньому було 60 дворів). Дуже хотілося залишити пам’ять про село, бо вже тоді воно почало занепадати. Зараз залишилося всього п’ять хат. До того ж, у кінці 80-х наша інтелігенція, письменники порушили питання про потребу відродження пам’яті про страшні жертви, які поніс наш народ у 1932—33 роках. Тож ми з односельцями Володимиром Лихолітом та Грицьком Громком обійшли всі двори (тоді ще трохи жителів у селі лишалось), зібрали спогади не тільки про Голодомор, а й про війну і довоєнну історію. Уточнили прізвища людей, які загинули від голоду. У нашому невеликому селі, де на той час мешкало близько 200 осіб, таких виявилося 72. Вісім сімей вимерло зовсім, до однієї людини. У їхні хати відразу ж заселили сім’ї росіян, як вони розповідали, їх присилували переїздити у наші степи. Вони звикли жити в лісовій зоні, мали добротні дерев’яні хати, а тут — мазанки, з глиняною долівкою, і щоб протопити хату, треба наламати сухого бур’яну. Шість сімей помандрувало десь далі, з приїжджих залишилося тільки дві родини. Вони й розповіли, як не хотіли їхати туди, де люди вимерли з голоду. — А Ви пам’ятаєте той час? — Мені було сім років. Може, я тоді ще чогось не розуміла, але і в душу, і в пам’ять глибоко запав епізод, як до нашої хати прийшла “чорна бригада”. Уповноважений з Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, м. Ірпінь Київської обл. Микола Солоненко — член правління обласного об’єднання “Просвіти”, член Асоціації дослідників голодоморів в Україні, член Конґресу української інтелігенції, полковник у відставці з 1994 року, автор багатьох публікацій про українське національне відродження. М. Ф. Солоненко зазначає: “В історії українського народу негативних сторінок аж занадто, але серед них високою скелею вивищується штучний Голодомор 1932—1933 років. Забуття цієї трагедії загрожує її повторенням. Тому забуття — злочин проти власного народу. Ми вже доволі завинили, бо донедавна не згадували про наше лихо, довгий час дивилися на нього очима сусідів. “Народ, що дивиться на себе очима сусідів, приречений на загибель” (З. Фрейд). Сьогодні ми дуже кволо надолужуємо згаяне, але ж намагаємось”. Автор засвідчує факти Голодомору 1932—1933 років на рідній Харківщині, а також інші акції тоталітарного режиму, спрямовані на району у шкірянці, з паском через плече, на якому висів револьвер. — У “чорній бригаді” були люди і з Вашого села? — Були. Вони мені здавались, та й досі здаються якимись заляканими, зазомбованими тією страшною примарною ідеєю побудови комунізму, заради якої не шкода нікого й нічого. Серед тих, хто прийшов до нас, був і мій хрещений батько Архип Вергун. Коли вже почали все виносити з хати (а забирали не тільки продукти, зерно, а й речі) я попросила хрещеного лишити мені мою маленьку подушечку. І це було все, що зосталось від нажитого тяжкою працею моїх батьків Єфрема Сафроновича і Мотрі Трохимівни. — Вашу родину розкуркулювали? — Батька вважали середняком, і розкуркуленню ми не підлягали. Але “чорна бригада” поздирала зі стін рушники, позабирала рядна, навіть ліжко, одяг, взуття, посуд, господарський інвентар, худобу — все, що до рук потрапляло. Про зерно й продукти не було й мови — вичистили все до крихти, у печі стояв горщик з борщем, то вони борщ виїли, а горщик розбили об підлогу. Почався голод. Наша родина, в якій було п’ятеро дітей (я — наймолодша), залишилась у голій хаті. А батька щоночі викликали в сільраду — здавай продподаток. З чого здавати, як усе забрали? Нічого ні продати, ні обміняти. Коли йому пригрозили арештом за невиконання продподатку, батько прийшов, попрощався з сім’єю і пішов пішки на станцію Новоукраїнка, сів там на поїзд, який привіз його до Кривого Рогу, де він влаштувався теслею на шахту-гігант, робив дерев’яні копри. Коли трохи обжився, забрав до себе старших братів, а вони потім приїздили і нас, дітей, викрадали. Адже у степу стояли спеціальні вар-винищення українства. Для Миколи Солоненка Голодомор — не давня історія далеких предків. Він згадує: “Не маю права забувати, що з материнського лона і першого подиху був опухлим від голоду, пам’ятатиму про жертви моїх односельців із селища Першотравневого на Богодухівщині (тоді Мандричина Краснокутського району), що за півроку голоду втратило втричі більше, ніж за чотири роки війни з фашизмом. Через ті жертви я не знав ніжності своїх дідусів і бабусь, втратив кількох дядьків і тіток, двоюрідних братів і сестер. Семеро рідних братів і сестер з десяти не дожили й до шкільного віку в умовах “більшовицького щастя”. Не маю права забувати накази моїх уже померлих земляків: запам’ятати їхні свідчення про страхіття Голодомору і донести до нащадків. Наша пам’ять про ті злочитові, які не дозволяли селянам відлучатися з села, тож треба було зуміти їх обминути. Так ми всі перебралися до Кривого Рогу, де батько й ті, хто працював, отримували пайок. Так, дякуючи батькові, ми врятувалися від голоду, померла тільки одна сестричка — Маруся, була, ослаблена, захворіла і не вижила. У сім’ї мого покійного чоловіка Павла Дмитровича Іванова від голоду померло двоє — маленька сестричка Таїсочка і дідусь. — І Ви, пам’ятаючи все це, звернулися до односельців, щоб увічнити пам’ять про померлих з голоду. — Якось на проводи, коли в селі на цвинтарі збираються й односельці, діти, і внуки тих, хто там спочиває, люди за давньою традицією сідають за спільний стіл, щоб пом’янути померлих, я звернулася до громади з пропозицією насипати могилу і поставити хрест на тому місці, де хоронили померлих від голоду. Односельці тоді мене підтримали. Я зі своїми внучками Іринкою й Оленкою приїздила, прибирали територію, а потім насипали високу могилу. Наш односелець Іван Опарьонок вирізав великий триметровий дубовий хрест, на який ми прикріпили металеву таблицю (її виготовив колишній морський офіцер Володимир Лихоліт, теж родом із Шутеньки), де вирізано 72 імені й прізвища. А зверху викарбувано: “Щоб таке більше не повторилося”. 25 серпня 1990 року ми освятили могилу і хрест, організували поминальний обід. Ця подія тоді привернула увагу, зібрала людей і з довколишніх сіл. І зараз, коли приїжджаємо опоряджати могили рідних, турбуємося про те, щоб і ця могила була в порядку. На жаль, у селі людей майже не залишилось. — Як поставилися Ваші діти, внуки до того, що Ви написали ни завжди кайданами висітиме на ногах злочинців у їхніх спробах відновити комуністичне всевладдя. Наша пам’ять перешкоджатиме злочинцям приховати скоєне, переадресувати його колишнім союзникам — фашистам, яких вони вигодували, озброїли, навчили і допомогли розпочати розбій”. М. Солоненко характеризує становище свого селища Першотравневого. Це було поселення радянських часів на колишніх церковних землях. Тут оселилися молоді родини, батьки яких через власну малоземельність не змогли забезпечити їх землею у селах Мурафа і Мирне на Краснокутчині. Уже наприкінці 1931—на початку 1932-го всі жителі Першотравневого були в колгоспі, бо державні податки на одноосібників зростали по кілька разів на рік, і сплатити їх цілком було неможливо. Нещодавно у Харкові видано книжку Миколи Солоненка “За заповітами моїх земляків, уцілілих в часи Голодомору 1932—1933 років”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин