Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Гадаєте, є що-небудь у світі, чого б налякався козак?” · с. 12сторінка оригіналу ↗

МИКОЛА ГОГОЛЬ: ДУХОВНИЙ ГЕРЦЬ УКРАЇНИ З РОСІЄЮ

Слово Просвіти, №16 за 2008 рік

Микола КОРПАНЮК, професор, м. Переяслав-Хмельницький Закінчення. Поч. у ч. 15 за 2008 р. Поява збірки “Миргород” (1835 р.) на тлі громадсько-українофільсько-культурницької діяльності М. Гоголя — знаменний щабель у його творчості. Письменнику повістях вдався до зображення побутового життя нащадків тієї козацької старшини, яка зайняла пасивну позицію щодо колоніального режиму й скотилася до морально-духовного звиродніння, тілесного існування. Реалістично письменник описує безкінечні судові позови між Іванами, паразитизм, замкнутість, забобонність, самозакоханість поміщиків, хабарництво чиновників як типові умови й засоби їхнього існування, а не життя. Широко використовуючи сатирично-гумористичні засоби образотворення, М. Гоголь розкриває бездуховні засади цих героїв як закономірні явища їхньої громадянської та національної байдужості. Про те, що так воно й було, свідчать не лише факти і документи, а й поява творів В. Наріжного “Два Івани, або Пристрасть до позовів”, Г. Квітки- Основ’яненка “Пригоди Столбикова…”, “Пан Халявський” тощо. Схожість сюжетів багатьох творів М. Гоголя, Г. Квітки-Основ’яненка, В. Наріжного означає, що письменники спільно й свідомо виробляли засади та напрями національної романтичної та реалістичної літератури на першому, дошевченківському, етапі її розвитку. У збірку повістей “Миргород” М. Гоголь включає й “Тараса Бульбу” — вершину романтично-реалістичної літератури. Ця епопея за тематикою, проблематикою та ідейним спрямуванням протилежна решті творів із “Миргорода”. Нею письменник створює програмний орієнтир не лише для літератури, а й для всіх свідомих українців. Він закликає стати на шлях Тараса Бульби, а не Іванів Никифоровичів чи Шпоньок. У цій повісті-епопеї — вся українофільсько-патріотична позиція автора, його програма й мета. Реалістично змальовуючи вічну біду нації — зрадництво еліти, Гоголь оптимістично стверджує: доки в народі живе козацький дух, доти він нездоланний. Жертовність Тараса й Остапа, старшини, козаків уперше після “Енеїди” І. Котляревського так майстерно змальованих, мусять розбудити приспану “хиренну волю”. Письменницька майстерність М. Гоголя в “Тарасі Бульбі” навіки утвердила його одним з найбільших геніїв-класиків нашої літератури, яка, поруч із творами інших сучасників, надихнула на поетичне слово Т. Шевченка: Всі оглухли — похилились В кайданах… байдуже… Ти смієшся, а я плачу, Великий мій друже. А що вродить з того плачу? Богилова, брате… Не заревуть в Україні Вольнії гармати. Не заріже батько сина, Своєї дитини, За честь, славу, за братерство, За волю Вкраїни. Не заріже — викохає Та й продасть в різницю Москалеві… Надихаючись прикладом Гоголевого Тараса Бульби, Тарас Шевченко створює образ Івана Гонти — жертовного батька, для якого воля України цінніша за родинні обов’язки. Образи Тараса Бульби та Івана Гонти стали орієнтиром для жертовного служіння нації патріотам — Січовим Стрільцям і воякам УПА. Відповідаючи на потреби українців свого часу, М. Гоголь зображав нашу перспективу, орієнтуючись на традиційні національні політичні та культурні цінності: свободу, рівність, шляхетність і войовничість. Він закликає очиститися від міщансько-споживацької психології, вигідної колонізаторам, а не Україні. Утвердивши в літературній практиці та свідомості читачів образи українця та України як високогуманістичні й демократичні ідеали, письменник, простудіювавши й на собі перевіривши “принади” чиновницько-міщанської столиці та губерній, збагачує нашу літературу творами з життя метрополії. Його “Петербурзькі повісті”, “Ревізор”, “Одруження”, “Мертві душі” реалістично відтворили продажноаморальне, вироджене суспільство “царських стовпів”, у якому панують вовчі закони не лише у звичаях, моралі, судочинстві, а й у психології широких верств бюрократично-кріпосницької машини. Культ рубля як єдиної цінності в житті виправдовує всі засоби, тому пересічній людині, що має хоч краплю совісті, не вижити у ньому, зберігши свою індивідуальність. Продажність і вседозволеність письменник відтворює найвищими мірками художньої краси. Цими творами, написаними у традиціях української сатиричної літератури, О. Фонвізіна, М. Гоголь вивів на суд історії та цивілізації задзеркалля царського кріпосного ладу. Це була відповідь письменника на псевдотеорії про місіонерську роль Російської імперії в Україні. Якщо зіставити поетику та ідейність Гоголевих творів з українського та великоросійського життя, то виразно побачимо авторські симпатії. Так, він, безперечно, мріяв про демократизацію Росії як запоруку вільної України, тому намагався допомогти їй здолати свої вади. Але ця допомога виразно українська, бо росіянин, навіть найпрогресивніший (з-поміж них В. Бєлінський), був великодержавником і монархістом, “держимордою”. Після творів Гоголя з’явився О. Герцен і його послідовники. Сучасна Гоголеві російська промонархічна критика тонко відчула, куди спрямовані його твори, тому жорстоко воювала проти нього. Демократи підтримували письменника, вбачаючи в ньому ідеолога поступу та реформ, так бажаних для держави. Постійний тиск офіційної влади, яка прагнула зробити його зручним і корисним, пошуки нових духовних опор спричинили певну кризу, яку академік С. Єфремов вбачав у намаганні М. Гоголя знайти компроміс між його українською ментальністю та спробами входження в російську. П. Голубенко гіпотезу С. Єфремова про “дві душі” Гоголя конкретизує так: “Душа Гоголя відчувала і знала більше, ніж розумів його розум. І тому в своїх письменницьких творах він заперечував Росію з її ладом суспільного життя і людських взаємин, а розумом хотів служити Росії своєю творчістю. Бачив своє призначення в тому, щоб зробити Росію і в духовному розумінні великою. В цьому і було його “двоєдушіє”. Духовний світ Гоголя і Російська імперія — явища несполучні. Тому Гоголь не тільки не знайшов у ній своєї справжньої батьківщини, а й згинув на її шляху в марних зусиллях завернути російську “птицю-тройку” на іншу дорогу”. Шевченкові слова: “Ти смієшся, а я плачу,//Великий мій друже” найкраще ілюструють сприйняття Гоголевої творчої спадщини українцями як власної. Ніхто з українських науковців, читачів дорадянського часу не сумнівався в тому, що Гоголь — український письменник, бо через колоніальну залежність наша національна література не лише україномовна, а й латинопольсько-угорсько-російськомовна. Цей погляд був природним і реалістичним. Українським письменником називають Гоголя М. Максимович, М. Драгоманов, М. Дашкевич, О. Огоновський, І. Франко, М. Грушевський, С. Єфремов — усі історики письменства нерадянського періоду. Та й сам М. Гоголь, як засвідчує М. Максимович, вважав, що він український письменник, який пише російською. Обороняючи його творчість від надто прискіпливих закидів П. Куліша, Максимович підкреслював, що для розвитку національного письменства Гоголь зробив не менше, ніж І. Котляревський, бо вся наша література після його творів усвідомила себе українською. Так сприймав Миколу Васильовича М. Лисенко, створюючи опери “Тарас Бульба” та “Майська ніч”. Так підказують і самі російські науковці, не заанґажовані на великодержавному шовінізмі. Один з найавторитетніших дослідників історії російської літератури XIX ст. С. Венгеров писав: “Самое малороссийское в Гоголе, отчасти уже подмеченное Аполлоном Григорьевым, — общее отношение к русской действительности. Ведь у Гоголя ни капельки любви к той жизни, которую он так беспощадно изобразил… Про Гоголя можно определённо сказать, что он горячо и пламенно не любил ни русских людей, ни русской природы. А вот для Малороссии, для малорусского быта, для малорусской природы, для малорусской истории, для Тараса Бульбы Гоголь имел в своём сердце неиссякаемый родник любви и снисходительности. Украину Гоголь окутал поэтическим флером, а Россия для него одна лишь мерзость запустения, мёртвое царство мёртвых душ… Гоголь относился к русской действительности прямо как иностранец… Малороссийское мироощущение, если можно так выразиться, настолько органически засело в Гоголе, что то немногое, специфически русское, которое ему было знакомо, запечатлелось в его изображении не только как художественная эмоция, сколько как этнографическая картина”. Микола Гоголь у першій половині XIX ст. закономірно виправив помилку своїх предків, які програли бій за нашу державу російському царизмові у другій половині XVIII ст. Він дуже майстерно грав роль з царським режимом. Під вагою цього дійства не впав, а віддав себе в офіру заради майбуття. Його навернення до поглибленого релігійного світогляду — не ознака вичерпаних можливостей, а прагнення прозвітувати перед Всевишнім про виконаний синівський і християнський обов’язок. У цьому історично-світоглядному колі, що розривало колоніальний обруч з тіла й духу Вкраїни, внесок М. Гоголя ще належно не усвідомлений і не поцінований. Але настала пора збирати розкидане каміння і з нього мурувати вічну будівлю нашого єства і нашої держави. Гоголь у ній має своє гідне місце. Говорячи, що Микола Гоголь — один із найгеніальніших національних класиків і духовних світочів, переконаний, що він, окрім нас, українців, належить і російській культурі, якій надав виразно демократичного спрямування, вивів її зі шляху монархічно-підданського на загальнолюдський. У цьому і його, і наша сила, бо Україна споконвіку добрий ангел Божий у цивілізаційному русі людства. У ліричному етюді “1834” М. Гоголь, розмірковуючи над планами відродження України, твердо сказав: “Я здійсню” їх. Цієї обітниці, висловленої над синім Дніпром, у святій столиці Києві, він дотримався. Нам, українцям початку XXI ст., що нарешті мають свою державу, для якої й працював наш світоч, відзначаючи його 200-річчя, треба усвідомити: ми варті того, щоб зберегти, примножити й увічнити справу й дух Гоголя й Шевченка, зумівши подолати всі негаразди. Це ж наш Тарас Бульба звертається до всіх в Україні й поза нею сущих: “Гадаєте, є що-небудь у світі, чого б налякався козак?” Відкинувши власні й Гоголеві смутки, повинні стверджувати: “Так цікаво на світі жити, панове!” Жити разом із Миколою Гоголем та іншими духовними опорами нації, з якими успішно долаємо колоніальну спадщину.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин