Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Ми завжди ступаємо по тіні Вавилонської вежі”. Віктор Кордун · с. 13сторінка оригіналу ↗

ОДКРОВЕННЯ ПРО КИЇВ

Слово Просвіти, №16 за 2008 рік

Олександр БАЛАБКО І легко, і складно водночас писати про нову книжку Людмили Таран “Київські рипіди” (видавництво “Фенікс”, 2007 р.), оскільки я був головним редактором київської “Вечірки”, де впродовж 2002— 2006 років більшість із зібраних у книжці публікації було вміщено, а недавно випало вести ще й вечір-презентацію “Рипідів” у Національній спілці письменників України. Здавалося, що вже добре знайомі герої письменниці, однак виявилося, що в книжці, а не в газеті, тим паче — навіч, у конференц-залі Спілки, бачиш їх зовсім по-іншому, рельєфніше й опукліше. Приміром, долучившись на презентації до розмови про минуле, сьогодення й майбутнє Києва, генерал-лейтенант, один із фундаторів українського війська і письменник Володимир Пасько додав до описаної в книжці історії свого повернення в Україну бачення шляху, яким нині нерідко ідуть до Києва. Ідуть не до, а на Київ, аби, як загарбники, узяти його на спис. І тим скоробагатькам байдуже до культурних, духовних традицій, а “зелень” купюр в них виважується над зеленню київських парків і скверів, що цікаві їм лише як ще не забудовані ділянки. Натомість “Київські рипіди” Людмили Таран страждають від дволикості Києва й України. Результат цього душевного роздвоєння — що в Україні з-поміж усіх європейських країн найбільше людей, які затинаються (про це прочитаєте у нарисі про лідера гурту “КОМУ ВНИЗ” Андрія Середу). Саме в такому річищі й проходила більш як двогодинна розмова про Київ і Україну, про українство і малоросійство, спонукана збіркою оповідей про людей, яких і справді можна назвати рипідами, тобто золотими прикрасами-сонцями на бароковому обличчі столиці. На жаль, на зустріч з авторкою і киянами змогли прийти не всі герої книжки. Але все одно конференц-зала Спілки давно не бачила такого сузір’я славних імен: поет і видавець Іван Малкович, академік-генетик Ганна Єльська, співочо-музичний дует Жанна Боднарук і Анатолій Карпенко, член-кореспондент НА- НУ, літературознавець Тамара Гундорова, поет і релігієзнавець Григорій Фалькович, засновниця клубу “Парнас на Видубичах” Маргарита Довгань, журналіст і музикознавець Гюзель Сабітова, неповторна художниця Людмила Бруєвич. А ще лишилися за кадром історик Наталія Яковенко, композитор Євген Станкович, політолог Олег Медведєв, віртуоз-саксофоніст Юрій Василевич, телеведучі Алла Мазур, Данило Яневський та інші. Про те, що їх об’єднує, Людмила Таран написала в одному з нарисів 2004 року: “Мене завжди цікавили особистості, що не пливли за течією, а на певному етапі життя вчинили власний вибір. Укласти б колись книжку за свідченнями сучасників, як вони робили себе “свідомими українцями”. І ось ця мрія здійснилася наприкінці 2007-го завдяки Київській організації НСПУ і Київській міськдержадміністрації. До того ж, серед свідомих українців — не лише українці, а й японець Йосінарі Харада, єврей Григорій Фалькович, татарка, або булгарка Гюзель Сабітова. Окрасою вечора стали вірші самої Людмили Таран про Київ, вміщені в книжці в окремому розділі (а ще тут прочитаєте її літературознавче дослідження “Київ у ліриці неокласиків”) і поетичне слово друзів Людмили — Наталки Клименко, Наталки Білоцерківець, Тараса Унгуряна. Цікавим був також виступ про власний шлях до осягнення Києва молодого науковця Ганни Кривенко та її чоловіка, американця Джима, з яким Людмила Таран познайомилася на журналістських стежках. А загалом її книжка уточнює можливості літератора у журналістиці та вплив журналістики на літературну творчість. Доробок Людмили Таран — чудовий приклад взаємопроникнення й взаємозбагачення цих двох схожих лише зовні сфер діяльності. Повсякденні зустрічі з людьми, прес-конференції та інші атрибути журналістики поетеса переплавляла у нестандартні публікації, жодна з яких не має ознак чистого жанру — інтерв’ю, нарису чи есею. Вони в неї синтетичні. Тут усі жанри високої журналістики, осяяні письменницьким світобаченням, добре почуваються під одним дахом. Та головне, що поряд з окресленням характерів, доль і вдач своїх героїв пані Людмила неодмінно висловлює власну думку, що за нинішніми канонами журналістики — мало не злочин: журналіст, мовляв, має лише інформувати. Гадаю, що ця зустріч з героями книжки та її читачами окреслила не одну низку тем для Людмили Таран, яка нині має чудову творчу форму (наприкінці 2007 року вийшла збірка її прози). Тож побажаємо неослабного натхнення для нових книжок!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин