Поетичний автограф · “З чорного хліба і досі ростем, Сильні й терплячі, як наш чорнозем”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
БАЛАДИ ДМИТРА ІВАНОВА
Слово Просвіти, №16 за 2009 рік
БАЛАДА ШІСТДЕСЯТОЇ ВЕСНИ
Яку весну дав нам Всевишній! Усе аж сяє навкруги! Поглянь: вуалі білосніжні Смагляві вишні надягли.
Дивись: де сонце умивалось, Там стільки крапель золотих Кульбабиних в траві зосталось, Що й небо мружиться від них.
Десні обличчя ранок витер, Пора прокинутись, мовляв. І по-чернігівському вітер Із верболозом розмовля.
Іде дівча понад водою, Те, для якого квітне все! В душі, напоєній весною, Дівочу папороть несе.
Дівчаті листом винозорим Шепоче папороть про те, Що дуже скоро, ой же скоро Вона для когось розцвіте…
Оце ж і я весну стрічаю. Вже вшістдесяте. Щиро я І шістдесяту привічаю, Як і двадцяту, — бо моя.
Бо йдуть, не горблячись, по світу Мої обвітрені літа. Ось тільки жаль оцього цвіту, Що так миттєво обліта…
…Вже вечір в спину дневі дише, Заливши фіолетом даль. Твоє вікно цілує вишня, В моє вікно тече печаль.
Твоя любов, як сміх дитячий, Така пречиста і… легка. Моя любов така гаряча, Що власне серце обпіка.
То й слава Богу! Ось надворі Ми стоїмо в пахкій імлі. Ти чуєш, як співають зорі Осанну весняній землі? “І ми на цій землі не лишні”, — До серця серце промовля. Бо цю весну нам дав Всевишній! Бо в цій весні є ти і я.
БАЛАДА ПРО БЕЗСМЕРТНИК
У степах, де найлітіше літо, Де безсмертник напнув холодок, Над тим місцем, в якому зарито Вузлик плоті моєї — пупок, Ти живеш, степова королівно, Хліб вирощуєш, доїш корів. І, пробач за банальність, покірно
Ждеш мене з невідомих доріг. Ждеш, вродивши задуму спокійну Та чутливу, мов колосу цвіт. І тоді, коли я тебе кинув, Не ламала ти рук мені вслід.
Лиш безсмертник твій листом змарнілим Того літа дочасно поливсь На те місце, в якому зарили Вузлик плоті моєї колись.
Тануть роки, а ти все чекаєш. І щоразу, дитинно, як вперш, Щонайменший мій успіх вітаєш, Щонайменшу невдачу клянеш.
І, як завжди, життя невсипуще Невтолимо, ковток за ковтком, Запиває твій хліб невмирущий Неминущим твоїм молоком.
Непомітна й важка твоя слава Добротою зросла із тривог. Ти й мене за метою послала, Одірвавши од серця свого.
Тож себе не корю безоглядно. Та, бува, так щось душу кольне: То безсмертник твій тихо і владно Плоттю кровною кличе мене.
Повертаюсь. І мовчки радію Біля нього, що ти в мене є, Що надії твої не старіють, Що здоров’ям Інгул виграє,
Що над тишею над степовою Вечоровий твій спів не зів’яв, що повік ти, покинута мною, — Найзавітніша пісня моя.
І, жорсткими роками не стертий, У вишневій густій тишині, Твій, Тарасівко рідна, безсмертник Плоттю кровною вірить мені.
СЕСТРИНСЬКА БАЛАДА
Сестро, В дні, збиті градом залізним, Ще як силу у нас холод крав, Де охлялі вітри ледве лізли Поміж вутлих, захеканих трав І впивались в телячі скелети, Котрі пас я, мов промінь, худий, — Ти встигала спинити у леті Батіжок мій жалючий: “Не бий!”
Сестро, В ночі, що їх шматували Вовчі тіні огидних обмов, — Ти озлобу мою тамувала Неминущим настоєм “Любов”. І озір’я цвіло в ту хвилину Чорнобривцями маминих слів: “Помста — в зло обертається, сину. Зло ж — саме себе втопить… у злі”.
Сестро, В роки м’язисті, кипучі, Коли праця од сонця раніш Прокидалася в полі горючім, Не крутив мене шквал роздоріж. Тим же полем безкраїм нехватко Ти вела мене в зоряний день, Де знайшов я своє словенятко В сповиточку Дніпрових пісень.
Сестро, Знали нас гори і нетрі, Пізнавали ревучі моря… І, траплялось, втомившись до смерті, Я за м’якість тобі докоряв. Тож коли все говіло розважно, Де нікчем’я царив сабантуй,
Я молив тебе хрипко і важко: “Не жалій мою душу — катуй!”
Сестро, Знову іду в незабуте. І дзвенить в давнині степовій Стремено твоє, вірністю куте І гартоване в долі моїй. Глянь: то ж ми там — під грай горобиний Батіжок наш до рук беремо. …Сестро-совісте, до гробовини Сповідаю твоє стремено.
* * * Василю Стусу З нас насміхалися: “Чорні воли”. Нами орали, З нас Жили тягли. Нам посилалося: “Темна юрба”. Брала на палі нас Чорна злоба. Гноїли нас в тюрмах, Палили в печах, Шилом нам світ Випікали в очах… Важко і страшно Йдучи із імли, Кров’ю І потом гірким Довели, Що ми — не худоба, Не темний народ, А переможники Чорних заброд! Із первовічного Зла чорноти Сонячні Вперто куємо мости! З чорного хліба І досі ростем, Сильній терплячі, Як наш чорнозем.
БАЛАДА ВЕЧІРНЬОГО САДУ
В саду нашім — тихо, неначе у вусі. Вже навіть хрущів одгучав контрабас, Й така благодать надвечірня в саду цім, Де знов на ряднині вечеря жде нас.
І так смачно пахне ця наша вечеря! І пада у миску мою з вишень квіт, І вечір вишневий із нами вечеря І тихо від щастя муркоче, мов кіт.
А рідна сестра його — мла волохата — Заводить на ніч солов’їв голосних, І мамина пісня про нашого тата Уже по вечері веде мене в сни.
А там — ні об’їждчиків злих з батогами, Ні маминих сліз, ні обмовок бридких І тато (живі ще!) своїми руками Такі ловкі шиють мені чобітки.
І дивиться місяць на землю, де в цвіті, Немов молода у фаті, йде весна, І сон мій купається в місячнім світлі… І то було щастя. А я і не знав.
…Тепер я і сам, наче сад отой білий, Але не весняний, а той, де зима. Не встиг і оглянутись — Боже мій милий! Ні мами, ні саду, ні щастя нема.
МАМИНА БАЛАДА прочитана на телепередачі “Світ поезії”
Ось читаю зараз вірші й знаю: У кімнатці при однім вікні, Примостившись на тапчані скраю, Мама усміхаються мені І переживають, щоб не збився. Ще й екран старенький мерехтить. Мамо, не хвилюйтесь. Подивіться: Я — спокійний. Голос не тремтить, Хоч і здетоновує прозово. А для Вас — це пісня з далини. Ви коли б змогли, то кожне слово Синове у рамку завели. Та немає слів таких на світі, Щоб звичайність Вашу оспівать. Десь в непроминущім перелітті Їхня віща сила виспіва. Мамо, пам’ять — кінофільм неспинний: Ось до нас увесь куток спішить, І не може співів удовиних Наша сива хата умістить. Їх виносять в ніч. І вже надворі Аж тріщать приполи вишини — І поглухлі опадають зорі Нам, малим, у шпоришеві сни… Вранці, вже на ланці, теж співали. Весело — щоб горю вік усох. Як же ви співали, якщо мали Пляшку молока на десятьох? Як же ви співали, коли знали, Що звікує молодість — одна?! А тим часом нам росли вокзали, Котрі вип’ють спокій Ваш до дна…
Мамо, літ зростали щемні міти, Та в незгодинній тривкій глуші Спромоглась-таки не потемніти Чиста пісня Вашої душі. Це вона засів мій освятила На мозільні і густі жнива… Є у мене доля, друзі, сила, Тільки, мамо, все частіш бува: Звідтіля, з одвічного спокою, Батько наш мене вночі пита: — Чом же мати не живе з тобою, Сину наш єдиний? Як же так?… І чомусь тоді в моїй зіниці Йде той день, занурений в блакить, Як прибув художник із столиці, Щоб мене забрать і всиновить. Він казав щось про мої малюнки, Що в селі талант мій пропаде. А у Вас, як сіль, збіліли руки, Пригорнувши сонях до грудей. І така здивованість нещадна Струменіла із-під Ваших брів, Що художник, тихо попрощавшись, До машини чорної побрів. Ластівки пили з Інгулу воду, Вслід авто курів сердито шлях, І мовчали Ви серед городу Із розквітлим сонцем у руках… Той город на березі крутому Незбагненно-дивну силу мав: Ви мене не віддали на ньому, А мені город Вас не віддав.
…Мамо, ось про це, чим серце дише, Чим найдужче в світі дорожу, Вже не раз писалось красивіше, Але я рідніше Вам кажу. Ось і фінішує передача. Телевізор стихне. І з тих пір Ваші думи розчерком гарячим Довго пропікатимуть ефір. Мамо, знайте: як екран поблідне, Знов по вечоровій тишині Прийде моє серце і розквітне Соняхом при Вашому вікні.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
