Незабутні · “Він належав до письменників, зустріч із якими зав’язувалася у пам’ятку вузликом “на незабудь”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
НА БЕРЕГАХ СПОМИНІВ
Слово Просвіти, №16 за 2009 рік
Галина КИРПА
Пливе жовтий вербовий листочок по струмку. А здається, що то річенька. Пливе кораблик із соснової кори. А ти шепочеш: “Санта-Марія”. Струмка там того — спокійнісінько можна переступити. Та не переступаєш. Кораблика там того — на долоні поміщається. Але ж такого (!) кораблика ні в кого більш немає, і ти мандруєш, мандруєш за тим корабликом усе далі й далі. Наслухаєш лелече лопотіння тихої, теплої Лопотихи — найновішої, до речі, річки на землі, яку “відкрили для людства два капітани Ленд і Адам”. Ти переконаний, що вона таки нанесена (!) на карту того прекрасного світу, ім’я якому Дитинство. І скоро з найновішої вона перетвориться на найзнаменитішу. На річку, без якої годі й жити. Бо в це вірять вони — прекрасні люди Ніна, Адам, Льоня. А цебто й сам автор — чистої душі людина, безкомпромісної совісті письменник Віктор Близнець. То його кораблик поплив по незамуленій воді. По воді, що не має дна, як і душа його, як і Поезія його творчості. І привиджується у тому кораблику він — усміхнений і щирий весляр, здивований од щастя й краси. І чується його м’який захопливий шепіт: “Скажи, який світ! Скільки кругом живого народу!..” І ти переконуєшся, що діти, які слухають павукове радіо, куди чутливіші за тих, які носами вростають у телевізійні екрани. Ті діти здатні відгукуватися на людську біду й несправедливість, помічати, “як наближається рівний і тихий дощ”, тішитися красою природи й дивуватися з художньої краси слова. Вони здатні зробити свою мрію чистою, як джерело, в якому відбивається сонце. Згодьтеся, що в новомодних “школах чарівництва” таким не переймаються… Ти, читачу, ще довго вчитимешся з його книжки — усміхатись і печалитись, набиратися людяності, щирості, правди й великодушності. Учитимешся розрізняти, де добра людина, а де — лиха; яка людина ходить з білою душею, мов вишня у цвіту, а яка ще за життя носить у собі замість серця дикий кущ, та й той “геть обшарпаний, з вовчими ягодами на колючих гілках”. І ти кажеш про таких людей: “Ну, чисто брати Глипи із повісті Віктора Близнеця “Звук павутинки”!.. Міркування дівчинки Ніни стануть твоїми, бо вона каже достоту так, як казала тобі змалку і твоя бабуся: “…люди не вмирають зовсім. Коли вони лягають у землю і самі стають землею, то з них виростає трава чи дерева. З добрих людей виростає щось добре — яблуні, бузок, маргаритки. А хто злий, завидющий, то буде реп’яхом, кропивою, лишаєм повзучим”. Береш ці слова на щодень, і розпросторюється твій світ до небокраю, дає простір уяві, фантазії, мріям і бажанням. І незчуєшся, як постане ціла Країна зі слів, звуків і барв. Та Країна — в тобі. А в тій Країні — ти, читачу… Пригадується, як письменник ходив вулицями, видавничими коридорами, отримував рецензії на свої твори — і чесні, й підлі, — сидів за столом, слухав пісню (“Ану… ану, я такої не знаю…”), давав автографи й дружні поради, писав рецензії, зичив творчого успіху, стояв горою за побратимів і був нещадний до перевертнів. Він належав до письменників, зустріч із якими зав’язувалася у пам’ятку вузликом “на незабудь”. Він мав дуже небайдужі очі, промовляв дуже небайдужі, значущі слова, навіть коли питав, здавалося б, таку звичайнісіньку дрібничку “То як воно пишеться?”, і за тим стояла не просто цікавість, на яку хотілося б відбутися жартом. Та й жарт у нього був якийсь особливий: не принизити, не образити. І все те складало поняття — Письменник. І все те складало поняття — Людина. Бо ці поняття невід’ємні, як невід’ємні правда й совість. Він належав до тих, котрі пишуть завжди. Навіть тоді, коли сидять не за письмовим столом, а лише дивляться, як пливе по струмку жовтий вербовий листочок. Він мав щасливий дар — у всьому бути людиною. До нього йшли, бо страшенно йому вірили. Бо душу мав, як глибоку криницю, як ніжну сопілку, чутливу до фальші та брехні. Ще довго сяятиме його доброта, ніколи не пе-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
