Першодрук · “Був колись Котич зовсім малим...” · с. 14сторінка оригіналу ↗
З творчої спадщини письменника
Слово Просвіти, №16 за 2009 рік
Віктор ПОЛОЖІЙ
ЗОЛОТИЙ ДОЩ Був колись Котич зовсім малим. Правда, розмовляти жваво і прудко бігати навчився напрочуд рано. І понад усе любив дорослі компанії, де навдивовиж поводився чемно, більше слухав, а непорушний був — мов камінчик. Горить, ледь потріскуючи, нежарке осіннє багаття, дрібненькі іскорки скачуть угору і швидко гаснуть. Підкладаємо потроху бадилля, сухого бур’яну, всякого дріб’язку, що назгрібали за день у садку й на городі, — аби довше палахкотів вогник, аби довше плинув цей теплий вересневий вечір тихої й лагідної осені. Майже не розмовляємо — так гарно. Тільки Котич, на диво, починає виявляти стурбованість. Він совається на своєму ослінчику, часто в небо і на дорослих зиркає так, ніби вони найлегковажніші люди на світі. Нарешті він не витримує, зривається з місця і біжить до освітленої веранди. Скоро повертається, навантажений по саме нікуди… парасольками. Ледве ноги переставляє. — Котичу, що трапилося?! — Ще нічого не трапилося, — стурбовано говорить Котич. — Ми просто могли вимокнути. — Котичу, як це — вимокнути? — А ви подивіться вгору… І справді — низько над нами густо-густо висять крупні осінні зорі; і справді — ніби краплі води, у яких мерехтливо відбивається наше багаття; так, ніби ось-ось відірвуться від неба…
ВІН ПОВЕРНУВСЯ! Десь у кінці жовтня Котич упіймав великого джмеля. Власне, джміль нікуди і не тікав — сидів собі на колоді й грівся на сонечку. Котич нічого кращого не придумав, як узяв нитку та й прив’язав її комасі до лапки. Розігрів джмеля і почав з ним бавитися: джміль летить і гуде, як бомбовоз, а за ним Котич біжить, підгейкуючи. Може, та гра їм обом подобалася, але Котич десь загаявся, а джміль тим часом вирвався і полетів з ниткою на лапі. Пожалівся Котич мені, а що тут сказати? — Бачиш, до чого такі ігри доводять? Ось десь зачепиться, заплутається, а попереду зима… Ходили, шукали, обдивлялися кущі, гілля на деревах. Немає джмеля. Діло до плачу дійшло: — Якби ж я знав… Більше так ніколи не робитиму, — твердив Котич. — Сподіватимемося, що джміль або загубить нитку, або приткнеться до такого місця, де тепло… Минула зима, повернулася сім’я на дачу, копається в городі. Котич сидить під стіною будинку на ослоні, радіє квітневому сонечку. І раптом чує, як за спиною в нього щось починає шкрябатись. Обернувся — й очам своїм не повірив: з великої щілини між цеглинами виповзав великий джміль, тягнучи за собою нитку. Котич так заволав від радості, що збіглися всі домашні. — Дивіться! Дивіться! — гукав Котич, гладячи напівсонну комаху. — Він перезимував, він мене не підвів! Котич обережно відв’язав нитку і посадив джмеля на тепле сонечко на колодки — туди, де колись і взяв його.
НЕПРАВИЛЬНИЙ ЇЖАК Ідемо крутим пагорбом над ставком. Стежечка ледь протоптана в траві — не багатьом до вподоби ходити верхотурою. А збоку — невеличка ямка. Певно, викопав хтось, шукаючи глину. Знічев’я заглянули туди, а там сидить сумний їжак: упав, неборака, і тепер думає, у який бік нору рити, щоб вибратись. Узяли ми палички, щоб не поколотися, і витягли малого сопуна. Він почмихав якось іронічно, та й почимчикував собі швиденько до близенького лісочка. А ми й собі — до води. Через деякий час вертаємося тією самою дорогою. Чомусь зазирнули в ямку. Це ж треба! Там сидить, схоже, той самий їжак, тільки писком в інший бік. Ускочив удруге в одну халепу. Вирятували бранця, а він бурчить невдоволено, наче ми винні в його неуважності. Побіг, не подякувавши, до очеретів. — Ану, давайте почекаємо, — кажу, — щось тут не так. Присіли ми оддалік, спостерігаємо за ямкою. Хвилин за двадцять з’являється наш знайомий, поспішає, якесь біле галуззя тримає в писку. І що ж ви думаєте?! Їжак утретє падає в ту саму ямку! Ми ледь зі сміху не луснули. — Неправильний якийсь їжак, — сказав Максим. — Скільки падає, а нічого так і не зрозумів. — Маршрут, мабуть, у нього такий. — А компас, певно, дуже точний, — здогадався Котич. Що тут додати? Витягли бідолаху, ямку патичками закопали та й пішли собі додому.
УСЕ ПРАВИЛЬНО, РИБО! Весна на весну не приходиться, отож і риба з прохолодної води або ловиться, або — ні. Які тільки приманки не випробував — хоч би пічкур клюнув. Я у прогулянковому комбінезоні вже й по пояс у воду заходив, поближче до очеретів — анічогісінько. Котич свою вудочку вже давно склав, бо одразу зрозумів, за п’ять хвилин риболовлі, — сьогодні їм нічого не підвернеться. Ходить собі хлопець бережком і пасеться в молодому щавлі. — Тату, — не витримує нарешті Котич, — зроби добре діло… — Згортаюся, сину, зараз ідемо… — Та ні. Я й сам дорогу знайду, лови собі на здоров’я… — То ж яке добре діло?.. — У тебе праворуч, метрів за два, пакет поліетиленовий. Доки карасі черв’яка облизують, викинь те сміття на берег, я зарию десь. Татко кладе вудку, бреде обережно по воді, бере двома пальцями притоплений пакет і… і… і… …і пакет важко хляпається неподалік від Котича, тільки бризки вусібіч летять. — Жарт на двійку, татку! — Ти спочатку глянь, що там усередині… Але зазирати немає потреби: поліетиленова торба лопнула, а на траві, ніби від пут звільнившись, б’ється велика рибина, сріблитьсязолотиться на сонці. — Чудеса… — прошепотів Ко-
Фото Олеся Дмитренка тич. — Як вона туди втрапила? — Може, хто впіймав, а торбу згубив… Та ні, — я оглядаю рибину, — жодних слідів гачка, цілі губи, ціла луска… Таки сама якимось чином запливла. А розвернутися не зуміла. — Що ж робити? — А як ти гадаєш? — Та, виходить, ми її з біди вирятували. На її ж біду… — Подвійне невезіння — це вже забагато, правда? — Авжеж. Це зовсім несправедливо. — Отож… — Так! — Гуляй, рибо! Дорогою додому Котич запитав: — А правда, що рибалки й мисливці — найбільші фантазери у світі?.. — Ну, є така думка… — Тоді ми з тобою подвійно найбільші фантазери у світі… — Це ж чому? — Хто ж нам повірить, коли ми розповімо про свою пригоду? — Я про це знаю? — ствердно запитав я. — Знаєш. — Ти — знаєш? — Знаю! — А та велика золота риба знає? — Звичайно, знає! — То чого ж нам іще треба?
ПТАШИНА ВДЯЧНІСТЬ У старому виноградному кущі оселилася пташина сім’я. Доки гніздилися, доки висиджували діток, поводилися тихо і непомітно. Та ось, очевидно, там хтось народився. Що тут почалося! Зі сходу сонця до смерку їх тільки й чути: пурхають сюди-туди, як маленькі блискавки, носять не наносяться тих харчів. А крику! Здається, молоді батьки ніби підганяють одне одного: ти вже тут? Я полетів. Спіши! Я миттю! І так по черзі: одне тут, друге там, наче в тому гнізді добра дюжина пташенят. А самі сіренькі, як горобці, тільки менші рази у два, і ноги тоненькі й довгі, а на шиях малинові плямки. Ніхто не знав, як вони звуться, навіть у спеціальному атласі дивилися: є щось схоже, а ніби й не таке. Та одного дня здійнявся такий лемент, що й ми сполошилися. Що ж там сталося? А тут ще й Мурз вуха нашорошив, вуса смикаються, мов антенки: чує поживу ніби, та поки що не знає, куди стрибнути. Прибігла стривожена тітка Галя з малинника і внесла ясність: бачила вона мале пташа, хотіла спіймати, то воно так швидко чкурнуло, наче мишеня. Кіт зрозумів, про що йдеться, і хотів прослизнути в кущі. Довелося його спіймати і зачинити в хаті. Але ж де шукати неслухняну малечу? Батьки, між тим, мало не розриваються від розпачу, літають
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
