Першодрук · “Був колись Котич зовсім малим...” · с. 14сторінка оригіналу ↗
«ОСТАННЬОГО РЯДКА ПОЧАТОК»
Слово Просвіти, №16 за 2009 рік
Віктор Положій пішов із життя 21 травня високосного 20041го на 55 році життя. У серпні цього року йому б виповнилося лише 60. Останні роки, незважаючи на хворе серце (лікарі пропонували йому чекати на донорське), він писав, навіть упорядковував книжку “Останнього рядка початок”, але й сьогодні ця книжка ще чекає на свого видавця. Крім опо1 відань, новел, до неї ввійшли кіносценарії “Вітер у дверях”, “Старики в бій не йдуть”, п’єса “Совки розлучаються”. Віктор Положій народився в селі Старозіневі Білопільського району Сумської області. Закінчив Тернівську загальноосвітню школу, філоло1 гічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Після університету працював директором школи в селі Ви1 сочне Ратнівського району на Волині. У фантастиці дебютував оповідан1 ням “Щось негаразд…” (1980). 1981 року у видавництві “Радянський письменник” побачив світ роман “Попіл на рани”, 19831го у видавництві “Молодь” вийшла книжка повістей “Маленькі подорожі”, куди ввійшла і повість “Жив1був Іван”, що набула особливого резонансу. Водночас По1 ложій закінчив аспірантуру академічного Інституту літератури й захис1 тив кандидатську дисертацію. За першими книжками вийшли наступні: “Господарі землі”, “Човен у тумані”, “Сонячний вітер”. Його твори перекладені англійською, іспан1 ською, болгарською, словацькою мовами. Положій працював в Інститу1 ті літератури, завідував відділом прози в журналі “Київ”, із 1985 року був головним редактором кіностудії імені Олександра Довженка, згодом редактором об’єднання “Земля” на тій самій кіностудії. Був членом Спілки письменників України. Поховано письменника поряд із батьком Іваном Миколайовичем По1 ложієм в селі Ясногородці Макарівського району на Київщині.
над погрібником і так жалібно кличуть своє дитя, що й нам упору заридати. Нарешті почулося тоненьке: пі-і, пі-і… Так, ніби на погрібнику. Бо й пташата рвуться у відчинені двері й ще дужче там кричать. А воно: пі-і, пі-і… Там! Пішли шукати. Десь пищить, а де? На погрібнику чого тільки немає: старі вулики, ящики, кошики, каструлі, відра, мішки… А писк пташеняти ніби з усіх кутків лунає — то дощані стіни відбивають звук багаторазово. Того, дивись, і наступиш ненароком. А ридаючі батьки вже мало не на голову сідають. А мале, як навмисне, принишкло. І ми вдали, що нас нема. Батьки також ніби щось зрозуміли, трохи втихомирилися. Сіли неподалік на дроті, зрідка перегукуючись. — Пі-і-і, — жалібно-жалібно пролунало десь зовсім поруч, так розпачливо, мов покинули бідачку назовсім. Відхилив я решето, що було приставлене до стіни, а за ним — тремтяча сіра грудочка, маленький неслух, що, певно, пустував і випав із гнізда. Он куди він чкурнув із малини. Далі все було просто: взяли маленьку драбину, знайшли гніздечко у виноградному кущі й посадили туди втікача. Пташа виявилося єдиною дитиною і досить норовливою: довго його заспокоював, доки вмостив. Відійшли ми подалі й продовжуємо слідкувати: мало що може втнути такий шибеник! Батьки ж коло нього зняли такий лемент, що хоч вуха затуляй. Нарешті господиня щось сердито кинула чоловікові, й той метнувся кудись… Мить — повертається. У дзьобі ягода шовковиці, досить величенька. Та малюк без зайвих ускладнень проковтнув її. І ще, й ще… Батько ледь встигає обертатися, а мати щось лагідно воркує над малюком, воркує, а зовсім не сварить! Про всяк випадок ми по черзі спостерігаємо за гніздом. Мало чого. Та й Мурза в хаті вічно не вдержиш.
Найцікавіше ж почалося потім. Варто мені з’явитися на порозі, тут як тут з’являється хтось із батьків, або й обоє, і починають виспівувати гімни. І не лише. Яких тільки пісень ми не слухали! Іду по воду до криниці — слідом летить зі співом пташка. Кошу траву в садку — сидять на яблуні й співають. І навіть до близького лісочка супроводжують. І коли б то кілька днів… До середини осені, вже втрьох, забачивши, починали виспівувати. Доки не полетіли в теплі краї. — Такого славослів’я вже ніколи не зазнаю, — сумно подумав я.
ЗІПСОВАНИЙ БУДИЛЬНИК Гостював у Котича його товариш по дитсадку — Ігорок. Із нього виросте, мабуть, великий артист-імітатор. Бо не встиг зайти до хати, оговтатися після дороги, а вже невдовзі квоктав, цвірінькав, гавкав, бекав (неподалік сусідська коза паслася), стрекотів по-сорочому, а коли не чув живих голосів, то шелестів акацією, повискував хвірткою чи проїжджав повз двір на мотоциклі. Та найбільше Ігор уподобав нашого старого красеня-півня. Як відомо, удень півні співають більше знічев’я і тільки для своїх подруг, аби зайвий раз нагадати, хто тут господар. Ось він і черговий раз подав голос, але, хоч як дивно, непосидючий Ігор не став передражнювати його одразу. Півень, він же Петро Васильович, також відчув якісь негаразди. Прикинувшись байдужими, непомітно стали спостерігати один за одним. Першим не витримав півень і почав виявляти ознаки тривоги, нервово кидаючи погляди в бік Ігоря, який знаходив різні приводи, аби крутитися поблизу сітчатої загорожі. Але й Петро Васильович не хотів показувати, що він у тім’я битий. Зверхньо кококнувши, повів курок у дальній кут загорожі, під вишні, й там, косуючи в бік Ігоря, почав розповідати їм анекдоти. Коли півень захопився аж надто, Ігор набрав повні легені повітря і… Петро Васильович присів із нес-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
