Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Гаряча тема · “Не можна забувати проблем — їх треба розв’язувати”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

МИ ВСІ «ПІДРАНКИ» З-ПІД ЗОРІ ПОЛИН Журналіст Василь Марусик спеціально для “Слова Просвіти”. Інтерв’ю з письменником Юрієм Завгороднім, автором роману “Задовгий день “Ч” про ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС.

Слово Просвіти, №16 за 2009 рік

— Понад двадцять років збігло від 26 квітня 1986-го, а Ви, пане Юрію, назвали їх одним “Задовгим днем “Ч”. У своєму романі під такою назвою Ви застерігаєте читачів, аби вони не шукали серед літературних героїв реальних прототипів. Чому? — Це давня історія. Маю відчуття провини перед друзями й колегами, які розгрібали в Зоні радіоактивне сміття з першого дня катастрофи, що її досі офіційно називаємо, за визначенням ще тодішньої влади, невинним слівцем — аварія. Колись, задовго до тої трагедії, разом з ними збирався приїхати на береги річки Прип’ять, іще на самім початку будівництва Чорнобильської АЕС з іншої енергетичної будови — Трипільської ТЕС. Натомість подався геть з України, здавалося тоді, що без вороття. Під час роботи в Латвії чи на російській Крайній Півночі я потроху просувався по службі, а мої товариші постійно запрошували вертати до свого гурту, який обжився вже у симпатичнім молодім місті Прип’ять. Та не зміг насмілитися, згадуючи причини давньої втечі з України. Про це досить прозоро написано в романі. Навіть перші два роки по тій катастрофі, коли найактивніше провадили ліквідаційні роботи і в Зоні, яку обнесли колючим дротом, і на інших обширах України, що їх зачепила та біда, бував лише кілька разів, представляючи на різних урядових нарадах Держбуд Латвії як член Колегії тієї поважної установи. Латвія, як і тодішні союзні республіки, брала участь у будівництві міста Славутича та в деяких інших роботах, надсилаючи робочу силу, техніку, різні матеріали. Під час приїздів неодноразово зустрічався з давніми друзями, за чаркою навіть обіцяв скоро приєднатися до них, але на постійну роботу приїхав лише 1989 року, коли в політичному житті України намітилися певні демократичні зрушення, а не тому, що в Зоні стало спокійніше, чистіше. Тоді Управління будівництвом Чорнобильської АЕС, до якого мене призначили головним інженером, вже починало поступово згортати свої підрозділи в Чорнобилі, виводячи “ліквідаторів” із Зони на освоєння нових об’єктів у Києві. Так вимагала міська влада столиці, бо саме сюди було евакуйовано значну частину колишніх будівельників АЕС і міста Прип’ять, яке залишилося безлюдною пусткою за додатковим колючим дротом у так званій десятикілометровій зоні. Справді, я почувався винним перед колегами, які вже досить нахапалися радіаційного бруду, часто хворіли, проте намагалися, попри все, бути корисними для справи, і через те, що розуміли: стрімкий вихід на пенсію через інвалідність після активної роботи швидко наближатиме непоправне. Щосили тримаючись дружного гурту і робо- Юрій Завгородній ти, вони не були лояльними до влади, яка завинила перед ними вдосталь — недарма вони прозвали себе “підранками”. Минуло досить часу відтоді, не все можна згадати, як було щодня. Хто й коли хворів, кого й коли не стало в тому гурті... Крім того, я на той час не думав, що колись візьмуся за прозові твори, не вів щоденників, нотаток, а у творі документальному чи наближеному до реальних фактів не можна припускатися помилок в іменах, подіях, датах, навіть у таких дрібницях, коли хто кому й що саме сказав. А хіба ж можна згадати поіменно тисячі людей, які пройшли через Зону? Я написав суто психологічний роман про болісне непорозуміння між побратимами через випадково зронене недоречне слово. Болюча, але життєво правдива бувальщина. Чорнобильські події в романі стали просто тлом для тої драми, проте в описах чорнобильських епізодів нема жодної вигадки — тільки те, що досі пам’ятається з побаченого на власні очі. Навіть у тих фраґментах роману, де йдеться про серйозні зловживання різних спритників за правилом “кому війна, а кому й матінка рідна”. Багато хто, навіть з моїх знайомих, набув за тими принципами доволі помітного капіталу. Згадка про них стала додатковою сюжетною інтригою в романі. Мені справді відомі такі люди, з багатьма був добре знайомий, спілкуючись під час роботи, декого випадково стрічаю і нині, але для того, щоб хоч когось із них назвати справжнім ім’ям, треба мати документальне підтвердження. До того ж, багато зних вже давно відійшли до ліпшого зі світів, а наша держава потерпає сьогодні від інших, більших і менших аварій. До того ж, документальних спогадів друкувалося й друкується вдосталь… — Що Ви відчували по приїзді на нову роботу, знайомлячись із людьми, з об’єктами в Чорнобильській зоні? — Найбільше мене непокоїло те, що я буду свіжою людиною серед старожитців Зони, що вони можуть висловити якось, між дружніми словами, неприємну підначку, мо’ й не дуже злу чи образливу, а наче й підбадьорливу: “Нема чого тепер уже лякатися, друже, це ж тобі не 1986 рік! З’їж яблучко з мого садочка!” А садочок той дорогою з Прип’яті до Буряківки! Саме такі епізоди прописано в романі досить точно, то й є перші дні знайомства, бо далі вже почалися сірі будні з балаканиною на нарадах, з “вибиванням” нової техніки, конструкцій, дефіцитних будівельних матеріалів. За всю мою довгу практику будівельника за часів “нєрушимого союзу” не пам’ятаю чогось не дефіцитного з довгого переліку: піску, цементу, металу, лісу тощо. Ось така “планова економіка”: треба було, долаючи себе, постійно принижуватися у московських кабінетах, “вибиваючи” в тамтешніх чиновників потрібні в Зоні речі, бо гарячка перших двох років стихла. На третій рік ліквідаційних робіт уже возили із собою до Білокам’яної київські торти, горілку з перцем, навіть українське сало, яке так полюбляють у Москві, через постійний дефіцит його намагаються кпити з нас і досі, постійно страждаючи від заздрощів. Повертаючись до перших днів знайомства із Зоною, скажу, що найбільше мене вражали люди, їхнє ставлення до роботи. Траплялися всілякі, але кажу про переважну більшість ліквідаторів. Інколи здається, що на подібне посполите зрушення долати наслідки подібної (не дай, Боже!) катастрофи люд уже буде підняти значно тяжче. Працювали в Зоні “вахтовики” з усіх усюд, з усіх тодішніх республік, було серед них всякого народу: і добровольців, і “партизанів” (так називали тих, кого направляли на ліквідаційні роботи через військкомати, надягаючи на резервістів військову форму). Здається мені й досі, що вони були найбільш потерпілими, бо не мали жодних прав розпоряджатися здоров’ям, власним життям. А скільки їх пройшло через перевалочну залізничну станцію Вільча! Її з певних причин визнали “забрудненою” лише в дев’яностих роках, а до того часу тисячі ліквідаторів там постраждали і вже стали справжніми “підранками”, але не могли оформити потрібні документи для пенсії, встановлення інвалідності. Один із випадків, який найбільш мене вразив ще першого місяця роботи, я теж наводжу в романі, бо саме він і спричинив непорозуміння між двома головними героями. — Один із героїв Вашого роману пише вірші, цитати з яких стали невід’ємними спайками розповіді про ті часи. Знаю, що-то болісні рядки з Ваших поетичних книжок, бо я їх читав. В якому з двох головних героїв роману більше особистого? Хто зних Ви, Юрій Завгородній? Чи ніхто? — Справді, цитую в романі власні твори, бо для використання чужих потрібен авторський дозвіл. До слова, саме через занадто вільне поводження у використанні авторських прав Україна має дуже великі претензії й європейських, і заокеанських країн. Проте це окрема, хоч і дуже важлива тема. У десятці моїх поетичних збірок справді є виокремлені розділи з однаковою назвою “Зона поза часом”. Зрозуміло, що там подано вірші на чорнобильську тематику. Вони народжені болями, переживаннями, роздумами про наслідки катастрофи для всіх загалом і для кожного зокрема. 23 роки тому в Україні трапилася подія, страшна своїми далекосяжними наслідками для природи і для людини, й не лише в нашому краї. Недарма, коли згадують квітень 1986 року, цитують із Біблії пророцтво про зірку Полин, а в одного з українських поетів ХІХ століття Степана Руданського є вражаюча картина трагедії, змальована із прямою прив’язкою до Чорнобиля, що не піддається поясненню, окрім містичного. Як він міг написати 1857 року таке: “…На верху могили Чорнобилю груда… І димить Чорнобиль, заким запалає…” Такого чіткого прогнозу навіть у катренах Нострадамуса не знайти. Повертаючись до Вашого запитання, скажу, що у романі я не лише роздвоївся, я там розчинився. Доки писав, поринав у ті дні, згадував, а згадалося багато епізодів, наче вони сталися сьогодні, наче і справді для мене ніяк не може закінчитися отой “Задовгий день “Ч”, наче і справді живе ота “Зона поза часом” поза реальним часом. Я за освітою технар, понад сорок років працював в енергетиці, проектував і будував електростанції, але цей роман писав з болем, просто як рахманний поет, постійно відчуваючи біль від того, “…як відходять до іншого виміру друзі з отих ще недавніх світліших днів”. Тобто в романі я і перший, і другий, і третій з урахуванням того, що є достатньо і суто художніх узагальнень, провокативних епізодів, уявлень — це ж художній твір. — На Вашу думку, які наслідки чи які уроки треба нам не лише пам’ятати, а й намагатися щось виправити, чому запобігати, аби не сталося подібного? Чи має перспективу в Україні ядерна енергетика? — Не хотів перед Вами й читачами виступати в ролі авторитетного розумаки, який знає все — що і як відбулося, що і як треба робити. Але спробую відповісти і як технаренергетик, і як письменник, бо навколо цієї проблеми забагато пройдисвітів-політиканів. Усе-таки найголовніший скрізь людський фактор, виховання кожного виконавця у чемному ставлен- Залишений ключ. Село Красне (Зона). Фото Сергія Марченка

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин