Очевидець і літописець · “Справжня нова українська еліта ще тільки підростає”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
– НЕ БІЙТЕСЯ ЦІЄЇ СМІШНОЇ КАРИКАТУРНОЇ ВЛАДИ!
Слово Просвіти, №16 за 2011 рік
Бути сміливими закликає у розмові з нашим кореспондентом Василь ОВСІЄНКО — громадський діяч, публіцист, автор численних публікацій, книжок з історії правозахисного руху, лауреат премій ім. Василя Стуса, ім. Івана Огієнка, Міжнародної літературної премії Фундації родини Воскобійників у жанрі мемуаристики. Нагороджений орденами “За заслуги” ІІІ ст., “За мужність” І ст., князя Ярослава Мудрого V ст. та ін. Народився 1949 року в с. Леніне (Ставки) на Житомирщині. 1972 року закінчив філологічний факультет Київського держуніверситету ім. Т. Шевченка, учителював. Тричі був засуджений: 1973 року — за розповсюдження самвидаву; 1979-го — за сфабрикованим звинуваченням за вчинення опору міліції; 1981-го — за “антирадянську агітацію й пропаганду” з визнанням “особливо небезпечним рецидивістом”. Звільнений 1988 року. Реабілітований. Із 1978 року — член Української Гельсінкської групи, з 1990-го — секретар Української республіканської партії, з 1998-го — працівник Харківської правозахисної групи.
— Пане Василю, цього року відзначаємо 20-річчя Незалежності України. Ви — один із тих, хто її виборював, присвятив цьому життя. Як оцінюєте здобутки і втрати за ці роки, що маємо в підсумку? — От не люблю я цього слова “боротьба” і всіляких інших високих слів. То доля. Коли тебе беруть попід білі рученьки і ведуть, куди ти не хочеш, а ти таки переступаєш власними ногами, то хіба це боротьба? Он повстанці-холодноярці, он бандерівці — боролися! Ая просто потрапив під покіс шістдесятників, коли вже підбирали всіх причетних. Так, я був причетний до розповсюдження українського самвидаву. Праця Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” була в мене вже з 1968 року, я зробив кілька її фотовідбитків і роздав друзям. Були в моїх руках статті Євгена Сверстюка “Іван Котляревський сміється”, “Собор у риштованні”, роман Михайла Осадчого “Більмо”, статті Валентина Мороза “Хроніка опору”, “Мойсей і Датан”, Михайла Брайчевського “Возз’єднання чи приєднання?”, “Щоденник” і добірка позацензурних віршів Василя Симоненка, вірші Миколи Холодного — практично все, що тоді ходило в машинописах і фотокопіях. Але найважливішим було те, що я допомагав Василеві Лісовому та Євгенові Пронюку видати шостий, київський випуск журналу “Український вісник” (був і львівський шостий випуск, бо після арешту 12 січня 1972 року В’ячеслава Чорновола — його редактора і видавця — ми хотіли відвести від нього підозри). На знак протесту проти арештів української інтелігенції кандидат філософії Василь Лісовий написав навесні 1972 року “Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України”. Він закінчувався так: “Зважаючи на умови, в яких подається цей лист, мені важко вірити в конструктивну реакцію на нього. Хоч я не виступаю ні в ролі відповідального, ні в ролі свідка, ні в ролі якимось чином причетного до тієї справи, що нині іменується “справою Добоша”, після подання цього листа я, безперечно, опинюся в числі “ворогів”. Мабуть, це й правильно, бо Добоша звільнено, а “справа Добоша” — це вже просто справа, обернена проти живого українського народу і живої української культури. Така “справа” справді об’єднує всіх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такої справи — ось чому прошу мене також заарештувати і судити”. (Ярослав Добош — громадянин Бельгії, який у кінці 1971-го зустрічався з кількома шістдесятниками у Львові й Києві, був заарештований КГБ, а після розкаяння в пресі й по телебаченню у червні 1972 року видворений за межі СРСР).
Я навів таку довгу цитату, щоб нагадати сучасникам цей приклад громадянської мужності. Мушу сказати, що я належної мужності тоді не виявив. Місяця з півтора я опирався, не давав показань. Тоді слідчий Микола Павлович Цімох сказав сакраментальну фразу: “Людині властиво захищатись, а ви не захищаєтесь. Тут дехто сумнівається у вашій психічній повновартості. Доведеться проводити психіатричну експертизу”. Отоді я посправжньому злякався. Я знав практику совєцької “каральної психіатрії”: запроторять тебе у психіатричку, заколють галоперидолом і ти у свої 24 роки станеш людиноподібною худобиною… Це страшніше за смерть. Ія почав потроху поступатися. Спершу в тому, що, як мені здавалося, вони вже й без мене знали. (А вони таки знали: в цьому я переконався, читаючи в березні 2010 року документи “Справи БЛОК” — доповідні записки КГБ В. Щербицькому). Я зізнався, що завозив друкарці “Лист” Василя Лісового. А та друкарка, як виявилося, того ж дня доповіла про це в КГБ і одержала дозвіл друкувати, “чтобы взять с поличным”! Коли я думаю про свій гріх, то знаходжу полегшення в тому, що, мабуть, саме за нього я карався 13 з половиною років і якоюсь мірою спокутував його. Але ніхто не знає міри свого гріха, тільки Бог: може, на тім світі мені належиться ще мільйон років чистилища… А все ж таки я, сподіваюся, буду не в самісінькому центрі пекла: там будуть ті, хто ставив нас перед таким тяжким вибором. А поки що вони мають добрі пенсії від держави, проти постання якої запекло боролися… А ще на моє виправдання є ті факти, що в неволі я зіп’явся на ноги, тримався гідно, і другу та третю справу свою витримав належно, за що мені Житомирський обласний суд 1981 року присудив почесне звання “особливо небезпечний рецидивіст”. Це почесніше, ніж “Герой Соціалістичної праці”. Нас таких у єдиному тоді таборі особливого режиму Кучино на Уралі було менше, ніж у Кремлі членів Політбюро ЦК КПРС. Я так відверто розповідаю про це, щоб молодше покоління знало, з якої Імперії Зла ми вирвалися. То, ради Бога, не поверніться в неї! Росія не стала іншою. Росія і демократія — поняття несумісні. Там усі холопи царя-батюшки
(нині двоголового Путіна-Медведєва). А в нас — “Що не байрак, то козак, що не козак — то воля”. Тому Росія ніколи нас не зможе поглинути й перетравити у своєму череві. Оця незалежність і є наш неоціненний здобуток. А ще — свобода слова. Вітер свободи тепер дармовий: стань на белебені і мели, як вітряк, що хочеш. І, як казав Тарас, “ніхто не поведе тебе в кайданах”. Тож не біймося говорити правду. Часи тепер не найгірші. А щодо втрат — то вони закономірні. Ми ж не спромоглися на люстрацію, як наші сусіди чехи, литовці, поляки. Сили в нас на те не вистачило. Бо за часів совєцької окупації не могла ж у нас вирости повноцінна національна еліта. Кращих окупаційна влада методично винищувала, а на розплід залишала “плохих овець”. Пригадаймо собі, що Василь Стус писав 1982 року: “Український інтелігент на 95 % чиновник і на 5 % патріот. Його патріотизм і неглибокий, і ні до чого не зобов’язує”. Майже 30 років минуло з того часу — і п’ятипроцентні патріоти, про яких Стус писав, де опинилися? Пішли в Громадську Гуманітарну раду (чи як там вона називається?) при Президентові Януковичу. Тобто записалися в хруні. (Хрунь у Галичині — то кабан. Так називали колабораціоністів, які підтримували австрійську, потім польську окупаційну владу). Що вони там роблять, у тій Раді? Допомагають Табачнику “матір катувати”? Тішаться, що їх запрошують на бенкети… Тарас теж побував на одному, щоправда, незваним, у сні, та й написав поему “Сон”. Чому б лауреатам Шевченківської премії не написати, як пикаті та пузаті міністри розважаються, граючи “Мурку”? Справжня нова українська еліта ще тільки підростає. Я впевнений, що вона вже не здасть Україну. Не поділяю розпачливих післяпомаранчевих настроїв. 1994 року я брав інтерв’ю у Миколи Руденка. Він сказав: “Нас Господь вихопив із-над самісінької прірви. Ще одне покоління, ще років 15—20 — і вже Україну не було б кому і не було б для кого виборювати. Отже, ми Йому для чогось потрібні? Але, — застерігав той мудрець, — Господь і гнівається на ледачих, і позбавляє їх Своєї ласки”. Оце нам Господь за нашу ледачість і послав на випробування Януковича й Азарова з Табачником. — Що сприяло, а що заважало будувати незалежну державу? — 1918 року Борис Мартос приїхав у Київ і каже Грушевському: “Дай мені з десяток патріотів, щоб я мав із ким робити в Полтаві українську революцію”. А Грушевський йому: “Я не тільки не дам тобі 10 патріотів, я й тебе не відпущу в Полтаву, бо ти в Києві потрібен”. Мізерно нечисленна була українська провідна верства, щоб вона пробудила національну свідомість усього народу і мобілізувала його на боротьбу за незалежність. Сусідні народи — поляки, чехи, литовці, фіни — мали сильну, заможну еліту, то вони й усамостійнилися. А в нас, як на біду, перед вирішальними подіями ще й повмирали найавторитетніші особистості: Павло Грабовський (то мав бути великий політик!), Леся Українка, Борис Грінченко (теж потужна особистість), Іван Франко… Ми були нацією з неповною соціальною структурою. Ось у чому наша біда. Те саме було й на переломі 80—90-х років. Дехто каже, що ми тоді перемогли б комуністів, якби висунули одного кандидата в президенти. Та не набрали б ми більше 30 %! Дякуймо Богу, що Він під той час ослабив нашого історичного ворога — Росію. Неспроможна вона була тоді нас задушити. Та й тепер неспроможна. Москва завжди старанно пильнувала за нами і відстрілювала наших лідерів: Петлюра, Коновалець, Бандера, Ребет… У наш час Вадим Гетьман, Ємець, Чорновіл, отруєний до півсмерті Ющенко… — За свою боротьбу довелося постраждати (тюрми, позбавлення роботи за фахом). Чи допомагала віра в Бога гідно витримати все це, не зламатися? Чи допомагає ця віра нині, в конкретних справах: адже коли писали книжку “Світло людей”, просили на це благословення у священика?
— Віра в Бога? Мої батьки були потай віруючі, але до церкви не ходили, бо її большевики зруйнували ще в 30-х роках. І нас, дітей, боялися навчити хоч би “Отче наш” промовляти. Але я ще не зовсім відчужився від батьківської віри. Коли 5 березня 1973 року опинився в камері на Володимирській, 33, і зазнавав шаленого психологічного тиску з боку кагебістів, то спитав у наглядача, який приносив книжки, чи є “Кобзар”. Я вивчав вірші Шевченка і ними молився! Ними гасив напруження, тривогу, страх. Кажуть, що є люди, які нічого не бояться. Бояться всі, а хто не боїться, той нехай не бреше. Але мужність полягає в тому, що людина здатна переступати свій страх. Я тоді міг 3— 4 години ходити по камері й читати з пам’яті вірші Шевченка, зрідка підглядаючи. Тепер хіба на годину лишилося, але й тепер вони мене мобілізують. Щодо моєї віри, то найкраще про її рівень сказано в Євангелії: “Вірую, Господи! Допоможи моєму маловірству!” Тобто я далекий від досконалості. До віри треба привчати змалечку, а в зрілому віці для досконалої віри потрібно хіба якогось дива, потрясіння… Я питав отця Юрія Бойка, чи можна назвати такими словами — “Світло людей” — книжку про моїх співв’язнів. Адже то Господь так про Себе казав: “Я є Світло людей”. Священик сказав: можна, бо це про таких людей сказано: “А Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула Його” (Ів. 1:5). Або: “Він світильником був, що горів і світив” (Ів. 5:35). Ці слова, до речі, викарбувані на хресті Івана Світличного. — Що вдалося здійснити і що не вдалося за роки Незалежності саме Вам? — Я хотів бути добрим учителем своїх і людських дітей. Але доки в нас остаточно не розв’язане національне питання, то воно відтягуватиме всі наші найкращі сили. Це мені сказав ще 1969 року Василь Лісовий. Довелося робити не те, що хотів, а те, що необхідне було для спільноти (народу). А свої власні потреби довелося відкласти на майбутнє, якого могло й не бути. І це нормальний, природний чин: пташка ціною життя боронить своїх пташенят, юнак бере зброю і боронить свій рід, свою батьківщину, не лишаючи нащадків. Це велика трагедія: усвідомлення, що твоя гілка обламується, не давши плоду, що ти не будеш продовжений у майбутнє… Михайло Горинь каже: “Патріотизм — це насамперед жертовність”. О, як я його розумію! З 1998 року я працюю в Харківській правозахисній групі. Моя робота — збирати матеріали про правозахисний рух післясталінської доби. Загляньте на сайт http://archive.khpg.org (Музей дисидентського руху) — там уже майже 300 біографічних довідок політв’язнів, півтори сотні інтерв’ю, багато спогадів. Більшість із того вже я зробив. І ще маю багато неопрацьованих аудіозаписів. Я не маю права вмерти, доки не доведу того до ладу. Бо то жива історія. А історія, як відомо, не те, що було, а що записане. Зараз (не без наших зусиль!) маємо можливість записувати правду і цю правду робити історією. Слушний час, тож я поспішаю. — У Вашій сміливій статті “Не вір, не бійся, не проси” Ви пояснили, чому ходили на пікетування Апеляційного суду проти арештів опозиції, хоч не є їхнім прихильником: “Якщо я сьогодні не виступлю на їхній захист, то завтра сам ризикую бути звинуваченим у чому завгодно (1978 року ме-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
