СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗
Ігор КАЧУРОВСЬКИЙ р. н. 1918 Дійсність і уява
Слово Просвіти, №16 за 2012 рік
Упорядник і автор літературно'критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Ім’я — це знак. А дійсність і уява — Однакові, напнуті поруч струни… І. Качуровський
Ігор Качуровський — останній із неокласиків, чия поезія прямо пов’язана з п’ятірним гроном “лебедів рідних, подоланих — та нездоланних”. Але не тільки з ними, а й із “молодшим їх братом” М. Орестом, який, за словами самого по-
Овідій
Часом себе я питаю: кому я завдячую більше, Хто мені визначив шлях до кастальських джерел і Парнасу? Перші зустріли мене Шевченко і Лермонтов разом; Юність бездомну мою, що в чужинному світі минула, Квітом бузків і черемх вінчали Єсенін і Бунін. Потім прийшли акмеїсти зі словом несхибним, як шпага. А як вернувся додому і знову пішов на чужину — П’ятеро лебедів рідних, подоланих — та нездоланних, Тих, що на озері смерти бились об кригу відчаю. Шостий, молодший їх брат, зробився мені найріднішим.
З чого ж таки зайнялося? Де кільчик знайду я найперший, Звідки доглянув я полиск далеких вершин Гелікону? Та вже на поміч мені несподіваний спогад приходить: Раннє дитинство, під вікнами пломінь рожевих півоній, Сосни і клени впритул старий обступили будинок (Певно, було це останнє шляхетське гніздо України…) Плесо ріки зеленіє й синіє крізь віти вербові,
Неокласицизм, за всієї вразливості цього поняття в його українському варіанті, був іспитом на зрілість — мовну, культурологічну, естетичну. Так чи інакше, але цей етап належало пройти, аби потім не озиратися з відчуттям дискомфорту: втраченого історичного часу. Українська історія й так нагадувала про себе — надто на чужині — зяючими дірами, залатати які вже було неможливо. Пізній неокласик Качуровський мав підтвердити правило, сформульоване іншими. І саме так передусім, попри всі звинувачення у консерватизмі, явити свій позитив. І він явив його і у творчості оригінальній, і в перекладацтві, розширив можливості класичної поетики, надавши їй, як і належить, індивідуального забарвлення.
Качуровський-культуроцентрист — це перевисання до відстояного в часі, занурення в книги, у класику й архаїку епох — міфи й легенди: саксонські, старонімецькі, південноамериканські. Це й традиційна романтика, споглядальність і мрійництво, мотиви мандрів, замки, фйорди і білі паруси, як ілюстрація до сказаного вчителем: “Стара романтико! Жива ти ще в поетах!” (Зеров). Це дотримання строгих законів ремесла, заповіданих старими майстрами. Позиція. Незрушність естетичних принципів. Важливий момент. З огляду на реалії літературного сьогодення, лірика сьомого неокласичного “лебедя” надається до несподіваних узагальнень. Передусім вона схиляє обізнаного й чутливого реципієнта змінити
* * *
На пасіці, од вуликів, безсонний перегуд — Для стомлених, для зламаних спочинок тільки тут.
Темніє кипарисовий загострений пілон; Поблід у сяйві місяця високий Оріон.
Безлюдної околиці закурений моріг, І пес лежить, задуманий, у мене біля ніг.
Тополі пахнуть росами, і медом — будяки. Займаються між травами і гаснуть світляки.
Війнула прохолодою блакитна благодать. Не згадувать, не мріяти, а тільки споглядать.
Сидиш собі та слухаєш нічне сюрчання жаб. А там неначе вирвалось з цупких соснових лап
Сузір’я перевернуте Південного Хреста… Все вище коло місяця… Все глибше самота… 21 січня 1962
* * *
Блискуча строфа, що була вже в руках, Прозора, співуча, ясна, Зненацька шугнула крізь шпару в думках В провалля без краю і дна.
Сковзнула, упала, пірнула в глибінь, Зірвалась, як риба з гачка, І знов підпливала, манила, як тінь, Якої не схопить рука.
Як тінь, безтілесною стала сама, Аж поки сховалась у тьму, В глибинне, одвічне, що всіх нас пойма, А ймення немає йому.
Ми тільки рибалки в непевних човнах На плесі нічної ріки. З глухої безодні, в туманних вогнях, До нас випливають думки.
Щось ніби впіймаєш тремтливо-живе, А впустиш — загине і слід… Хіба що до когось ізнов припливе, Колись, через тисячу літ…
9—10 травня 1964
погляд на неокласику як на реквізит нафталінової епохи, як на щось безнадійно застаріле. Виникає добра підозра, що уроки її, можливо, як ніколи, на часі. Що він, читач, має справу з парадоксом: анахронізм як виклик і нагадування. Нагадування про рівень досконалості. Виклик — плебеїзації поезії. Це з одного боку. З іншого — безконтрольному розумуванню, як рухові в тупиковому напрямку. І те, й те — полюси варваризації. Цебто свідчення занепаду, відступу від уже досягнутого. Чесноти лірики Качуровського — ясність, міра, точність, знання, смак. Під цим кутом зору неплідність модерної практики у багатьох її виявах стає очевидною навіть для фанатично налаштованих ловців новацій.
* * *
Вдова Тутанхамона, що була Дочкою Ехнатона й Нофретіті, Коли і трон і ложе фараонів Порожніми лишились — дивний лист Володареві геттів написала:
“Мій муж помер, і я не маю сина. Невже я мушу власного раба За чоловіка взяти? Я гидую. Якби я мала сина, я б ніколи З принизливим для мене і Держави Проханням не зверталася до тебе. Повір, що я пишу лишень тобі. Ти, кажуть, маєш багатьох синів. Пришли мені котрогось — хай він стане Дружиною мені й царем Єгипту”.
Цей лист зберіг Мурсілій, царський син, Чий брат тоді поїхав до Єгипту І був підступно вбитий по дорозі — Щоб царствена жіноча самота Цвіла, як лотос, три тисячоліття.
Липень 1969
Неогекзаметр
Часто, як хочу недавнє втілити в образ єдиний, Бачу я озеро в Альпах і парус на нім лебединий, Чітко відбиті в воді хмари, і сосни, і кручі, Сніг на вершинах стрімких і світла потоки жагучі. Ніби розтануло в сонці отруєне жахом минуле. Роки, забризкані кров’ю, в безодні ясній потонули.
Знаю, коли пережите лишати все далі і далі, М’якшають риси похмурі, світлішають темні деталі.
Так, із Середніх Віків, синіх глибин потойбіччя, Нам не Рауль де-Камбре розкриває звірине обличчя. Ні, не облога Альбі, не пожари, не кров, не руїни — Інші над ними й крізь них проступають всевладно картини: Замок Святого Ґрааля, де Парсеваль на сторожі, І Беатріче, що Данта веде до містичної Рожі.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
