Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Перше видання поеми!кліпу прийде до читачів білінгвою: материнською мовою оригіналу та англійською”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Розвиднення Слова в сутінках Європи

Слово Просвіти, №16 за 2012 рік

“Хай це видасться дивним, але там, де ми для чогось, що нас хвилює, нас до себе притя% гує, гнітить чи надихає, не зна% ходимо правильного слова”1. Мартін Гайдеґґер Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України Свою “Нічну розмову з Європою” Станіслав Бондаренко розкодував розширенням назви цієї поеми-кліпу за рахунок такого уточнення: “Таємниці наших літер”. Літери — це символічні ключі, якими поет прагне відчинити двері до діалогу. Але діалог, а він внутрішній, із самим собою, не відбудеться в поетичному вираженні, якщо не задіяти інструменти мовлення і слуху. Інакше не здійсниться поетичне мовлення, яке “вимагає” звукового вираження того, що зріє в душі й прагне вихопитися на волю і явитися нам у формі своєрідного сказання. Що поривається сказати нам цією “Нічною розмовою з Європою” Станіслав Бондаренко і чи зумів він сотворити оригінальне поетичне сказання? Ця поема-кліп — докір і пояснення Європі. Докір за неувагу і нерозуміння, більше того — найчастіше небажання пізнати нас, Україну, і відкритися моральним співчуттям-співпереживанням, допомогою, духовною прихильністю. Пояснення того, хто ми, звідки ми і чому ми є і будемо. Будемо на мапі Європи, але чи будемо ми в її серці? Водночас поема — це суб’єктивно переживана-переосмислена історія співбуття Європи й України та пошук аргументів для обґрунтування співприсутності його — поетової — України в Європі передусім у культурно-духовному вимірі. Станіслав Бондаренко цією полемічно бурхливою “нічною розмовою” кидає виклик Європі, відкриваючи сміливо своє обличчя задля зближення позицій і витворення єдиних правил гри в процесі порозуміння і єднання. З цією метою поет “вихоплює” з глибин буття українського народу — від літописних свідчень до жахливих голодоморів, гулагів та до драматичної долі свого батька-в’язня трьох концтаборів — аргументи для докорів Європі за її байдужість до долі великого європейського народу, який завжди поривався до зближення і єднання з європейським світом. Вслухаючись у нічний діалог українського поета з Європою (мимоволі згадується поема українського європейця Миколи Бажана “Нічні роздуми старого майстра”), годилося б оживити в пам’яті лекції з історії слов’янських літератур, які читав видатний польський поет Адам Міцкевич у Парижі протягом 1840—1843 рр. Так, в одній із лекцій духовний речник поневоленої Польщі наголосив на прагненні слов’янських народів, ясна річ, серед них і українського, “зблизитися з рештою Європи, зав’язати тісні зв’язки з народами Заходу…” Адам Міцкевич акцентував: “Слов’яни завжди тяжіли й досі тяжіють до Заходу; всі вони отримали від Європи релігію, військову організацію, мистецтва й ремесла і, в свою чергу, справляли величезний вплив на Захід. Але їхній внутрішній і духовний світ і досі залишається майже невідомим. Європейський дух неначе тримає слов’янство на певній відстані й виключає з християнської спільноти. То що ж, хіба слов’яни не зробили свій самостійний внесок у культуру? Справді, хіба вони не володіють суттєвими елементами цивілізації? Хіба вони нічим не збагатили спільну скарбницю духовних багатств і моральних благ християнства?”2. Щоб подолати вимушену розмежованість, “зшити” розрив спільного, колись єдиного європейського простору, необхідно не лише висловлювати докори, претензії і пропозиції, а й самокритично озирнутися на свою історичну поведінку і на свої внутрішні проблеми. І справді, куди вже нам до тієї Європи, коли ми не здатні вибороти свободи для окремої букви “ґ”, тоді як Європа давно вже виборола свободу слова. І чи доцільно дорікати їй за неписьменного французького короля Генріха І освіченою княгинею Анною з євангелієм у руках і втішати своє самолюбство тим, що киянин Микола Бєрдяєв “поміг в каламутній суті віків народити Кафку, Сартра й Камю”? Нам би на нашу історичну долю такі каламутні віки, які переживала Європа. Чи не свідчить це про нашу задавнену, притлумлену, але ще не вигаслу національну меншовартість, яка шукає аргументи для виправдання нинішньої громадянської пасивності? Важливіше інше, адже “Нічна розмова” — ще й освідчення в любові: “Люблю тебе тому, що з нічого // вмієш ти створити справдешнє свято…” Або ще показовіше у фіналі: …І Лондон люблю за туманом, і твій Ліверпуль бітломанів – та “Baсk in the USSR” нам дорівнює смерті в дурмані. Бо Київ — ти знай — не Росія: якщо нас від тебе відкусять, ті зуби й тебе не відпустять!.. Імперія жне, що не сіє… При цьому важливо, щоб давній бітлівський шлягер “Повернення до СРСР” залишався лише піснею, а не став смертоносною геополітичною реальністю. Поема Станіслава Бондаренка — своєрідна зустріч-взаємопізнання України і Європи, внутрішнє поле боротьби поета з Європою за Україну з метою набуття досвіду порозуміння і єднання. Головним інструментом цієї полеміки-боротьби є Слово. Коли вже поет почав так сміливо “зазирати” в глибини слова “Європа”, розбиваючи його задля появи в процесі гри власної уяви автономної літери “Є”, то чи усвідомлював він повноту небезпеки втрати первісного звучання слова, про що застерігав Мартін Гайдеґґер у своїх лекціях “Сутність мови”? Славетний філософ був спровокований на роздуми про набуття досвіду мови поезією Стефана Ґеорґе “Слово”, особливо прикінцевим рядком цього вірша: Немає речі, де бракує слова. Якщо немає слова, що відповідно цю чи іншу річ називає, то й немає речі. Але коли ми знаходимо слово для називання речі, тоді річ починає бути. Тобто, річ оживає, починає жити завдяки слову. Жити в слові. Слово дає речі життя. Ця річ, яка названа словом, є. Літера “Є” дуже важлива. Багата. Вона стверджує буття речі. Навіть Бога. Бо він названий словом. І слово є Бог. Літера “Є” заманює, провокує і водночас застерігає. Мартін Гайдеґґер не випадково завершує свою філософську студію над сутністю слова таким поетичним узагальненням: “Є” там з’являється, де слово розбивається. Ця літера провокує в тексті поеми з’яву таких “є-творчих” слів, як Єва, євнух, єресь, європані, євроєресь, європам’ять, європаперть… Образне мислення тим вражає, що в процесі перетікання слів в образи відбувається називання речей, тобто, їхнє оживлення. Отже, завдяки слову річ затримується в бутті — її буття триває. “Слово ввіряє себе поетові як те, що річ тримає й затримує у своєму бутті, — узагальнює Мартін Гайдеґґер. — Поет набуває досвіду існування, гідності слова, яка ще ширше і ще вище вже не може мислитися”3. Багато речей Станіслав Бондаренко прагне оживлювати словом у цій нічній розмові з Європою. Так, усі континенти перші в алфавіті планетарного буття, бо їхні назви починаються з літери “А”. Але в перших рядках поеми Станіслава Бондаренка звучить такий акцент: старенька Європа є, бо починається її назва з “Є”. Це факт. Та чи є в Європі Україна з її заглавною літерою “У” і непереконливо заманливою літерою “Л” із натяком на якусь особливу українську Любов? До речі, у Станіслава Бондаренка є вірш, присвячений цій ласкавій літері “Л” — “Заграти зза ґрат, або Твоє “Л”: Вивсь крізь ґрати погляд, як хміль, рвав рядки порожніх доріг, Щоб зустріть улюблене “Л%л%ль” твоїх розкрилених ніг. Над розгадуванням внутрішнього змісту літер “Є” і “Л” б’ється на самоті нічна думка поета. Ця поетична оповідь-сказання емоційно бурхлива, як і характер самого поета. Правда, недостатньо вивірена за законами жанру (не випадково автор, мабуть, перестрахувався, жанрово означуючи цей твір “поемою-кліпом”). “Нічна розмова” подеколи “спотикається” — її збивають із ритму і стилю несподівані асоціації, словотворчі “заманки”, найчастіше — звукові алітерації, гра наголосів: Вчуйся в слово, в якому аж три одразу — адже в нас бувають слова триликі: “ОБРАЗИ, ОБРАЗИ, ОБРАЗИ”… Як у слів вітрила є, то й трюми при них великі. Станіслав Бондаренко розчленовує слово “слов’яни”, намагаючись, за Олександром Потебнею, виявити внутрішній зміст цього слова. То називає слов’ян солов’ями, то натякає, що етимологія цієї назви сягає глибин слів “слава” чи навіть “в’яне”, нарешті втішає себе і читача походженням назви “слов’яни” від Слова. Дивно, що поет не “пірнув” у біблійні глибини-пізнання сотворення світу — не посмакував сакральним: “Спочатку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було — Бог”. До речі, “скромний” поет аж ніяк не міг втриматися від спокуси, щоб не вступити в діалог із Богом, бо є, виявляється, серйозна на те причина: його з Богом єднають спільні “два Бо”. Надзвичайно переконливий аргумент. Але Станіслава Бондаренка рятує від надмірної гордині властива йому самоіронія і тільки через призму іронії ми сприймаємо такі амбітні гіпотези. Можливо, це сказано ще й для того, щоб і Європа не вважала, що “ближча до Бога”, у якого справді не буває улюблених епох, земель і нащадків. У плані загравання зі Словом, перегукування звуками, такого собі авантюрнозвабливого перекодування змісту завдяки “вивертанню” слова, його скорочень і наточувань новими складами Станіслав Бондаренко творчо невтомний, невичерпний. Погортаймо його “роман для високочолих майже без убивств” — “От я вся — я свято, або Віхола лохів” — він, починаючи з назв розділів, “кишіє” паліндромами, поезоіграми, поезокаламбурами, які заманюють у багатющий на словотворення, словозміни, слововигравання арсенал образного замилування українським словом. Складається враження, що Станіслав Бондаренко, який був долею, обставинами відлучений на тривалий час від рідного слова, раптом від захоплення ним почав нестримно розкошувати відкриттям словотворчих і словозмістових можливостей української мови. Чи не найбільше його захоплення-відкриття — паліндромія. Йому так кортить чи не кожне слово, що потрапило на зуб, точніше, на язик, “змусити” заговорити новим змістом завдяки перенесенню початку у фінал і навпаки, що стриму ця гра словами не має. У поетичній книзі “Кирилиця київських вулиць” третій розділ має назву “ПАЛІНДРоскоші”, а четвертий поетично залюблений у неповторного гравця словами Даниїла Хармса. А яка дивовижна назва цього розділу? “Дітлахартія з хармсизмом”. Що ж, поета подеколи “заносить” у такі словесні “завихрення”, що голова макітриться від цього невтомного “викручування” слів. Але цікаво. Як і цікаво “вглядатися” завдяки його “нічній розмові” в сутінки Європи і бачити, як ці сутінки розвиднюються завдяки Слову. Симптоматично, що перше видання поеми-кліпу прийде до читачів білінгвою: материнською мовою оригіналу та англійською — в перекладі знаного в Європі Стефана Комарницького. Сам він народився й живе у Великій Британії, але не з чуток знає перехрестя й нюанси української історії та культури: хоча б тому, що бабуся та тітка Комарницького пройшли табори совєцького ГУЛАГу (у Воркуті) як члени ОУН. І цю українсько-англійську книгу можна вважати проривом на шляху євро-українського порозуміння та взаємопізнання культур. ___________ 1 Мартін Гайдеґґер. Дорогою до мови. — Львів: Літопис, 2007. — С. 137. 2 Цит. за: Ігор Сюндюков. Шляхами слов’янської культури. — День, 11—12 листопада 2011 р. 3 Мартін Гайдеґґер. Дорогою до мови. — С. 143.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин